Уявляючи такий дзвінок, вона з насолодою смакувала свою відповідь.
Вимовляла її подумки при людях, на самоті кричала вголос, відшліфовувала кожен
звук. Була готова. Аби тільки отой невідомий подзвонив!
Мрія народилася два роки тому. Люба, вчорашня випускниця педінституту, вела
свій урок з української мови у п’ятому класі. Вела, як і вчили в інституті,
творчо, використовуючи новаторський метод пошуку синонімів, антонімів та інших
частин мови через загадки-відгадки. Дітям було цікаво, весело і, схоже, вони
гарно засвоювали матеріал. Аж ось Славко, найменший у класі хлопчик із дуже
поважної родини (як сказала завуч) підняв руку:
- А відгадайте-но загадку, Любо Вікторівно!
Вона кивком голови дала зрозуміти, що не проти.
- Працює – стоїть. Скінчить – кланяється. Із трьох літер складається, на
«Х» починається. Що це? – хитро примружився Славко.
Люба Вікторівна відчула, як кров ударила їй у голову.
- Вийди з класу, негідник! І завтра без батька в школу не приходь!
Малий округлив очі. В них забриніли сльози. Хотів щось сказати, але не
зміг, вискочив у коридор.
Як довела урок до кінця, вона не пам’ятала.
А Славко справді прийшов із батьком. Навіть не завтра, а того ж дня.
Батько на вигляд дійсно був главою дуже поважної родини. Не худий, але й не
товстун, не короткий, але й не довгий. Білосніжна сорочка під темним піджаком
тільки підкреслювала акуратно підстрижені виски ледь сивої шевелюри.
- У чому причина конфлікту з моїм сином, Любо Вікторівно? - чітко
сформулював проблему товариш Поважний.
Люба Вікторівна попросила, аби Славко вийшов у коридор і пояснила про свій новаторський
урок і про його підлу загадку: три літери того слова, що починається на «Х».
Товариш Поважний отетеріло подивився на неї і сказав:
- Так син же мав на увазі «Хор». Вчора цю загадку я сам дружині загадав. Він,
мабуть, чув. А Ви про що думаєте, вчителько? Чим забита Ваша голова? І такі розбещені
дівчиська вчать наших діток?!
Він презирливо дивився на молоду вчительку.
А потім крутонув головою і підсумував:
- Ні, я цього так не полишу!
Товариш Поважний виявився ще й товаришем Впливовим. І наступного тижня
після уроків у школі була скликана педрада з одним питанням порядку денного
«Про моральне обличчя молодого педагога».
Одне слово, коли Люба Вікторівна сказала, що їй соромно настільки, що вона
готова розрахуватися, то педколектив не заперечував, навіть не нагадав, що
вона, як вчорашня випускниця, повинна відпрацювати встановлений строк.
І розрахували.
Тоді й народилася мрія.
Вона протинялася без роботи мало не півроку. Учителькою її не брали, та
вона й не хотіла. На кожному шкільному порозі їй ввижався малий Славко, який
готовий був розповісти ще один анекдот про «Вовочку». Її душили сльози, бо
загалом той анекдот вона ж знала, от тільки у відповідальний педагогічний
момент лихий поплутав.
І десь у грудні Люба прийшла в нашу новостворену редакцію міської газети,
попросила, щоб її взяли прибиральницею. Цим і привернула до себе увагу, бо
прибиральниці – це не ті спеціалісти, які становлять ядро колективу газети.
Дізнавшись про її вищу педагогічну освіту, я порадив звернутися до міськвно, на
що одержав відповідь «Ні за що!» із сталевим відблиском в очах.
Через знання мови її зарахували коректором, потім послали в друкарню випусковим
редактором, а через півроку, як це часто трапляється у молодому колективі, вона
була вже заввідділом із особистим кабінетом, персональним телефоном. Та із
своєю заповітною мрією.
19 серпня 1991 року для нас, працівників харківської міської газети «Слобода»,
був днем особливим. Того дня у Москві стався заколот, а ми, журналісти, виступили
проти Янаєва та його банди Дуже Поважних. Коли майже всі харківські газети надрукували
укази заколотників, ми не без труднощів дістали указ Єльцина, в якому він оголошував
декачепістів зрадниками і кримінальними злочинцями. Вирішили ставити на першу
полосу, а укази ДКНС, які нам принесли з РАТАУ, викинути в корзину.
Я сидів за столом і читав набір Єльцина. Раптом двері кабінету відкрилися.
На порозі стояла Люба з таким нещасним обличчям, що я подумав, що ДКНС вже переміг.
- Розумієте, я в своєму кабінеті вичитую другу полосу. Раптом дзвонить
телефон. Беру слухавку, а там питають: «Алло, это баня?» І я, затуркана, раптом відповідаю: «Вы ошиблись, это редакция!»
- Ну? – перепитав я. – Дійсно редакція!
- Михайле Григоровичу, - з розпачем вигукнула вона. – «Баня» - це «лазня».
Я стільки часу мріяла, що хтось помилиться номером і запитає «Це лазня?» А я
йому скажу: «Яка в сраці лазня, телепню! Це інститут культури!!!» Кайф! А тут я
забула, що «баня» - це і є «лазня»!
Через кілька днів заколотники втекли і ми всією редакцією раділи, бо якби
вони перемогли, нам було б непереливки за той указ Єльцина. Не дуже раділа лише
Люба Вікторівна. І ми її розуміли. Це так боляче, коли вмирає заповітна мрія!
