суботу, 26 січня 2008 р.

ОКСАМИТОВИЙ СЕЗОН 86-го РОКУ


15. XI.1986 року. Біла Церква. Кого не запитаєш, як пройти до N-ської частини - підозрілий погляд і крізь зуби: “Не знаю”. Нарешті один перехожий зупинився: “А що вам потрібно?” “Там перевалка на Чорнобиль”. “Ну, так би й питали - вам будь-який пацан покаже”.
Всі наші уявлення про армії летять шкереберть. Для партизанів-”ліквідаторів” відведений кубрик у казармі. Білизну на ліжках давно не міняли, на багатьох її зовсім немає: просто матраци застелені тонкими синіми ковдрами. Та й навіщо? “Партизани” лежать на ковдрах у чоботах. Це ті, хто або вже встигли переодягтися у форму, або тільки сьогодні повернулися зі станції, але запізнилися на свої поїзди, додому.
Ніяких звичних для армії шикувань і розводів. Вісті поширюються у формі чуток. Чорнобильська інформація! Як потім з'ясувалося, у такій формі вона існувала й там, у Зоні. “Кажуть, сьогодні видадуть форму”. “Навряд чи, я чув, що посилали за “прапором” з речскладу, а він лика не в'яже!”. “Товаришу майоре, коли нас відправлять на АЕС?”. “Встигнете, куди ви пориваєтеся! Навряд чи сьогодні буде машина”.
“Прапор” не п'яний, навпаки, тверезий, тільки розгублений. Недавно була пожежа на речовому складі, згоріло багато цивільних речей, зданих “партизанами” на зберігання. І він тепер не знає, чи відбирати в нас, як належить, наші цивільні “польта” в обмін на солдатські бушлати, чи видати для “польт” речмішки. Зрештою махнув рукою: беріть із собою.
- Неси туди, під навіс, - раптом роздратовано говорить прапорщик одному з тих, хто повернулися із Чорнобиля. - Нічого тут радіацією трусити.
Солдат несе свою “брудну” одежу до купи таких же радіоактивних ганчірок. На ходу запитує в начальника складу, що з нею будуть робити. Краще б запитав про себе. Ще не знає, бідний, що його цивільне згоріло. Він взагалі нічого ще не знає. І радий, що відробив, їде додому...
16. XI.86 року. Четверта година їзди в брезентовому кузові ЗиЛа. Такі машини в армії чомусь називають автобусами. У цих “автобусах” возили поповнення до початку січня. Я бачив, як у двадцятиградусні морози поповнення стрибало з будок. Чувся дерев'яний стукіт наскрізь промерзлих людей.
Ми ж потрапили, як я зрозумів потім, в “оксамитовий сезон” Чорнобиля. Ще немає сильних морозів, але й не спекотно, щоб роздягатися й підставляти тіло під радіоактивну пилюку.
Колона машин за чотири години робить тільки одну зупинку. Майже сотня людей у солдатському одязі кидається в ліс. Далі зупинок не буде: асфальт блищить - вимитий, а на узбіччях - знайомі всім “цеглини” і ще не знайомі жовто-чорні трикутники: “радіоактивне зараження місцевості”.
Те, на чому сидять, відбите в кожного за всі непокаянні гріхи. Сутінки. Машини стоять на незжатому полі, місцями із землі стирчать колоски. Неподалік зі страшенним гуркотом сідає вертоліт. Нас ніхто не зустрічає, якщо не брати до уваги декількох офіцерів, які прийшли запитати, хто кому приїхав на заміну.
Ми самі йдемо через КПП, де ніхто нічого не контролює, ідемо розшукувати яке-небудь начальство.
У штабі бригади сказали, що лейтенанта Кухаря, якого я повинен замінити, давно немає. Поїхав додому, перехопивши заміну в іншого. Нічого, вакансій тут повно. Іду в офіцерський гуртожиток шукати лейтенанта Юхна. Це двадцять п'ята бригада хімічного захисту, розгорнута Київським військовим округом на базі кадрованого Харківського батальйону хімзахисту за штатами воєнного часу. Бригада не тільки активна, а й радіоактивна. Її об'єкт - станція й територія навколо. Перший батальйон санітарної обробки, третя рота. Командир - старший лейтенант Зіннатулін, замполіт - Юхно. Тепер, виходить, замполітом буду я.
Лейтенанта Юхна немає, поїхав у короткострокову відпустку додому. Виявляється, і таке тут можливе. Я лягаю в його ліжко й моментально засинаю. Прокидаюся серед ночі майже бадьорим. Що це? На декількох ліжках - їх тут дванадцять - сидять офіцери. Щось пишуть, перекидаючись незрозумілими словами “радики”, “фоністи”, “арси”. Потім, через кілька днів і я після планірки до другої години ночі писав наряди на роботи завтра, скрупульозно підраховуючи, скільки берів (біологічний еквівалент рентгена) набрав кожен солдат. Не приведи Господь, щоб сумарна доза опромінення перевищила 25 бер! Особісти так і чекають собі роботи.
17.XI.1996 року.
Нарада в політвідділі. Мене, зеленого новачка, посилають туди замість майора Кухаря, замполіта нашого батальйону. Він уже від'їздив своє на станцію, тепер ніяк не дочекається заміни. Майорові все обридло й вечорами, наплювавши на дисципліну, він іде кудись до однополчан. Кухар - з кадрових офіцерів. Тут на посадах командирів рот і вище - кадрові. Ваньки-взводні, замполіти (крім батальйонних), начальники служб - із запасу. Але що цікаво - у відносинах кастового поділу на “шляхетних” та “партизанів” немає. Либонь радіоактивний фон усіх рівняє. Правда, в оплаті роботи зрівнялівки немає, кадрові одержують набагато більше за нас, учора “сугубо цивільних”. А запасники іноді краще командують, ніж професійні командири. У першій роті молодший лейтенант Балюк із Краснокутська підім'яв комроти "старлея" Бєлова. У Бєлова, схоже, чорнобильська депресія - таке тут трапляється. Висловлюючись армійською мовою, він “забив на службу”. Їздить на станцію, потім спить. "Младшой" же сам шикує роту, сам "батькує" солдат (деяким з них по сорок-сорок п'ять років). Жарту заради ми пригвинтили йому на погони майорські зірочки замість маленьких лейтенантських. Він півдня ходив, роблячи вигляд, що не помічає. Усім було весело...
На нараді поставили завдання: провести з особовим складом рот свого батальйону політгодину на тему “Сучасне міжнародне становище й завдання о/с по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Доповідь т. Лігачова на врочистому засіданні в Кремлі”. Армія й тут залишається армією зі своєю казенною ідеологією. А я ще й на станції не був, чи мені говорити “про завдання”?
18. XI.1986 року. Старшина роти видає респіратори. Побачивши новенького, він простягає мені зелений поролоновий із пластмасовим п'ятачком - “свиняче рило”. Потім, подумавши, приносить сумку від протигаза - такі тут служать замість офіцерських планшетів. У сумці - пара зім'ятих, але цілих конвертів з респіраторами-”пелюстками”. Я не перший хазяїн сумки.
“Рило” носив півдня. Неприємне відчуття, начебто тебе хтось схопив за обличчя й не відпускає. Інша справа - ”пелюсток”. Розриваєш конверт - а там сніжно-біле коло марлі з якимсь наповнювачем. Стягнув дві гумові зав'язки, зв'язав - і на легких пластмасових арматурах вигинається респіратор Він цілу зміну надійно захищає дихання від пилу, у тому числі й радіоактивного. Одна біда - у приміщенні, де накурено, у ніс крізь спецпросочку лізе неймовірний сморід. Втім, у приміщенні "пелюстки" краще знімати, тому що їх мало. На морозі вони швидко обмерзають, а в запас старшина не дає. Краще сушити той, що носиш зараз.
Того, хто повернувся із Зони, легко вгадуєш по шматочках вати від респіраторів, яка чіпляється за щетину. Бороди тут ростуть чомусь швидше, ніж вдома. Солдати ходять, як розжалувані Діди Морози.
Розвод короткий. Нас вісім. Командир роти, я в ролі дозиметриста (цікаво, що це таке?) і шість рядових. Зіннатулін сухим голосом старого служаки ознайомив із правилами безпеки в Зоні (це він проголошує щодня перед тими самими людьми) і дав розписатися в зошиті. Зошит здається підозріло домашнім. Потім й я не раз проводив такі ж інструктажі й давав розписуватися у своєму зошиті. Він потрібен для острашки воїнів, щоб не лазили куди не треба без “депешок” і щоб було чим виправдатися перед прокурором у випадок чого. Цей “випадок” постійно висить над нами, а вимірювальних приладів не вистачає — п'ять справних на весь батальйон. Індивідуальні дозиметри‑накопичувачі, призначені вимірювати отриману особисто тобою дозу, видають один на групу із 3‑ 4 чоловік.
Дорога від частини на станцію довга, 47 кілометрів. Вузький асфальт, на узбіччях - “цеглини”. Отут і там уткнуті жовті прапорці: “заражене”. Машини переважно військові, зустрічаються “Волги” з київськими номерами.
Кинуті села. Залісся, Копачі. На виїздах і виїздах збереглися щити з назвами населених пунктів. Будинки як будинки, навіть фіранки на вікнах. Тільки жодного диму над дахами, незважаючи на морозець, що вже підбирається під бушлати. У садах - червоні наливні яблука. Не падають. Жодного зустрічного жителя. Копачі - це вже Особлива Зона, біля самої станції. Село чомусь густо покрито пилом, здається він і є пилом забуття.
Я думав, що це перше враження, що потім картина приїсться. Але в Зоні взагалі ні до чого не можна звикнути. Щоночі яскраві вогні біля колишніх колгоспних майстерень били в очі - там військові влаштували якісь ремонтні пункти. А в армії середини немає - або затемнення, або висвітлювати півсвіту прожектором. І урізалися в пам'ять мертві будмайданчики п'ятого й шостого енергоблоків, аеростат над четвертим, уже майже затягнутим в оболонку саркофага, і кам'яний бик на в'їзді в племрадгосп у Залісся - єдиний бик, що тут лишився.
Волого. Стоїть туман. Труби станції ховаються в сірій каламуті. Погода, кажуть, відмінна, тому що туман затримує пил, але з незвички від цієї вологості якось моторошно. Я як новачок починаю кашляти вже через годину після приїзду в Зону. Це подразнення слизистої оболонки радіоактивним пилом. Інші адаптувалися.
Наше завдання - за допомогою автокрана вантажити на КамАЗи звичайні дворові контейнери з радіоактивним ґрунтом. Їх відправляють на могильник. Контейнери горою складовані в залізничному тупику. Навіть мені, що вперше прибув сюди, зрозуміло, що ми робимо дурну роботу. Вся штука в Чорнобилі полягає в тому, що радіація пронизує кожного, незалежно від його особистих якостей. Тут можна геройствувати або боятися, тут можна працювати або ухилятися від роботи - а “рейгани” тебе однаково пронизують.
От і з цими контейнерами. Раніше хтось уже згрібав радіоактивну землю, сипав її в ящики, вантажив на машини й розвантажував тут, у тупику. Виходить, опромінювався. Тепер ми знову вантажимо їх і одержуємо свої дози. Невже не можна було відразу везти на могильника? Говорять, тоді не було плану поховання.
Втім, зараз ми теж робимо дурну роботу, як мені здається. Ці контейнери возять на могильник, зроблений біля наполовину побудованого п'ятого блоку. Це недалеко від водоймища. Але потім їх будуть виймати й відвозити на новий могильник у Буряківці.
Наша “бойова” робота виглядає так. Під'їжджає вантажівка. Я підходжу до високого штабеля контейнерів і починаю водити біля їхніх стінок щупом ДП-5. Якщо прилад показує рівень більше, ніж один рентген, пишу його на контейнері крейдою. Так обстежую десяток. Потім четверо солдатів вискакують на верхні контейнери й чіпляють до першого стропи. Кран піднімає його, ставить на КамАЗ. Потім наступний.
Зіннатулін “розкрутив” роботу й подався на могильник. За зміну - 4 години - ми вивезли 70 контейнерів. 6 чоловік при цьому одержали дози від бера до півтора. Я - 1,41 бера, якщо вірити дозиметру в халяві чобота. На кожного офіцера виділено по дозиметру-накопичувачу, для особового складу - по дозиметру на 3-4 чоловік.
На вечірній нараді в комбата оголосили наказ: солдатів, кому більше 45 років, батьків трьох дітей, а також раніше судимих і студентів-заочників (ну й компанія!) відрахувати в розпорядження військкоматів.
18. XI.1986 року. Вранці новий командир бригади полковник Замчинський робить свій перший розвод. Позавчора старий комбриг полковник Мітусов під оплески офіцерів попрощався із бригадою й представив свого замінщика. Тут усе змінюється швидко, але швидше за все - вище командування. Історія 25-й бригади є, але її ніхто повністю не знає. Кожен пам'ятає тільки фрагменти: місяць-півтора-два.
Замчинський кремезний, із громовим голосом. Костюм ВБЗ, бушлат і чоботи цілком підходять до того, що проголошує комбриг. Він віщає, що лейтенант Чеховських поїхав у Чернігів і був пійманий на крадіжці. Що міліція затримала машину, яку вів солдат-наркоман, цей “кошмарно-сифілісний продукт”. Що два солдати із сусідньої бригади пішли в Оране (село, навколо якого розгорнуті наші з'єднання) за самогоном, напилися в якоїсь удови. Потім один добрався до своєї частини, іншого ж знайшли ... з розрубаною головою. “І запам'ятаєте, - кричить полковник вишикуваній на плацу бригаді. - Де горілка - там жінки, а де жінки - там злочини!” Цікавий погляд на роль і місце жінки в суспільстві розвиненого соціалізму...
Часто трапляються автомобільні аварії. Не тому, що водії п'ють, уживають наркотики й ходять до порочних жінок. Просто тут, на невеликому п'ятачку з вузькими поліськими дорогами зібрані десятки тисяч людей, безліч техніки. От і працює статистичний закон великих чисел. Але в армії - інший закон: кріпити дисципліну. А підстави для цього є. Уже був наказ перейти на зимову форму одягу. Але деякі солдати й офіцери, кому незабаром додому, не хочуть надягати шапки-вушанки замість легких формених кепок з короткими козирками. Такі кепки тут називають “підерками”. І от майор Липський, начальник політвідділу, що пружно крокує за тумбоподібним Замчинським, підскакує до одного з порушників форми одягу й кричить йому в обличчя: “Ти чому в “підерці!?”
На голові в майора теж “підерка”. Йому теж незабаром на “дембель”.
19. XI. 1986 року. У нашій роті 46 чоловік. З них — 6 офіцерів управління і сержант на офіцерській посаді — зампотех. 6 сержантів. Один з них, Бушуєв, працює кіномеханіком і жодного разу через свою зайнятість у Зоні не був. П'ять кочегарів, ще троє працюють у їдальні. Інші їздять на роботи в Зону. Їздять доти, поки не наберуть 23-24 бера. Після цього “сідають на фон”, тобто залишаються в частині, де цей самий фон визначений наказом як дві соті рентгена за добу. “Фоністи” ходять у бригадні й батальйоні наряди, працюють отут, на території.
У принципі ми займаємося тим, чим і повинна займатися лінійна рота батальйону санітарної обробки в ядерній війні - дезактивуємо місцевість, ведемо радіологічну розвідку, випробовуємо нові дезактивуючі засоби. Тільки й того, що “противник” не обстрілює нас і не скидає десантів. Тому зброї в бригаді немає. Та нам би не автоматів, а вимірювальних приладів! На всю роту - тільки два діючих ДП-5, інші стоять у штабі. Або несправні, або батарейки сіли. Дозиметрів-накопичувачів також не вистачає.
Трохи розібрався в системі роботи. Як ні дивно, але в Зону прагнуть усі. Якщо кого-небудь залишають у частині для внутрішніх робіт - чоловік не радий. Це аж ніяк не геройствування. Просто всім хочеться скоріше додому. А твоєму замінщику, десь уже наміченому військкоматівськими майорами, не вручать повістки доти, доки ти не набереш 18 бер. Тому кожний намагається не пропускати й дня.
Та й оплата. Її нараховують по чотири денні тарифи за твоїм колишнім місцем роботи за кожен виїзд у нульову зону. По три - за роботи в місті Прип'ять. По два - за виїзди в місто Чорнобиль - там досить “чисто”. Плюс п'ять місячних окладів за одержання максимально-допустимої дози в 25 бер. Десь у грудні прийшов наказ “берегти людей”. Тобто до 25 не допускати. 22-23 - ще можна, а 25 - уже багато. У нас казали, що цей наказ спрямований на збереження грошей, а не людей. Тому що для здоров'я пара рентгенів не так помітна, а для гаманця - різниця в п'ять окладів.
Замполіт батальйону попросив віддрукувати лист-подяку старшому лейтенантові Сергію Лободіну. Він з Ворошиловграда, молодший науковий співробітник у якомусь НДІ. Приїхав із Зони - а тут замінщик прибув. Завтра в нього останнє завдання - поїздити по "Рудому" лісі на АРСі (авторозливна станція, на “гражданці” їх називають “поливалками”), а потім помити АРС новою рідиною й визначити ефект дезактивації.
Сергій веселий. Коли в їдальні принесли варені яйця, хтось мовив: “Тепер тільки пташиного молока не вистачає!” (Донині нас годували кашами й перевареними рибними консервами в маслі). Лободін пояснив: “А пташиного молока немає тому, що ми кулика не доїмо”. Його друг лейтенант Кулик густо почервонів і тицьнув Сергія кулаком у бік. Офіцери заіржали. Гумор у нас простий, армійський.
20. XI. 1986 року. В адміністративно-побутовий корпус ми приходимо після роботи. Корпус в одному ряду споруд із злощасним четвертим блоком. Вікна забрані свинцевим листом. Біля входу - гумовий шланг, з якого постійно б'є вода. Полив чоботи, змив бруд - і в лазню. Наш батальйонний санпропускник - на другому поверсі, там є відділення для “чистої” й “брудної” одежі. Власне, там нам і слід митися після роботи. Але офіцери знайшли кращі пропускники на шостому й сьомому поверхах. Вони належать дирекції станції й управлінню будівництва, обслуговують цивільний персонал. До цих пропускників прикріплені і якісь військові підрозділи. Ми із Зіннатуліним вдаємо, що служимо саме в цих, обраних лазневим богом, підрозділах. Нас вабить відносна чистота в душових та ще те, що тут на виході з душових видають зовсім нову білизну, онучі й “пелюстки”. Білизна ще з фабричними ярликами. За час служби в Чорнобилі я зірвав із кальсонів стільки етикеток, скільки не зривав їх за все життя до того.
Є й незручності. Оскільки ми тут незвані гості, у нас немає особистих шафок для “чистого” й “брудного” верхнього одягу. Помившись, доводиться надягати ту ж форму, бушлат і чоботи, у яких був на фоні. Потім все це, радіоактивно запилене, але пропущене дозиметром на вході в “брудну” роздягальню, їде в табір, висить на вішалці в гуртожитку й, звичайно ж, “фонить”. А завтра ми знову одягаємо цей одяг.
Якби ми виходили через “чистий” тамбур, тамтешній черговий дозометрист звернув би увагу й не випустив би - до “чистого” радіологічні вимоги куди вищі. Але ми теж не ликом шиті, виходимо через брудний тамбур, намагаючись не розбудити дрімаючого чергового із "депешкою". У свою лазню ходити не хочеться.
Найстрашніше в Чорнобилі, як мені здається, - це не радіація, а змилки в душовій. Тут щодня миються сотні. “Сосків” ніхто не відключає, струмені води б'ють безупинно. Під ними рай, відігрівається й тіло, і душа. Але варто зійти із цього гарячого місця, як нога потрапляє на слизьку підлогу. Змилки, збиті водою, покривають метлаську плитку товстим шаром. Отут, воїн, тримайся! За стіни, за повітря. Не впади, не вивихни кінцівку - ти ще потрібний Батьківщині!
24. XI.1986 року. Учора одержав листа від мами. Вона писала в Харків й, сподіваюся, дотепер не знає де я. Брат завірив її, що я просто проходжу чергову перепідготовку: нагулюю вагу й граю в преферанс. Останнє, здається, її переконує, тому що мій батько, отже, її чоловік, на війні бойовий офіцер, був завзятим преферансистом. Мати знає, що командири грають у преферанс. Бачила б вона, як ми за північ пишемо “пульки” у вигляді нарядів на ведення робіт у радіоактивній зоні! А “взятками” служать “радики”. Втім, нехай краще не бачить.
Мама писала, що свою місячну пенсію перелічила у фонд Чорнобиля. Це був натяк на те, що і я міг би що-небудь передати туди. Цікавий натяк!
А тут якраз рядовий Віцин (у нас є Віцин, Нікулін і старший лейтенант Моргунов) учора повернувся з 3,4 рентгена на дозиметрі. Не інакше, як кудись підклав і прорахувався в розрахунку часу. От і набігло. Правильно, давай, мама, гроші! З них Віцину заплатять за украдені бери. І мені за ще не крадені.
30. XI.1986 року. Знову працюємо на полігоні комбінату спецбудконструкцій. Багато біганини, багато суперечливих вказівок. Моя зміна вивезла 24 самоскиди зараженого ґрунту. Цікаво, що при всій безглуздості команд солдати не ухиляються від роботи, а своє роздратування виливають, лаючи винуватців аварії.
Під'їхав УАЗ. Ого, командир бригади!
- Товариш полковник, команда в кількості...
Замчинський перериває, коситься убік солдатів, які рубають сокирами здоровенний клубок кабелю й наказує:
- На півгодини, капітан, сховай своїх людей кудись геть!
- Чому? - із цивільною безпосередністю цікавлюся я.
Замчинський сопить.
- Кореспонденти їдуть, чорт їх забирай!
Побачивши комбригівський УАЗ, від теплотраси біжить замполіт. Як і належить йому за статутом. Він адже кадровий офіцер, на відміну від мене. На мені танкистський комбінезон з погонами, на замполітові - синій цивільний ватник, а під шапкою - дурнуватий башлик. Але комбриг "службу" розпізнає безпомилково. І хоча зміною командую я, полковник наказує саме замполітові:
- Щоб до вечора цієї купи не було!
Ідіотський наказ. Роботи тут ще днів на два. І ніяких наднормових бути не може. Ми не маємо права й години перетримати солдатів на радіоактивному фоні. Тим більше шоферів і механізаторів з приданих частин. Їм треба ще поставити техніку в “другі” (тобто “брудні”) парки, а потім помитися в лазні. Вони вечеряють завжди пізніше від нас. Але капітан кидає руку до башлика:
- Єсть!
Замчинський їде далі, а замполіт підкликає бульдозериста Анфорова й наказує:
- Розрівняй цю купу!
А купа землі, між іншим, “світить” у середньому на 50 мілірентгенів за годину. І “чистіше” від вирівнювання вона від цього не стане. А ті майданчики, звідки ми вже вивезли сміття, фонять усього на 5-10 мілірентгенів
Анфоров розрівнює. Ну й умілець, після його бульдозера тут квіти можна висаджувати. З радіоактивними ягідками.
Я запитую, чи не соромно? Замполіт, що у службовій ієрархії стоїть вище від секретаря партбюро, але якого я колись змусив прийти до себе в кімнату ставати на партоблік, виправдується:
- Так полковник наказав...
Наказ в армії - закон для підлеглого.
У цей час мимо двох конфліктуючих капітанів проїхали два бетеери з роздраяними віконцями. Кореспондентів повезли! Напевно, всі вони дивилися у протилежний бік, на зовсім недалеку станцію, на злощасний четвертий блок, недавно закритий саркофагом. Напевно, їх заради цього саркофага й зібрали. У порівнянні з таким досягненням наша купка ледь радіоактивної землі була сущою дрібницею, не вартої уваги.
До речі, в одному із цих бетеерів міг би сидіти і я.
1. XII.1986 року. “Накачані” комбатом на вечірній нараді, ми досить бадьорі. Щоденні наради з лайкою та матюками закінчуються о десятій вечора і комбат Корешков негайно лягає спати. Він завжди їздить із першою зміною, другу чомусь доручає мені. І от що я недавно відкрив: комбат не матюкає рядових! Не те, щоб зовсім, а з вибором. Групу або навіть роту, яка на посадку в машини або в їдальню йде “чередою”, Корешков може й “обкласти”. Але окремого солдата - ніколи. Може суворо: “Товариш рядовий!”, але тільки на “Ви” і без “обертонів”. Ні, у спілкуванні з людиною він просто демократ. Майже декабрист.
Ми, офіцери, по-своєму поважаємо комбата, хоча він дістає своїми божевільними нарадами з ведмежим ревищем ледь не на кожного офіцера. Але в таборі підполковник не засиджується, мотається по території станції на своєму радіоактивному УАЗі й щораз добуває зайвий екскаватор або “черпало” (дуже продуктивний екскаватор на автомобілі КрАЗ) для того, щоб солдати поменше долубалися лопатами в радіоактивному смітті.
Ні, він солдатів не любить. Для нього, кадрового командира, це просто “особовий склад”. Підполковник може, не вагаючись, послати п'ятдесят бійців на ту роботу, де вистачило б десяти, але штаб бригади наказав “прискорити”. Прискорення виходить невелике, хоча ці п'ятдесят опромінюються з тією же інтенсивністю, з якою б опромінювалися і десять. Але, допомагаючи технікою, він все-таки їх береже для майбутнього використання.
Не однаково він ставиться й до нашого брата. Мене, до речі, ніколи не матюкав. Навпаки, обрав на роль сповідника й розповідає то про своє життя, то про несправедливість із боку командування. Нашому батальйону не дісталося перше місце - і це його ображає. Не любить Корешков начпрода (здається, за те, що він “ніжився в ліжку як тюлень на Ладозькому озері”). Зате по-батьківськи ставиться до начальника батальйонної автослужби Володьки Аліфанова. Водій автобуса з міста Суходольська Ворошиловградської області, той, не маючи вищої освіти, невідомо як став лейтенантом запасу. Але лейтенантом толковим. З водіями автороти він уже поставив на колеса три зовсім розбитих ЗИЛа. Машини тепер возять солдат на станцію. Ні для кого не секрет, де Аліфанов дістає запчастини. На АЕС, звичайно, тому що на бригадних складах нічогісінько немає. А біля пожежної частини стоять машини ще із часів Вибуху. Радіоактивні, ясна річ. Дорога їм одна - у могильник. Але Володька, записавшись у штабі на виїзд, працює “за окремим планом”. "Курочить" пожежні машини, говорячи простими словами. Вивозити що-небудь із Зони категорично заборонено з метою дотримання радіаційної гігієни, але запчастин більше брати ніде. І комбат, довідавшись на нараді, що Аліфанов знову записався на виїзд у Зону, стукає по столі пальцем:
- Ти мені не кради! Не кради, говорю! Твою мать...
- Так помпа ж потрібна, товариш підполковник, - простодушно пояснює круглолиций кирпатий начальник автослужби. - Останній ЗИЛ можна відремонтувати, якщо помпу привезу...
- А є? - насторожується комбат.
- Є одна, я там примітив...
- Ну, гаразд. Привезеш помпу - і більше не кради! Я тобі офіційно забороняю!
- Єсть, товаришу підполковник! - широко усміхається лейтенант Володька й робить вигляд, що прикладає руку до непокритої голови.
Комбат грозить пальцем і матюкає його знову. Лагідно.
Ці офіційні заборони “красти” деталі з “брудних” машин повторюються майже на кожній нараді. Ми до них звикли, а все-таки деяке розмаїття у наші будні вони привносять.
10. XII.1986 року. Залишився в частині. Точніше, замполіт залишив, “по-батьківськи” дбаючи, щоб я написав репортаж про добровольців, які працюють на даху споруди, що знаходиться між цілим третім і зруйнованим четвертим енергоблоками. Під час Вибуху туди викинуло багато уламків радіоактивних матеріалів. Їх намагалися знімати технікою, але тепер потрібні були людські руки із лопатами.
Який добряга! Насправді я йому заважаю на станції. Комбат довіряє людей мені, а замполіта записує “перевіряючим” - знає, що безтолковий Бугаков може наламати дров. Сьогодні у нього шляхетний привід позбутися мене. Мені ж цілий день ні до чого: однаково “Радянка” моїх репортажів не друкує. Державні й військові таємниці розголошувати в пресі не можна. А рівні радіації, робота добровольців на даху ЕБ-3 - все це великі секрети!
Днями заходив на КП Особливої Зони. Підполковник Перцев якось знітився й зізнався, що заступник директора станції по режиму не дає дозволу на те, щоб я ходив на дах. “Але, - сказав заступник, - “Радянська Україна” - серйозна газета, з такими краще не сваритися, тому категорично відмовляти не можна. Ліпше потягнути гуму - може той кореспондент і сам відчепиться”. Володимиру Миколайовичу було, по всьому видно, незручно і він намагався передавати цю розмову з інтонаціями "режимщика".
- Ну й не треба, - розсердився я. - Був уже там без вашого дозволу.
Насправді позавчора я був під дахом, але високе начальство й цей варіант не допускало.
- Та ні? - весело здивувався Перцев. - Як ви туди потрапили? Недавно приїжджали кореспонденти з Москви, з окружної газети. Підніматися під дах не захотіли. Сказали, ви просто нам розкажіть й дайте прізвища кращих. Як же ви там опинилися?
Як, як... Мовчки. Роздратований тяганиною з одержанням дозволу ("гуму" тягнули уже тиждень, я махнув рукою і сам пішов на третій блок. 64 прольоти сходів між гарячими трубами. І це – у ватнику, товстих штанях і шапці!).
Добровольці й учені розчищали майданчик для того, щоб запустити механічного робота. До речі, самі себе вони з гірким гумором називають “біороботами”.
У бригаді круто змінюється політика. Тепер говорять, що 25 бер - не норма, а вийняток. "Ми не можемо ризикувати здоров'ям людей!". Сашку Колесника, Григорія Балюка і Юрочку Андреєва викликали в політвідділ і спокушали, щоб вони добровільно пообіцяли не набирати 25. Необхідно показати приклад іншим офіцерам. Єзуїтська політика майора Блюдова!
Доктор Бовт проводив бесіду про шкоду куріння, особливо на радіоактивному фоні. Він так красномовно розповідав про палички й волосинки, які ростуть у носі та інших дихальних шляхах людини і які в'януть від радіоактивного пилу та диму, так страшно жестикулював і гримасував, що я почав відчувати каяття за грішне поводження курця. “Знімав, знімав же респіратора для того, щоб затягнутися сигаретою!” - докоряв я сам собі. Солдати слухали доктора й похмуро мовчали.
Він закінчив вітійствувати, розпустив аудиторію й попросив:
- Дай закурити!
Я сторопів.
- Як закурити? А як же палички й волосинки?
- А, дурниця! Не бери в голову, - махнув рукою ескулап і зі смаком затягнувся.
13.XII.1986 року. Учора їздив у Київ. Офіційно - для придбання іграшок на новорічну ялинку, неофіційно - купити на Новий рік горілки для офіцерів штабу. Адже з випивкою в нас як і раніше дуже строго. Іграшки нам взагалі-те не потрібні. Ми знайшли їх цілий ящик у кафі «Еврика!». Вони «світили» всього один милірентген. А коли помили водою - і того не стало.
На весь батальйон у нас тільки одна «чиста» автомашина. ДДА або «вошебийка», як її називають в армійському побуті. Інакше кажучи, пересувна лазня. Інші «фонять», а в Іванкові та перед Києвом стоять пости, обладнані автоматичними дозиметрами. Довелося їхати в «вошебийці»: начфін батальйону Мулява в кабіні, я - у фургоні. Кузов на ходу не опалюється. Перед Києвом помінялися місцями. Анатолій Семенович столиці не знає, я ж трохи орієнтуюся.
У місті - мирне життя. Люди зайняті буденними справами і на нас, за формою одягу начебто військових, але за поставою - явно цивільних, дивляться як на марсіанів. Тим більше, що приводів подивитися в них досить: моє знання Києва виявилося досить умовним, ми раз по раз зупиняємося, щоб запитати дорогу.
Заїхали й у мою редакцію «Радянської України». Мене ледь впізнають. І взагалі, незрозуміло, навіщо я тут потрібний. Втім, завідувач відділом Леонід Ф. знайшов мені «застосування». Зазвав у кабінет. Відкривши сейф, він витяг коричневу коробку. Ого, це ж ДП-5! Бойовий дозиметричний прилад для виміру рівня радіоактивного фону. У нас на весь батальйон усього три чи чотири справні «депешки», на станції передаємо по зміні як коштовність, а отут у редакційному кабінеті лежить!
Напустивши на себе таємничий вигляд, він запитав:
- Який у Києві фон?
Не знаю, як було в травні, але на цю пору, у грудні, Київ абсолютно чистий. У сенсі радіації, звичайно. Я так і сказав.
- Ну, вас, зрозуміло, інструктують. Але мене не купиш. Дивися!
Він клацнув тумблером і стрілка відхилилася на позначку «50». Я сторопів. Взяв у руки зонд. Так і є - віконце відкрите. Закрив. Стрілка впала.
- Що ти зробив? Так він нічого не показує!
- Розумієш, Льоню, при відкритому віконці прилад вимірює бета-випромінення. Його дає навіть телевізор, або от ці лампи денного світла. То потоки електронів. А небезпечне лише гамма-випромінювання, тобто потоки нейтронів. Вони проникають крізь шторку вікна, електрони ж ні. Тому й потрібно її закривати. Я ж тобі говорю, у Києві чисто.
Він мені не повірив.
- Ну, так вас інструктують...
Напевно, Льоня виймав цей прилад щодня, «вимірював» фон як умів, а прийшовши додому, трагічним тоном говорив дружині: «Сьогодні вже п’ятдесят!»
Інший кабінет. Інший завідувач відділом. Анатолій К. навіть підскочив:
- Ти диви, капітан, овва, капітан! А мені майора дали, але я не йду у військкомат одержувати, щоб не загнали в Чорнобиль.
Ну й дурень. Я приїхав з Харкова, щоб захищати від радіації його Київ, а він хвалиться своєю «мудрістю». І потім, можна подумати, що ми там, на ЧАЕС, свої звання, зірочки відробляємо. Та серед нашого брата половина тільки в Ораному дізналася, що за виїзди в Зону взагалі щось платять, що обіцяють якісь пільги. Не за гроші й не за чини (подумаєш, відзнака - капітан або майор запасу!) ліземо ми на радіаційні фони й ловимо «рейганів». А за які чини працюють добровольці на даху третього енергоблоку? За які нагороди Володька Аліфанов зібрався в Рудий Ліс, почувши, що там стоять іще не «розкуркулені» машини і з них можна познімати запчастини для наших батальйонних ЗиЛів? Коли проїжджаємо крізь цей ліс, шофери задраюють скло й тиснуть на акселератори...
А сер’йозно, якого чорта мене понесло в той Чорнобиль? Військові збори, як казали у військкоматі? Так від них легко можна було «закосити». Ну, там, довідка з поліклініки чи лист із роботи про необхідність термінового відрядження. Вперше, чи що? Тим більше, що мій колега – власкор однієї московської газети – зовсім недавно рятував «од Чорнобиля» свого власного шофера Колю-«Калідора». І врятував.
Я і тоді знав, що наш редактор Володимир Якович Сіробаба дружить із командуючим Київським військовим округом. Після одержання повістки варто було подзвонити йому (а в «Радянській Україні» такий демократизм – щоб власкор по області дзвонив головному – у виключних випадках допускався), і сказати, що Харківщина на якийсь час лишиться без власного кореспондента, а значить без інформаційного висвітлення партійного та громадського життя – то, мабуть, відразу була б відповідна команда у військкомат.
Я і не думав дзвонити. Хоча якби мене забирали в Афганістан, я у Сіробаби попросив би допомоги, не посоромився би. А Чорнобиль, думав я тоді у військкоматі - це у мене вдома, в Україні. Наука напаскудила, а хто прибирати буде? Не марсіани ж, звичайно. Нам і прибирати…
Ні, товариш «майор», вам цього не зрозуміти!
Коли я запропонував керівництву редакції репортаж про роботу добровольців на страшно радіоактивному даху, керівництво сказало: пізно. «Красная Звезда» повідомила, що роботи з очищення покрівлі третього енергоблоку вже завершені. Очевидно, був рапорт урядової комісії, зроблений з розрахунком, що встигнуть. Не встигли, роботи йдуть і зараз. І ще не завтра закінчаться. Особисто для мене це значило, що подяки Щербини я не одержу, хоча сам бачив своє прізвище в списках представлених.
Виходить, що ті, які працюють сьогодні на даху, працюють просто так, для власного задоволення. Дах же за рапортом чистий. Недавно, до речі, туди послали нашу пожежну роту, зрозуміло, «у добровільному порядку» - хлопці набрали по 12-18 рентген.
Зате газети охоче писали про подвиг двох курсантів Харківського пожежно-технічного училища, які пройшли зону «М», піднялися по трубі й почепили на ній червоний прапор. Злізли майстрами спорту й... кандидатами в інваліди. Головне, що прапор ніякої перемоги не символізував. Бути на фоні - невелике геройство. Важливіше робити на цьому фоні корисну роботу. Загалом, справа було влітку, а в листопаді-грудні шматок брудно-сірої ганчірки ще теліпався на вітрі й осіняв нових трудівників, які чистили той же самий дах.
У частину повернулися пізно вночі. Промерзлі, злі на мороз і на киян. Ні, вдома, тобто в частині, краще. Тут ти все-таки потрібний.
Більше пізній запис. Я як у воду дивився. І подяка Урядової комісії проїхала мимо, і зі списку представлених до державних нагород (малася на увазі медаль «За бойові заслуги») начпо викреслив власноручно. А головне, жоден мій матеріал «Радянка» не надрукувала. Як потім пояснили, за ліквідацію передбачалися нагороди. Кандидати були намічені заздалегідь, у тому числі й у редакції. Мої замітки плутали всі карти. Тим більше, що в Чорнобиль я потрапив не за завданням газети, а з волі військкомату.
Ну і бог з ними, з нагородами! Як співається, «жила бы страна родная»…
22. XII.1986 року. У мене - останні виїзди на станцію. Після вчорашнього в картку записали 24,12 бера.
На КПП у Дитятках змінили контролерів. Один з новеньких, побачивши, як наш ЗиЛ включає червоне світло автоматичного дозиметра, навіть застрибав перед радіатором.
- “Брудна” машина! Назад! Не пущу! Їдьте мити.
“Назад” значило повертатися кілометрів за двадцять, на ППСО в Лелів. Ближче нашої техніки не мили, але найголовніше, що мити її було вже дарма. Саме сьогодні шофер Набієв старанно відчистив і помив цю машину гарячою водою із пральним порошком. І все-таки вона “світила” 8 мілірентген. А до відмивання було 10.
Швидко темніє. У кузові сидять голодні солдати. Якщо через півгодини ми не доберемося до батальйону, вони лишаться без вечері. Контролер у пальто й кролячій шапці чути цих аргументів не хоче. Я виліз із кабіни й пішов у їхній штаб.
Контролерами командував якийсь майор. Я пояснив, що машини із двадцять п'ятої бригад не відмиваються на ППСО в принципі, тому що “фонить” уже не бруд, а сам метал. Наведена радіація називається. Тому нас завжди пропускали, тим більше, що наш табір недалеко, навіть до Ораного свою радіацію не повеземо. Напевно, я був не першим, тому що майор завівся з пів-оберту. Він кричав, що нічого розвозити радіоактивний бруд за межі Зони. І був абсолютно прав. Що нашій бригаді давно настав час поміняти машини, а ці відправити в могильник. Що теж відповідало істині, хоча говорилося не за адресою: я бригадою не командував. І коли я повернув його на землю, сказавши, що нам настав час їхати, нехай дасть команду пропустити, майор зайшовся в лементі:
- Ви навіщо сюди приїхали, капітан?
- ?!
- Ви приїхали виконувати свій обов'язок! От і я виконую свій! Зрозуміло?
- Так точно, зрозуміло, однак їхати треба.
Якби в нього зірок на погонах було побільше, або в мене поменше, він би скомандував мені “Кругом марш”. А так, тріснувши дверима, вискочив з вагончика сам.
- Я знаю дорогу, - сказав Набієв і ми розвернулися на Лелів, але, не доїжджаючи до Черевача, повернули ліворуч й, проїхавши Терехів, знову опинилися біля КПП у Дитятках, тільки вже за світлофором. Набієв натиснув на клаксон.
25. XII.1986 року. Усе. Залишився один виїзд. Тепер, яку б роботу я не виконував і яку дозу не одержу, у моїй картці за останній день буде записане “0,88 бера”. Можу на парі. Як у бригаді хімзахисту за чотири години перебування в Зоні дози вгадуються з точністю до сотої частки - це таємниця хімічної науки. Але дотепер перебирати за 25 мали право тільки високі чини з управління бригади та з Оперативної групи Особливої Зони. Іншим солдатам, офіцерам, навіть командирам окремих батальйонів це суворо заборонено.
Заміняється комбат Корешков. З Конотопа приїхав підполковник Волошин. Спокійний й інтелігентний, любитель гри на акордеоні.
Підполковник Корешков прощається з батальйоном. Уже взявши валізу, він просить:
- Проведіть мене, Михайло Григоровичу!
Я ледь не впав. На “ви”, по-батькові! І це - наш орел-комбат?
Ми йдемо до його (ні, уже не його) радіоактивного УаЗика, що востаннє відвезе комбата на автостанцію в Іванків. Комбат в офіцерській повсякденній формі, що тут, у краю бушлатів, виглядає ледве не гусарським доломаном, у шитому із шиком офіцерському кашкеті. Він торкає мене за лікоть.
- Скажи відверто: як я служив?
Господи, мені набридло бути сповідником! Ну, якби й погано? Що ж, мені отут, на тріскучому морозі, різати правду в очі? На щастя, нормально служив комбат Корешков. За наші офіцерські спини не ховався, сам на станцію їздив щодня. Нагород на нашому горбу не заробляв, солдат по можливості беріг. І хребет нікому не зламав, біографії не зіпсував, хоча владу мав велику, як і всякий командир частини. А інше що? Сміття вивозити - не в атаки ходити...
- Нормально, - кивнув я. - Чесно.
- Спасибі, - посміхнувся Олександр Михайлович. - Ціную твою думку.
І отут я, здається, скривдив цього, взагалі ж симпатичного мені чоловіка. Почуваючи деяку ніяковість від того, що змушенй говорити майже комплімент мужикові, я сказав:
- Бажаю Вам, товаришу підполковник, звільнитися в запас у папасі!
- Що? Ні... Я в травні звільняюся.
- Це я й маю на увазі, - уточнив я, натякаючи на усім відомий армійський анекдот про наказ міністра оборони, який дозволяє підполковникам носити лампаси на кальсонах, а папахи - із травня по листопад.
Корешков спалахнув, виматюкався і, не потиснувши руки, поліз у машину.
Ні, даремно я бовкнув про папаху.
27. XII.1986 року. Двадцять п'ять рентгенів за плечима! Точніше, під шкірою. Замінщика немає і нічого про нього не чутно. Блюдов "на побивку" не відпустив. Комбат Волошин сказав, що настав час здавати справи. Нехай начальником зміни їде капітан Фадєєв, а ти запишися що перевіряючим.
Перевіряючий - це і є та синекура, завдяки якій славу героїв Чорнобиля добуває численний штат політвіддільців, начальники штабів батальйонів, замполіти й усі, хто зайнятий службою в таборі.
Статус перевіряючого дозволяє записувати в картку дози, не прикладаючи рук. Записався – маєш виїзд. Привіз заряджений дозиметр – от і доза в картку. Оскільки перевіряючого ніхто не контролює, він може прихопити й пару дозиметрів - свій та начальницький. А контора пише!
Напевно тому комбат Волошин, розібравшись у місцевих порядках, сказав: “Тут усі хочуть бути героями Чорнобиля, але мало хто бажає просто ліквідувати наслідки аварії”.
Он станція. Уздовж "бетонки", що проходить за нею, стоять солдати й шкребуть дорогу лопатами. Недавно пройшов сніг. Він очистив від радіоактивного пилу повітря, зате осів з ним на землю. Рівень фону трохи підвищився. Потрібно дезактивувати дорогу.
Фадєєв і Клопенко обурюються: чому в бригаді не запланували техніки на цю роботу? “А ви самі пробували дістати?” - запитав я. Сів у машину, поїхав в “другий” парк ІТБ. Тільки від'їхав - назустріч “швидка допомога”. У ній їздить начальник штабу інженерно-технічного батальйону. Колись ми з ним сильно посварилися через затримки екскаваторників і тепер по-приятельськи вітаємо один одного, хоча я не знаю, як його зовуть.
Начальник штабу дав грейдер. На годину, не більше. А нам більше й не потрібно. Грейдер за чотири проходи на швидкості обшкрябав бетонку до блиску й скинув спресований сніг на узбіччя. Солдатам залишилося тільки забрати рештки.
Останній раз у душовій. Остання білизна з ярликами, останній “пелюсток” після санпропускника. Останній раз віддаю свій дозиметр на розрядку. Ого, 1,74 рентгена, де це я так перехопив? Либонь, біля "Рудого" лісу, я там ішов пішки. Мені потрібно всього 0,88 бера. Що ж, так і буде: 0,88. Наш писар, тобто ПНШ, вніс у мою картку останні цифри, Майор Бега підписав і підвів риску в картці набору доз.
Прощай Зона! Лиховісний край, оточений постами міліції. Місцевість, яку потрібно бачити не так очами, як щупами дозиметричних приладів. Terra incognita, земля невідома. Тебе ще до вибуху описали брати Стругацькі. Я готовий засвідчити, що вони не дуже багато видумали.
Назавжди твій
Сталкер.