Учора був день мого народження. Зручна дата: зима, роботи на городі немає. До того ж дата не кругла, до банкету не зобов’язує. На службу давно не кличуть. Тому, вислухавши поздоровлення від дружини і дітей, я включив комп’ютер. В «поштовій скриньці» було кілька привітань. Вирішив відповісти, бо мовчки покивати головою було б нечемно. Поки стукав по клавішах, прийшло іще три. Відповів і на ті. Потім телефонні дзвінки. Отак за подяками людям я провів майже увесь день. З днем народженням вітали родичі, вітали друзі, колеги, однокласники, знайомі й не дуже знайомі люди. Більше сорока поздоровлень.

Це мене насторожило. Чому так багато, чому людям не ліньки ото сідати за клавіатуру чи набирати номер на своїй мобілці? Я ж сподіваюся, що то був не останній мій день народження, щоб отак чемно попрощатися. А коли й останній, то звідкіля вони знали б про те? Можна було припустити, що вітали кредитори, або позичальники грошей, які таким чином нагадували про мій борг чи, навпаки, натякали, що хочуть відтягнути повернення грошей. Ні, теж не сходиться, бо я чоловік небагатий, тому й обережний. І в борг не даю, і позик не шукаю.

Причини слід, мабуть, шукати в професійній діяльності, як з екранів учать нас міліційні прес-офіцери. Це зараз я за професією пенсіонер, а раніше був журналістом. Ну, не дуже високого рангу, так середнього. А може й нижчого за середній, бо я, як бідкався Остап Бендер в кінці своєї гонитви за мільйоном, «школи не створив, учнів розігнав». Навіть на «Заслуженого журналіста» не сподобився.

Справа, мабуть, не в рангах. Наш газетярський цех невеликий і всі його працівники на виду. Я рідко писав нариси чи великі статті (хоча, зізнаюся, і цим іноді грішив), а давав, в основному, новини. Жанр власкора – це середнього розміру кореспонденція. При цьому старався поменше брехати, хоча наше ремесло надає для того широкі можливості. Можна прикрашати дійсність. Можна давати правдиві новини, але виключно з позитивним чи негативним ухилом. Можна просто видавати бажане за дійсність, чим зараз особливо грішать блогери.

Роздумуючи над проблемою чесності журналіста (і приписуючи це достоїнство собі), я раптом пригадав, що левова частка поздоровлень прийшла мені через соціальні мережі – «Однокласники» та «Фейсбук». А в них вивішують оголошення про дні народження усіх зареєстрованих користувачів. Отож пам’ятати про тебе легко. Настрій трохи підупав. Та пізніше я знову пригадав, що в мережах нагадують про дні народжень, але не примушують поздоровляти іменинника.

Тому ще раз дякую усім, хто мене поздоровив. І обіцяю відповідати тим же, добре що в соціальних мережах про кожного нагадають.

Ваш Михайло БІДЕНКО.

04.02.2015

Людина, схожа на Достоєвського

Люлька пропала просто з мого редакційного столу. Це був прекрасний, справді прекрасний і натуральний англійський виріб. Мундштук із твердого ебенового дерева, чашечка, в яку він всталений - із кореня справжнісінького шотландського вересу. Люльку подарував старший брат, а йому, в свою чергу, друг-турист, що їздив у Болгарію. Але брат не курив, тому сувенір дістався мені.

Моя підозра відразу впала на Піщинського, нашого позаштатного літконсультанта. По-перше, він теж курив люльку. По-друге, часто бував у мене в кабінеті, бо я, заввідділом листів молодіжної газети, розподіляв листи. І, по-третє, він носив бороду. По-моєму, цих аргументів для визначення злодія було достатньо, але редактор їх ігнорував. Тому я почав діяти сам.

Спочатку треба пояснити, хто такий Піщинський і яке право він мав грабувати газету в особі її працівників. По-перше, він був поетом, що автоматично кидало на нього тінь. По друге, він був породженням директивних органів, а саме Постанови ЦК Компартії України «Про роботу з листами трудящих». Не вдаючись у суть цієї директиви, ми були зобов’язані, одержавши листа, дати відповідь на нього у десятиденний строк, а в місячний – роз’вязати проблему, викладену в тому клятому листі. Якщо, звичайно, «трудящий» не стояв на обліку в психіатричній лікарні. Але для цього потрібна була спеціальна довідка.

Потік листів у нашу газету, не такий уже й маленький, у мене у відділі ділився на три рукави. Молоді читачі найчастіше просили: «Надрукуйте цю пісню!». Прохання стосувалося нових хітів, які молодь хотіла запустити на своїх танцмайданчиках (поняття «дискотека» тоді ще не існувало). Другий рукав складався із скарг пенсіонерів, які були невдоволені дрібним шрифтом друкованих нами телепрограм. Ціна газети цілком влаштовувала літніх людей, та і з молодіжною тематикою вони могли миритися, обговорюючи на лавочках біля під’їздів та дворів газетні публікації в тональності «Не та тепер молодь!». Але діоптрій для програм не вистачало! Із цією проблемою ми впоралися просто, надрукувавши в кінці газетної шпальти крупним шрифтом оголошення «Програма призначена для юнаків та дівчат!».

Третій рукав примушував думати, що поняття «поезія» треба прибрати зі шкільних програм. В кожному конверті містилися аркуші «в лінійку» чи «в арифметику», заповнені «віршами». Молоді автори від п’ятого до десятого класу активно гвалтували музу поезії, римуючи «кохання» зі словом «зітхання», а в патріотичній тематиці – «ЕсЕеЕр – нехай не радіє англійський сер!» і «турбота – робота». Поетичних листів щодня приходило десятки і з кожною поштою знову доводилося думати про необхідність реформи освіти. Бо ми повинні (просто зобовязані Постановою!), були на них давати аргументовані відповіді!

Щомісяця на моєму столі листи товстим стосом лягали і мовчки вимагали конкретного редакційного реагування. Або друкувати в газеті, або ж у архів, але з переконливою відмовою авторові.

Останнє і примусило завербувати члена Спілки письменників України Юрія Піщинського до позаштатного складу редакції. Згідно із Постановою ЦК Компартії України «Про роботу з листами трудящих» він мав уважно читати листи юних поетів, давати їм відповіді та одержувати за кожну літературну консультацію 50 копійок чистих грошей.

Це був середнього зросту молодик з натоптаною фігурою, яку вінчала голова з мішаниною не щодня чесаного чорного масного волосся та з довгою вузькою бородою. У ній чомусь завжди заплутувалися крихти хліба й тютюну. Своєю бородою під хрящуватим носом він скидався на іудейського патріарха, хоча сам поет вважав, що борода його робить схожим виключно на Достоєвського.

Літературні консультації, які він старанно друкував удома, слід було подавати в редакцію в трьох примірниках. Один відсилався авторові, який, я розумію, сприймався поетом як похоронка із фронту. Другий екземпляр ми пришпилювали до листа і клали в архів. А третій (о, заповітний момент!) здавався в бухгалтерію, яка й нараховувала ті п’ятдесят копійок за коджну консультацію. «П’ятдесят на п’ятдесят», - прагматично множив у голові літературний консультант…

Усі літературні консультації були одного змісту. «Шановний тов! Аналіз Вашого віршу (якщо віршів було кілька, писалося «літературний аналіз Вашої поезії» показує, що у Вас є деякі здібності до літератури, але Вам треба ще багато над собою працювати…».

Треба сказати, що Юрій Піщинський був поетом (членом Спілки письменників УРСР) російськомовним. Пишучи листи, він постійно вживав замість «але» - «но», а замість «вірш» - «стих». І коли я вказував йому на ці помилки, він вибачливо усміхався, знизував плечима і казав: «Опечатка!». «Очепатка!» - тут таки жартома поправлявся він. Але в наступному стосі відповідей були ті ж самі «очепатки».

Як член літсекції роспоезії він мав право не знати українського фолькльору. І цим правом широко користувався.

Оцим його правом і ми скористувалися з Валею Катеринич, моєю обліковцем листів. Вона теж хотілося помститися Піщинському, але не за поезію, а за недавню загадку. Колись він жартома запитав її, чому в армію не беруть жінок. Валя не знала. І тоді поет сказав: «Тому що при шикуванні через тебе не буде видно грудей четвертої людини!». Валентина образилася. Я вважав, що даремно, бо той поет може вперше в житті сказав щиру правду, але її образа стала мені в пригоді.

Валентина сіла за стіл, а я почав диктувати їй листа до редакції. «Отам, на горі козаки йдуть. Попереду отаман, а позаду той козаче, що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний». Далі йшла аргументація про те, що в поході жінка ні до чого, а от тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться. Словом, плагіат ліз із кожного рядка. Цей дивовижний витвір піратської поезії ми назвали «Люлька».

Валя, поклавши свої справді красиві груди на листа, сказала: «Здогадається!».

Але підписала: «Учениця десятого класу В. Чиниретак». (То було «Катеринич», прочитане навпаки).

Сама заклеїла в конверт і вкинула в поштову скриньку.

Далі події розвивалися за описаним сценарієм. На її домашню адресу прийшов лист і таким чином редакція отримала того «послання». Я розписав його літконсультанту. Літконсультант дав відповідь у трьох примірнирках. І коли «людина, схожа на Достоєвського» з’явилася в дверях, я запитав: «Ну що, Йудо, продав цноту літературнної критики за п’ятдесят копійок? Белінський зараз обертається в гробу!».

Піщинський зробив великі очі. Я показав йому «літконсультацію». Там було написано: «Шановний тов. В.Чиниретак! Аналіз Вашого показує, що у Вас є деякі здібності до літератури, але Вам треба ще багато над собою працювати…». Втім, щось сумнівне у його літконсультантській душі, либонь, ворухнулося і він дописав нестандартне: «Якщо будете в нашому місті, зайдіть до редакції!».

Літконсультант зблід. Хотів битися. Потім захотів миритися. Він сказав: «В общем, старик, про «люльку» я понял. Я принесу. Ты только никому не говори».

Назавтра приніс. Правда, не мою, а звичайну ширвжитківську люльку з бакелітовою чашечкою. Коли її палили, кінці тліли, а кабінетом ширився сморід, неначе там палили мощі хіміків Менделеєва та Бутлерова.

Втім, до літературної критики віршів юних початківців той сморід відношення вже не мав.

Людина, схожа на Достоєвського

Люлька пропала просто з мого редакційного столу. Це був прекрасний, справді прекрасний і натуральний англійський виріб. Мундштук із твердого ебенового дерева, чашечка, в яку він всталений - із кореня справжнісінького шотландського вересу. Люльку подарував старший брат, а йому, в свою чергу, друг-турист, що їздив у Болгарію. Але брат не курив, тому сувенір дістався мені.

Моя підозра відразу впала на Піщинського, нашого позаштатного літконсультанта. По-перше, він теж курив люльку. По-друге, часто бував у мене в кабінеті, бо я, заввідділом листів молодіжної газети, розподіляв листи. І, по-третє, він носив бороду. По-моєму, цих аргументів для визначення злодія було достатньо, але редактор їх ігнорував. Тому я почав діяти сам.

Спочатку треба пояснити, хто такий Піщинський і яке право він мав грабувати газету в особі її працівників. По-перше, він був поетом, що автоматично кидало на нього тінь. По друге, він був породженням директивних органів, а саме Постанови ЦК Компартії України «Про роботу з листами трудящих». Не вдаючись у суть цієї директиви, ми були зобов’язані, одержавши листа, дати відповідь на нього у десятиденний строк, а в місячний – роз’вязати проблему, викладену в тому клятому листі. Якщо, звичайно, «трудящий» не стояв на обліку в психіатричній лікарні. Але для цього потрібна була спеціальна довідка.

Потік листів у нашу газету, не такий уже й маленький, у мене у відділі ділився на три рукави. Молоді читачі найчастіше просили: «Надрукуйте цю пісню!». Прохання стосувалося нових хітів, які молодь хотіла запустити на своїх танцмайданчиках (поняття «дискотека» тоді ще не існувало). Другий рукав складався із скарг пенсіонерів, які були невдоволені дрібним шрифтом друкованих нами телепрограм. Ціна газети цілком влаштовувала літніх людей, та і з молодіжною тематикою вони могли миритися, обговорюючи на лавочках біля під’їздів та дворів газетні публікації в тональності «Не та тепер молодь!». Але діоптрій для програм не вистачало! Із цією проблемою ми впоралися просто, надрукувавши в кінці газетної шпальти крупним шрифтом оголошення «Програма призначена для юнаків та дівчат!».

Третій рукав примушував думати, що поняття «поезія» треба прибрати зі шкільних програм. В кожному конверті містилися аркуші «в лінійку» чи «в арифметику», заповнені «віршами». Молоді автори від п’ятого до десятого класу активно гвалтували музу поезії, римуючи «кохання» зі словом «зітхання», а в патріотичній тематиці – «ЕсЕеЕр – нехай не радіє англійський сер!» і «турбота – робота». Поетичних листів щодня приходило десятки і з кожною поштою знову доводилося думати про необхідність реформи освіти. Бо ми повинні (просто зобовязані Постановою!), були на них давати аргументовані відповіді!

Щомісяця на моєму столі листи товстим стосом лягали і мовчки вимагали конкретного редакційного реагування. Або друкувати в газеті, або ж у архів, але з переконливою відмовою авторові.

Останнє і примусило завербувати члена Спілки письменників України Юрія Піщинського до позаштатного складу редакції. Згідно із Постановою ЦК Компартії України «Про роботу з листами трудящих» він мав уважно читати листи юних поетів, давати їм відповіді та одержувати за кожну літературну консультацію 50 копійок чистих грошей.

Це був середнього зросту молодик з натоптаною фігурою, яку вінчала голова з мішаниною не щодня чесаного чорного масного волосся та з довгою вузькою бородою. У ній чомусь завжди заплутувалися крихти хліба й тютюну. Своєю бородою під хрящуватим носом він скидався на іудейського патріарха, хоча сам поет вважав, що борода його робить схожим виключно на Достоєвського.

Літературні консультації, які він старанно друкував удома, слід було подавати в редакцію в трьох примірниках. Один відсилався авторові, який, я розумію, сприймався поетом як похоронка із фронту. Другий екземпляр ми пришпилювали до листа і клали в архів. А третій (о, заповітний момент!) здавався в бухгалтерію, яка й нараховувала ті п’ятдесят копійок за коджну консультацію. «П’ятдесят на п’ятдесят», - прагматично множив у голові літературний консультант…

Усі літературні консультації були одного змісту. «Шановний тов! Аналіз Вашого віршу (якщо віршів було кілька, писалося «літературний аналіз Вашої поезії» показує, що у Вас є деякі здібності до літератури, але Вам треба ще багато над собою працювати…».

Треба сказати, що Юрій Піщинський був поетом (членом Спілки письменників УРСР) російськомовним. Пишучи листи, він постійно вживав замість «але» - «но», а замість «вірш» - «стих». І коли я вказував йому на ці помилки, він вибачливо усміхався, знизував плечима і казав: «Опечатка!». «Очепатка!» - тут таки жартома поправлявся він. Але в наступному стосі відповідей були ті ж самі «очепатки».

Як член літсекції роспоезії він мав право не знати українського фолькльору. І цим правом широко користувався.

Оцим його правом і ми скористувалися з Валею Катеринич, моєю обліковцем листів. Вона теж хотілося помститися Піщинському, але не за поезію, а за недавню загадку. Колись він жартома запитав її, чому в армію не беруть жінок. Валя не знала. І тоді поет сказав: «Тому що при шикуванні через тебе не буде видно грудей четвертої людини!». Валентина образилася. Я вважав, що даремно, бо той поет може вперше в житті сказав щиру правду, але її образа стала мені в пригоді.

Валентина сіла за стіл, а я почав диктувати їй листа до редакції. «Отам, на горі козаки йдуть. Попереду отаман, а позаду той козаче, що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний». Далі йшла аргументація про те, що в поході жінка ні до чого, а от тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться. Словом, плагіат ліз із кожного рядка. Цей дивовижний витвір піратської поезії ми назвали «Люлька».

Валя, поклавши свої справді красиві груди на листа, сказала: «Здогадається!».

Але підписала: «Учениця десятого класу В. Чиниретак». (То було «Катеринич», прочитане навпаки).

Сама заклеїла в конверт і вкинула в поштову скриньку.

Далі події розвивалися за описаним сценарієм. На її домашню адресу прийшов лист і таким чином редакція отримала того «послання». Я розписав його літконсультанту. Літконсультант дав відповідь у трьох примірнирках. І коли «людина, схожа на Достоєвського» з’явилася в дверях, я запитав: «Ну що, Йудо, продав цноту літературнної критики за п’ятдесят копійок? Белінський зараз обертається в гробу!».

Піщинський зробив великі очі. Я показав йому «літконсультацію». Там було написано: «Шановний тов. В.Чиниретак! Аналіз Вашого показує, що у Вас є деякі здібності до літератури, але Вам треба ще багато над собою працювати…». Втім, щось сумнівне у його літконсультантській душі, либонь, ворухнулося і він дописав нестандартне: «Якщо будете в нашому місті, зайдіть до редакції!».

Літконсультант зблід. Хотів битися. Потім захотів миритися. Він сказав: «В общем, старик, про «люльку» я понял. Я принесу. Ты только никому не говори».

Назавтра приніс. Правда, не мою, а звичайну ширвжитківську люльку з бакелітовою чашечкою. Коли її палили, кінці тліли, а кабінетом ширився сморід, неначе там палили мощі хіміків Менделеєва та Бутлерова.

Втім, до літературної критики віршів юних початківців той сморід відношення вже не мав.

Як ми організовували змагання

20 січня 1929 року газета «Правда» надрукувала статтю «Як організувати змагання?» Підпис – В. Ленін. А написав її автор ще 6-9 січня 1918 року. Стаття надовго визначила характер трудових відносин в соціалістичному виробництві. І важким тягарем лягла на радянську журналістику.

Перше моє завдання у новій редакції було не так цікаве, як почесне. Завідуючий відділом промисловості майже урочисто сказав:

- Дзвонили із парткому «Червоної Зірки». Бригада слюсарів-складальників Героя Соціалістичної Праці Олексія Кожушка виступила з почином «Двадцять п’ятому з’їзду КПРС –двадцять п’ять відсотків перевиконання щоденної норми!». Вони складають сошники. Уявляєш, скільки буде додаткових сівалок? Сходи на завод, зроби кореспонденцію в наступний номер. Тільки спробуй написати не казенно, подай через діалоги членів бригади, нехай у них спочатку будуть вагання, сумніви, а потім отаке відповідальне рішення. Врахуй, що Кожушко – делегат майбутнього з’їзду.

Взяти в парткомі заводу інформацію про почин бригади слюсарів-складальників було справою півгодини. У протоколі зборів бригади було все – і норми, і процент перевиконання, і прізвища членів бригади. Їх було небагато: крім бригадира значилися ще два чоловіки і одна жінка. А от для «оживляжу» треба було зустрічатися з тими людьми. Хоча б із одним бригадиром.

- Можу я зустрітися і поговорити з Олексієм Петровичем? – запитав я інструктора.

- Зустрітися можете, поговорити - навряд, - загадково відповів той і так само незрозуміло пояснив: - обідня перерва вже закінчилася.

Зайшовши до цеху, я переконався, що інструктор був правий. З шумом рухався конвеєр, біля якого клопоталися робітники з інструментами. Пневмогайкогверти в їхніх руках гуркотіли так, що, здавалося, од цього гарчання із сошників іржа облітає.

«Симфонія соціалістичного змагання», - прикинув я ці децибели до майбутньої кореспонденції, але відразу відмовився. По-перше, «симфонія» більше скидалася на какофонію, по друге, зав наказував зробити людяний матеріал, а придуманий мною образ вигледів надто казенно.

Олексій Кожушко працював у шумозахисних навушниках неначе стрілець у тирі. На інших членах бригади навушників не було, але тоді я не звернув уваги на таку деталь. І дарма.

Ми поздоровкалися за руки. Я щось запитував, він, відхиливши навушника, щось відповідав. Я добре чув свої запитання і зовсім не чув його відповідей. Кожушко, мабуть, почувався так само, бо, врешті, насунув навушника на вухо. Через клятий шум я формулював кожне своє запитання дуже просто, щоб відповісти на нього можна було кивком голови. Але Кожушко переважно знизував плечима.

Одне слово, необхідний діалог відбувся.

Вдома я написав матеріал. Для того самого «оживляжу» придумав бесіду Кожушка із членом бригади Вірою Майстренко про їхню майбутню ініціативу «Двадцять п’ятому з’їзду КПРС –двадцять п’ять відсотків перевиконання щоденної норми!». У цій задушевній розмові молода робітниця признавалася бригадирові, що сумнівається у своїх власних силах, а він, наставник, підбадьорював жінку і вселяв упевненість. Були в тому діалозі і щирі слова, і ніякові усмішки, і нерішучі зітхання…

Вранці завідуючого відділом у кабінеті не було, тому я матеріал здав одразу в секретаріат: заплановано в поточний номер. Перед обідом зав з’явився і наказав принести матеріал, він підпише. Кореспонденція була вже в гранках, ось-ось її мали ставити в полосу. Зав начепив окуляри і почав читати. Щось підкреслив. Жоден м’яз не рухався на його худорлявому обличчі. Потім відклав ручку й запитав, ледь розтуляючи тонкі губи:

- Ти говорив із Майстренко?

Від його погляду сухими стали мої губи.

- Ну, щоб так, то ні, я мав бесіду з Кожушком, - промимрив я. - А далі – авторський домисел, це ж не заборонено?

- Справа в тому, що Віра Майстренко – від народження глухоніма. Там уся бригада, окрім Кожушка – глуха. («Так ось чому вони були без навушників!» - майнула запізніла думка). Ні, звичайно, ініціативу вони обговорювали, - спохватився він, - але, мабуть, не так, як ти описав.

Краще б він кричав. Краще б матюкався! А то сидить, пильно дивиться крізь товстелезні окуляри і ворушить сухими губами.

Я вискочив у коридор і майже забіг у редакційну курилку. Цей чоловічий «об’єкт» розташовувався на сходах якраз над туалетом, що викликало незадоволення у редакційних жінок. По-перше, на шляху до того місця, куди навіть королі пішки ходять, їм майже завжди доводилося долати густу димову завісу, а по-друге, в редакції тютюновий дим, нехтуючи усіма законами природи, чомусь не піднімався вгору, а сочився униз, заповнюючи туалет.

Цього разу на «об’єкті» нікого не було, а сходами вже піднімалася літредактор Тамара. Це була надзвичайно красива брюнетка із великими добрими очима. Але зачарування відразу минало, тільки-но вона розкривала свої прекрасні вуста і починала говорити.

- Ох, як вам личить сигарета, - компліментарно усміхнулася вона. – Оце і мій ідіот теж курить…

Видно, зрозумівши двозначність свого порівняння, вона перевела розмову на інше:

- Вичитувала я ваш матеріал про почин бригади Кожушка. Сподобався. Особливо вдалий у вас діалог бригадира з робітницею…

- Знущаєтеся, Тамаро? Мій завідуючий уже встиг розповісти, що робітниця – глухоніма?

- Глухоніма? – спантеличилася літредактор. Її круглі очі стали ще круглішими. Якусь мить вона осмислювала нововідкритий факт. Але знайшлася.

- Ну то й що? Це працює на матеріал. Значить, що в Радянському Союзі навіть глухі бачать переваги соціалістичного змагання!

Від такого «утішання» я ладен був провалитися крізь землю, точніше крізь дерев’яні сходи над туалетом.

Страшно подумати, що було б, якби мій завідуючий вчасно не з’явився б в редакції. Ну, міг би поїхати у відрядження. То був би кінець журналістської кар’єри. Ще важче б уявити, як би кепкували редакційні дотепники на цьому самому «об’єкті», де гострі кпини були усталеним тоном розмов. «У Біденка, казали б вони, і глухонімі зрячими робляться!»

Але другу загрозу відвернув, сам того не відаючи, новий голова «компресу».

У ті роки була така управлінська структура – обласний комітет по пресі. Жартівники й прозвали його "Компресом". Комітету підпорядковувалися усі друкарні, та й редакції районних газет, здається.

І ось головою "компресу" призначили чоловіка, який до того «піднімав» комунальне господарство в області. Про поліграфію він мав досить приблизні уявлення. На другий день свого головування поїхав до обласної друкарні познайомитися із трудовим колективом і за одне "розшити вузьке місце" – спізнення моєї газети. На це скаржилися і друкарі, і поштовики, та й сигнали з місць були. Воно, звичайно, окремі недоліки в діяльності редакції, бо загалом газета тримала правильний партійний курс, але миритися з дрібницями теж не можна.

Голова був демократом. Він не закрився у кабінеті директора, а обійшов цехи, познайомився з виробництвом. Потім зібрали загальні збори і високий гість відразу звернувся до простих робітників: чому ж запізнюється газета?

"Простим робітникам" такий демократизм сподобався і вони вирішили викласти всю правду.

- Усі запізнення – через шпігель, - сказала лінотипістка. - Ось і сьогодні ми удвох всю газету до обіду набрали, а шпігель з’явився лише півгодини тому.

- У мене теж після обіду все було зверстане, та я довго чекав шпігеля, - заявив метранпаж.

Потім піднявся стереотипіст:

- Ну, а я без шпігеля взагалі не можу форми робити! Сиджу, курю...

"Шпігель" в перекладі з німецької значить "дзеркало". Газетярі так називали місце на першій шпальті біля заголовка газети. Туди традиційно ставили найсвіжіші повідомлення, які мали хвилювати широкі читацькі маси. Наприклад, повідомлення про початок пленуму ЦК КПРС. Тому редакція до останньої хвилини тягнула засил матеріалу: а раптом телетайп принесе цю сенсацію?

На жаль, у комунальному господарстві такі терміни не вживалися. Голова "компресу" слухав ці скарги і поступово його добре демократичне обличчя наливалося кров'ю. Врешті він не стримався, хряснув кулаком по столу і гнівно сказав:

- Так, я розібрався! Що ж це виходить? Дружний працьовитий колектив потерпає від одного? Паршива вівця усе стадо псує! "Шпігель, Шпігель!" Встаньте, товаришу Шпігель, нехай вам люди в очі подивляться. А ви їм...

Кінець промови голови "компресу" потонув у реготі "простих робітників".

«Товариш Шпігель» надійно закрив мою глухоніму співбесідницю. Про неї майже не згадували. Хіба що завідуючий відділом промисловості, коли я знову збирався на «Червону зірку».

Практиканти

І.

Літо для редакцій – важка пора. Люди ідуть у відпустки, і хоч кореспонденти намагаються "насилосувати" своїх матеріалів заздалегідь, у запас, щоб, повернувшись, одержати якийсь гонорар, в газеті однак дефіцит кореспонденцій. За ідеєю, даною з небес, цей дефіцит мали б покривати практиканти, яких присилають Київський та Львівський факультети журналістики, але так виходить, що ці майбутні корифеї відбирають у своїх кураторів більше часу, ніж допомагають.

Сашко з'явився у нашій "молодіжці" зовсім не так, як належить неофітові. Замість того, щоб опустивши очі долу, слухати бувалих журналістів, записувати у таємний щоденник практиканта їхні мудрі думки, він упевнено ходив по кабінетах, розповідав про свій газетярський досвід (сім публікацій в університетській багатотиражці!) і кожного називав "старий" або "стара". На що наша Олена, дівчина тридцяти п'яти років, навіть ображалася. Покінчивши із балачками, Сашко сідав за вільний стіл, задирав голову і розглядав художню ліпку на стелі. Редакція містилася у стародавньому будинку.

Він ловив журналістський кайф днів п'ять і врешті це мені обридло. Я підсунув йому листа. Учні одинадцятого класу дуже вболівали за свою подругу, яка потрапила в "тенета баптистів" і просили посприяти, написати про небезпеку "релігійного дурману" для комсомолки, а ще краще прислати у їхнє місто кореспондента.

Треба уточнити, що все це відбувалося у ті часи, коли про свободу совісті наші уявлення були дуже приблизними.

Сашко прочитав листа і загорівся. "Поїду, - сказав він. – Я її враз переконаю, що Бога немає. Проведу серед неї певну роботу. Це тільки дурепа може думати, що там є Бог", - він тицьнув пальцем угору, де до стелі своїми крилами прилип гіпсовий амур. Амур був одноруким, бо другу, із луком, відрізало простінком, коли будівельники ділили стародавні зали на сучасні редакційні кабінети.

Його не було майже тиждень. "Оце відрядження, - думав я. – Спробуй на п'ять днів одпроситися у редактора, щоб зібрати матеріалу на один нарис! Та ще серед літа. А практиканту можна".

Сашко повернувся якимось не таким, як раніше. Трохи схуд, сидів задумливий і нікого не називав "старий".

- Ну, що, старий, провів "певну роботу"? Довів ти цій дівчині, що Бога немає?

- Бога, звичайно, немає, - спроквола мовив практикант. – Але щось воно там усе ж є, - він показав на однорукого амура.

Другого літа він знову був у нашій редакції. Чи сподобалося, чи, може, оте, що замість Бога, втрутилося в університетський розподіл практики, але на початку липня в коридорах знову залунало "Здоров, старий!".

Я тоді майже щотижня їздив на будівництво великого заводу. Будова була оголошена всесоюзною комсомольською і матеріали ставили в кожен номер. Їх не вистачало.

Сашко теж захотів туди змотатися на Побужжя і я запропонував: давай влаштую тебе у комсомольсько-молодіжну бригаду бетонників. Попрацюєш тиждень лопатою, зате потім такий матеріал напишеш! Лише одна умова: ніхто не повинен знати, що ти – з газети.

Зв'язки у штабі будівництва в мене були, Сашка відвели в бригаду того ж дня. І того ж дня він розпатякав, що є журналістом, причому досвідченим (безліч публікацій в університетській багатотиражці!). Увечері бетонні комсомольці його напоїли, а другого дня відправили на річку вудити рибу для юшки. Вони бетонували колони для рейкової колії, якою мали ходити вагонетки із розплавленим металом. Робота надзвичайно відповідальна, для якої газетярський досвід Сашка аж ніяк не підходив. На тому збір матеріалу він завершив.

Яким же був мій подив, коли через тиждень в газеті – я якраз повернувся з отого омріяного тривалого відрядження аж на Північ, в Архангельськ - вийшов його нарис на цілу шпальту. Бригадира бетонників звали Омельян Велет, тому нарис, ясна річ, називався "Бригада велетів".

Але не це головне. Нарис починався дивовижною сентенцією. "Куди тільки не закидає нас журналістська доля! – писав цей "публіцист-бетонник". – Одного разу в своїх мандрах ми з моїм молодим товаришем прийшли на будівництво великого заводу".

"Молодий товариш" – себто я, керівник його практики, років на десять старший від нього. Нарис був повний банальностей, штампів і просто дурниць, але найбільше мене заїло оте "Мій молодий товариш".

- Нахаба, - сказав я Сашкові. – Ти далеко підеш!

І точно. Недавно бачив його по телевізору. Минуло багато років, він уже письменник. Написав монографію про Шевченка. Вистачило ж нахабства взятися за таку тему. Сашко сидів перед камерою таким же усміхненим як у молодості, розповідаючи про свою роботу, позирав угору... Мені здалося, що ведучу телепередачі він раз по раз називав "стара", тільки режисер потім повирізав ці слова із запису.

ІІ.

Толя ж, навпаки, у редакції був непомітним. Відразу по приїзді редактор газети, не вникаючи в життєві уподобання практиканта, направив його у відділ сільського господарства. Він же був корінним киянином і з проблемами сільгоспвиробництва знайомився лише з вікна поїзда та автобуса.

Завідуючий відділом, похмурий худий чоловік, зустрів його непривітно. Толя не знав, що це звична манера, бо завідуючий страждав на виразку шлунку, ніколи не усміхався і був абсолютним консерватором. Він навіть писав не "кулькою" як усі, а шкільною ручкою, яку вмочав у "чорнилку" і бурчав, що завгосп купив не те чорнило. Архаїчна ручка взагалі приголомшила Толю.

- Завтра поїдеш у відрядження. У Компаніївський район. Там у колгоспі імені Леніна упали надої. Розберися. Тільки поговори з людьми, а то голова колгоспу тобі локшини на вуха навішає, я знаю того хитруна!

Через два дні завідуючий зайшов до нашого кабінету із паперами в руці. Він реготав! Я вперше бачив, як сміються хворі на виразку. Чоловік, тримаючись за живіт, гигикав і морщився від болю водночас.

Заспокоївшись, наставник почав читати толин матеріал:

"Літнє сонце сміливо пробивається крізь шибки МТФ № 2 колгоспу імені Леніна, що в Компаніївському районі. Весело ремигають корови. Тільки-но закінчилося вранішнє доїння. Запитую у доярки Марфи Журавель:

- Скільки молока зараз узяли від кожної фуражної корови?

- Від кожної фуражної корови я одержала по 8,3 кілограми молока.

- А скількиразове доїння впроваджене у вашому господарстві?

- Дворазове, - відповідає доярка".

Далі йшло "публіцистичне осмислення факту", яке практикант освоював на журфаці:

"Виходить нескладна арифметика. Двічі по 8,3 – буде 16,6 кілограмів молока від кожної фуражної корови. І невтямки голові колгоспу Петренку, що якби він впровадив триразове доїння, то за день від фуражної корови колгосп одержував би по 24,9 кілограми молока".

Далі практикант практикувався уже в тій самій "нескладній арифметиці", множив одержану суму на 365 днів і виходило, що в результаті впровадження триразового доїння всі корови неодмінно стали б рекордистками, а доярки – рекордсменками. А там і нагороди не за горами.

Коли Толі роз'яснили різницю між абстрактною математикою і реальним життям, він дуже засмутився. Кілька днів ходив пригніченим. Аби підняти йому настрій, добрі колеги в курилці розповіли історію про зовсім іншого, вже дуже дорослого практиканта.

ІІІ.

У ті роки була така управлінська структура – обласний комітет по пресі. "Компрес", як називали її жартівники. Комітету підпорядковувалися усі друкарні, та й редакції районних газет, здається.

Головою "компресу" призначили нову людину. До того чоловік піднімав комунальне господарство в області, а про поліграфію мав досить приблизні уявлення. На другий день свого головування він поїхав до обласної друкарні познайомитися із трудовим колективом і за одне "розшити вузьке місце" – спізнення обласної газети. На це скаржилися і друкарі, і поштовики, та й сигнали з місць були. Воно, звичайно, окремі недоліки в діяльності редакції, бо загалом газета тримала правильний партійний курс, але миритися з дрібницями теж не можна.

Голова був демократом. Він не закрився у кабінеті директора, а обійшов цехи, познайомився з виробництвом. Потім зібрали загальні збори і високий гість відразу звернувся до простих робітників: чому ж запізнюється газета?

"Простим робітникам" такий демократизм сподобався і вони вирішили викласти всю правду.

- Усі запізнення – через шпігель, - сказала лінотипістка. - Ось і сьогодні ми удвох всю газету до обіду набрали, а шпігель з"явився лиш півгодини тому.

- У мене теж після обіду все було зверстано, та я довго чекав шпігеля, - заявив метранпаж.

Потім піднявся стереотипіст:

- Ну, а я без шпігеля взагалі не можу форми робити! Сиджу, курю...

"Шпігель" в перекладі з німецької значить "дзеркало". Газетярі так називали місце на першій шпальті біля заголовка газети. Туди традиційно ставили найсвіжіші повідомлення, які мали хвилювати широкі читацькі маси. Наприклад, повідомлення про початок пленуму ЦК КПРС. Тому редакція до останньої хвилини тягнула засил матеріалу: а раптом телетайп принесе цю сенсацію.

На жаль, у комунальному господарстві такі терміни не вживалися. Голова "компресу" слухав ці скарги в поступово його добре демократичне обличчя наливалося кров'ю. Врешті він не стримався, хряснув кулаком по столу і гнівно сказав:

- Так, я розібрався! Що ж це виходить? Дружний працьовитий колектив потерпає від одного? Паршива вівця усе стадо псує! "Шпігель, Шпігель!" Встаньте, товаришу Шпігель, нехай вам люди в очі подивляться. А ви їм...

Кінець промови голови "компресу" потонув у реготі "простих робітників".

Більше новий начальник туди не їздив, а просто викликав до себе директора друкарні. Так було зручніше.

...Толя повертався з практики, вже твердо знаючи, що таке "шпігель". От тільки невтямки йому було, чому закони арифметики не діють у сільському господарстві.

Пам’ятай про Пекаря

Взагалі це суддівське гасло: «Пам’ятай про пекаря!» Правники повинні повсякчас думати про пекаря, щоб не засудити невинного. Бо колись, в епоху Відродження, у Венеціанській республіці стратили булочника, який випадково опинився біля кимось убитого і висмикнув ножа з його грудей. Відтоді чесні судді й картаються сумлінням.

Тут же мова піде про зовсім іншого Пекаря, якого теж варто згадати.

У ті не дуже далекі часи, коли економіка ще не була економною, майже в кожній великій редакції був свій Старий. Або Стара. На відміну від сучасних журналіствуючих молодиків з бородами чи двадцятирічних дівчаток, для яких звертання «стара» або «баба» є таким собі кайфом, ті були дійсно дуже літніми людьми. Вони в редакціях виростали, в редакціях і помирали.

Леонід Зіновійович Пекар служив у «Радянській Україні» завгоспом. Утім, перепрошую, старшим завгоспом. Уже й недочував, і недобачав, але обіцяв, що на пенсію ніколи не піде. Хіба що його силою винесуть. Та й то вперед ногами.

Для нас, власних кореспондентів «Радянки», журналістів, відомих у своїх областях, але не дуже ваговитих у самій редакції, фігура Леоніда Зіновійовича особливого значення не мала, хоча на щорічних зборах власкорів у Києві нам не шкода було підняти за нього десятий тост. Бо і готель першокласний, і квитки на зворотну дорогу справно замовлені ним же. Здавалося, що всі касири в аеропортах і адміністратори готелів по Україні були його знайомими. А може, не тільки в Україні.

Не надавали значення до одного дня...

Редактор «Радянської України» Володимир Якович Сіробаба зібрався в Крим. Поїздка була приватною. Він, член ЦК Компартії України, звичайно, користувався всіма номенклатурними привілеями щодо квартири, машини, буфету, але в особистих справах намагався обходитися і без цековської броні, і без «Волги» з гаража Управління справами. Ну, такий стиль життя був у цієї людини, яку я поважав і поважаю, нехай мене хоч «совком» назвуть. Що не кажи, а гіталовську «Думу про хліб», про яку в сімдесятих роках говорив увесь Радянський Союз, придумав він.

І от звичайна справа: Сіробаба доручає Пекарю купити квиток на літак у Сімферополь і замовити там готель.

Літак прилетів пізно, тому Сіробаба зайшов у готель, коли чергова адміністраторка вже схилила голову на свій «прилавок». Він кахикнув і, позирнувши на шукачів готельних місць, які дрімали в кріслах холу, не дуже голосно мовив:

— Я — Сіробаба.

Жінка за склом важко відірвала голову від ліктя. Її кучері уже не зберігали форми бігудів.

— А я — Белодед. Ну и что? — не дуже привітно запитала вона.

Володимир Якович легко усміхнувся тій сонній дотепності і пояснив:

— Мені тут заброньоване місце.

— Ваша фамилия? — так само непривітно перепитала адміністраторка, підсовуючи до себе грубий журнал реєстрацій. Вона неуважно поводила гостро відточеним олівцем по останніх сторінках і сказала: «Нет».

— Подивіться уважніше, я знаю, що мені замовлено в цьому готелі. Моє прізвище Сіробаба, — попросив Володимир Якович.

Чергова адміністраторка сіпнула щокою, але журнал розкрила ще раз. Подивилася уважніше.

— Нет, я же вам сказала.

— Жіночко, не може ж бути, я знаю...

— Мужчина, отойдите от стойки, не мешайте работать! — Чергова адміністраторка вже виходила з себе. Їй було дуже шкода отих багатьох відряджених, що терпляче дрімали в кріслах, смиренно чекаючи вивільненого місця в готелі. А цей у розпал курортного сезону!..

— Ну, повернуся — я Пекарю подякую! — Сіробаба ще не знав, як бути далі, але того недбалого завгоспа «на килимку» у своєму кабінеті уже уявляв.

При цих словах із жінкою за склом відбулася якась дивовижна метаморфоза. У неї округлилися очі. Верхня губа, трохи пробита чорним вусом, піднялася в усмішку. Вона піднялася над столом і вся сама.

— Так вы у товарища Пекаря работаете? Что же вы сразу не сказали, мужчина? Как ваша фамилия, Белодед?

Вона відкрила шухлядку і витягнула звідти тонкий записник.

— Конечно, есть! Вот, Серобаба. Люкс. Товарищ Пекарь за вас таки ходатайствовал.

Ошелешений новиною, що він працює в «товарища Пекаря», редактор «Радянської України» мовчки заповнив анкету, узяв ключ і пішов на свій поверх.

Повернувшись до Києва, він не зробив прочуханки завгоспу (адже той доручення таки виконав), але не втримався, розповів про цю історію комусь із заступників. З того часу запитання «Так вы у товарища Пекаря работаете?» стало фірмовим редакційним жартом.

Самому ж Леоніду Зіновійовичу ця історія навіть сподобалася, бо навіть Сіробаба, будучи при доброму гуморі, казав, що він, редактор, у Пекаря працює!

Мабуть, після цього випадку завгосп вирішив, що пускати на самоплив творчий процес у редакції йому ніяк не можна. «Летучки», ці щотижневі збори редакторату, завідуючих відділами та кореспондентів, Пекар старався не пропускати.

Хвилин через десять після початку він тихенько відкривав двері, бочком проходив до останнього ряду стільців, намагаючись не човгати черевиками. Так само тихо вмощувався і починав уважно слухати чергового оглядача. Мовчав, слова не просив, хоча видно було, що його розпирають думки. Коли оглядач розсипався в компліментах авторові статті (як правило, на них заслуговували одні й ті ж самі автори), він ствердно похитував головою. Коли оратор указував на суттєві недоліки матеріалу, написаного початкуючим кореспондентом чи провінційним власкором, голова Леоніда Зіновійовича хиталася осудливо.

Момент істини наступав тоді, коли оглядач або відповідальний секретар редакції Сергій Васильович Мельничук заявляли, що в такому-то номері сталася помилка.

— Что, ошибка? — з обуренням перепитував Пекар. — А когда это было?

— У дев’яносто другому номері, — крізь зуби відповідав сусід. Помилка в газеті — це завжди прикро.

— Нет, когда, какого числа? — непокоївся Леонід Зіновійович.

— Ну, десятого.

— А, десятого? Десятого меня не было, — з полегшенням вимовляв завгосп. І заспокоювався.

Цих слів уже чекали. Коли Пекар стиха допитував сусіда, у залі залягало цілковите мовчання. «Десятого меня не было» усі чекали, затамувавши подих. Особливо той, хто і допустив помилку. Бо після цих слів зал сміявся.

«Десятого меня не было» теж стало фірмовим редакційним жартом.

Жарти — жартами, але коли в серпні 1991 року Горбачова замкнули на дачі у Форосі, Леоніда Зіновійовича Пекаря там не було. І 19 серпня того ж року, як у Москві декачепісти вчинили заколот, його не було. І коли в результаті всього цього «Радянська Україна» мало не закрилася, врятувавшись лише зміною назви на «Демократична Україна», Леоніда Зіновійовича вже не було.

Як шкода...

Дикі гриби для харчування

У 1991 році мені жилося дуже погано і, головне, дуже хотілося їсти. Про це свідчить зарубіжна преса.

Втім, пам”ять не зафіксувала таких поневірянь і навіть навпаки, спогади про той час тепер достатньо ситі. Але, як кажуть жартівники, слово – не горобець, не зарубаєш і сокирою.

Того року я редагував новостворену демократичною Харківською міською радою газету “Слобода”. Газета намагалася теж бути демократичною, толерантною і всіляко підтримувала курс демократів на встановлення побратимських зв”язків із американським містом Цинциннатті та німецьким Нюрнбергом. За все це непогано платили, у наших журналістів була зарплата вищою, ніж у партійних газетах, а в редактора – тим більше. Звичайно, дошкуляла талонна система розподілу то цукру, то горілки, то мила. Звичайно, нервувало те, що в магазинах не купиш м”яса. Проте на базарі усе було, хоч і значно дорожче, ніж у магазині. Одне слово, якось та перебивалися. У “Слободі” того року ніхто не схуднув, а дівчата ще й зацікавилися проблемами боротьби із зайвою вагою.

Одного разу із міськради передали цікавого листа. Писав американський журналіст із газети “Цинциннатті інквайєр”. Він повідомляв, що має честь бути включеним до першої делегації громадських діячів, яка скоро вирушить до Харкова за програмою “Систе-сіті” (“Міста-побратими”, або, точніше, “Міста-сестри”) і дуже хоче попрацювати як кореспондент. Після цього Девід Лайман викладав цілу програму свого перебування в Харкові, писав, що б він хотів побачити і просив сприяння.

Я прикинув, що, працюючи так, як ми звикли, тобто із зустрічами з людьми, із вивченням усіляких матеріалів, із випрошуванням транспорту у владних структур, на виконання програми досить буде одного місяця. Ну, може трохи більше. Делегація ж приїжджала на тиждень.

Це мав бути перший контакт із зарубіжним колегою. Із, так би мовити, братом по перу. Щоправда, братом зведеним. А все ж, хвилювалися. Та й “зведений брат” пише, що має честь...

Микола Двірний, який знав англійську мову, розробив графік його поїздок по Харкову, домовився про зустрічі із цікавими людьми. Домовився навіть із першою будівельницею Харківського тракторного заводу, зовсім старенькою бабусею. Про ХТЗ просив сам Лайман, а бабуся вже була нашим сюрпризом. Я ж у Євгена Кушнарьова, який тоді очолював міську раду, для заокеанського гостя випросив машину. Сам Кушнарьов на роботу в той час іще їздив тролейбусом. Ні, справді! То були билинні, хоча й недовгі, часи розквіту демократії.

І от американський журналіст із газети “Цинциннатті інквайєр” – в гостях у “Слободи”. Середнього зросту чоловік, років за тридцять. Майже відразу після знайомства він витягнув із кейса плоску пластмасову скриньку, розкрив її і пояснив, що це – лап-топ, портативний комп”ютер, на якому можна писати матеріали і враз, підключившись до телефону, передати свою кореспонденцію просто в редакцію.

- До якого телефону можна під”єднатися? - невимушено запитав “зведений брат”.

На той час у нас не те що портативних комп”ютерів не було, але й звичайних друкарських машинок нам не вистачало. Але я приблизно уявляв, скільки для редакційного бюджету коштуватиме хвилина зв”зку із штатом Огайо, тому дипломатично сказав, що наші телефони іще не під”єднані до міжнародної мережі.

- Гаразд, передам репортаж із вашої мерії, - сказав Лайман. Потім я питав – він дійсно зв”язувався з Цинциннатті, під”єднувався до телефону, щось передавав. Але жодного рядка його газета так і не надрукувала до того, як він повернувся. Очевидно, пригоди янкі при дворі короля Артура, чи то пак мера Кушнарьова не дуже цікавили “Цинциннатті інквайєр” до самого моменту повернення свого кореспондента. От якби українські тубільці його з”їли, ото була б сенсація! Казали, що керівникові делегації цинциннатський комітет споріднених міст виписав коштів на відрядження за нормами поїздок у Центрально-Африканську республіку. Решті учасників оплатили лише переліт через Атлантику... Але, по-моєму, всі вони гордилися тим, що були першими американцями, які приїхали в Харків після війни. Якщо не брати до уваги агентів ЦРУ.

Допоки силами редакції газети “Слобода” ми виконували програму перебування містера Девіда Лаймана в Харкові, його дружина займалася танцями. Вона, хореограф-аматор, теж була у тій делегації “Систе-сіті” із своєю танцювальною групою і, як я потім зрозумів, своєю честю бути включеним до делегації Девід був зобов”язаний їй, а не навпаки.

Втім, це ми і без американців знаємо. Шерше ля фам – є у нашому фольклорі така приказка. І от допоки Девід блукав у кам”яних джунглях селища ХТЗ, безстрашно спускався у шахту метро, яке тоді ще будувалося і спішив передати за міськрадівський кошт інформації про те в свою газету, його дружина (“вайф” по англійськи) із своїм колективом показувала дивовижні мімічні па на Малій сцені театру опери й балету. Її балерини то рухалися під музику, то надовго заклякали на місці, то кудись просто бігли. Над ними клубочився дим. “Хіба це танці?” – ошелешено питали наші глядачі, виходячи на свіже повітря. – “Танці, танці, - заспокоювали їх члени комітету споріднених міст. Тільки концептуальні. Мистецтво у них таке”...

На одному з отих концертів побувала моя колишня дружина. (“Вумен”, як я називаю її тепер). Чи то під впливом концептуальності, чи то просто від чаду, але вона раптом запропонувала:

- Чому б тобі не запросити свого колегу з його дружиною до нас у гості? Скажи, на пати – це так по-англійски буде дружня вечірка, – “вумен” працювала перекладачкою і знала, про що говорить.

На місці Девіда я б теж погодився. Ще б пак: вечеря у вігвамі тубільного газетяра! Якщо це не тема для окремого репортажу, то яскравий штрих у дорожні нотатки!

Вечеря вийшла на славу. Ну, особливих різносолів на столі не було, але я заскочив у ресторан готелю “Інтурист”, де жила та делегація, і купив у офіціанта пляшку шотландського віскі “Білий кінь” та кілька бутербродів з чорною ікрою.

А дружина постаралася на славу. Цілий день вона прибирала в квартирі, готувала вечерю і добирала слова, якими мала висловити своє обурення тим, що я не захотів їй допомагати, а втік на свою роботу. Вона зварила зелений борщ та стушкувала м”ясо з грибами у сметані. Одне слово, стіл не світився порожніми галявинами.

Американські гості їли, неначе біженці з голодного краю. Аж за вухами лящало. У перервах намагалися вести світські бесіди. Все-таки пати, а не просто вечеря. “Вайф” цікавилася з чого зроблений зелений борщ, а “вумен” діставала із полиці свій оксфордський тлумачний словник, щоб пояснити, що таке “щавель”. Мій “зведений брат”, як і належить мужчині, запитував про політику, зокрема про проблему справедливого розподілу талонів на цукор, тютюн і сигарети. Я наливав “Білого коня” і підтримував престиж держави.

М”ясо з грибами у сметані взагалі викликало фурор. Вони просили добавки, а потім Девід запитав, звідкіля гриби.

...Минула осінь була не дуже грибною, але я місця знаю, тому насушив кілька кілограмів боровиків. Це був предмет моєї гордості, тому ще й показав гостям разок сухих грибів. Це вам не тепличні печериці, а правдиві боровики!

...В готельні двері і він, і вона заходили аж похитуючись від переїдання.

А через місяць хтось привіз кілька номерів “Цинциннатті інквайєр” із репортажами Девіда Лаймана про поїздку в далекий Харків. Тон їх був загалом доброзичливим. Він розповідав, як дружно радянські люди здійснюють свою перебудову під керівництвом симпатичного “Горбі”. Автор навіть співчував цим самим радянським людям. Особливо переконливо читалася така його теза: “Життя в Радянському Союзі тяжке, не вистачає продуктів. Люди постійно думають, що б поїсти. ОСОБИСТО Я ЗНАЮ ОДНОГО РЕДАКТОРА ВПЛИВОВОЇ ГАЗЕТИ, ЯКИЙ НИШПОРИТЬ У НАВКОЛИШНІХ ЛІСАХ У ПОШУКАХ ДИКИХ ГРИБІВ ДЛЯ ХАРЧУВАННЯ”.

Неточності в нашому газетярському ремеслі – річ неминуча. Особливо за екзотичним кордоном. Тому я охоче пробачив авторові помилкове твердження про впливовість газети “Слобода”. А от “пошуки диких грибів для харчування”... Ці мої “голодні поневіряння” в навколишніх лісах якось не пов”язувалися із тим апетитом, з яким автор репортажів та його “вайф” наминали шматок за шматком.

Може, в Америці не прийнято збирати гриби? Це питання не давало мені спокою, тому через кілька років, познайомившись із іншим американцем, містером Алланом Холивейєм, я запитав його про те. “У нас в Каліфорнії не збирають, бо дуже багато отруйних, - пояснив він. – В Аризоні їх немає, там одні кактуси. А в центральних та північних штатах люди охоче охоче ходять по гриби. Це і відпочинок, і добавка до столу. Наступного року я і Беверлі плануємо поїхати в штат Огайо на грибування. Маємо знайомих у Цинциннатті...”

Не знаю, чи знайомий Девід Лайман із творчістю свого земляка Марка Твена, а я пригадав його оповідання “Як я редагував сільськогосподарську газету”.