неділю, 30 січня 2011 р.

Коли «Пільзнер» буває теплим

Леонід Абрамович Даєн, поки не виїхав у Америку, був трохи відомим українським поетом. І то без жартів, справді так, бо вірші він писав українською мовою у вільний від завідування кореспондентською мережею однієї великої газети час.
Із усіх іноземних мов він знав лише українську. Ну, російську – то зрозуміло! Чи знав він ідиш – про це не знав навіть секретар парторганізації редакції. Бо тоді, у п’ятирічку прискорення та патріотичної пильності, деякі жили за принципом: «Тихіше ідиш – далі будеш».
І раптом все змінилося. Дійсно раптом. Почалася перебудова. І Леоніда Абрамовича Даєна послали за кордон. Раніше, коли його родичі (далекі) хотіли виїхати за наш клятий кордон, їх у ВВРі просто посилали куди подалі. А тут дійсно послали, тобто командирували, у Чехословаччину. Та ще й з виплатою добових, бо по лінії ЦК двох компартій.
Вразило навіть не те, що за кордоном люди говорять не українською. На те він і кордон, щоб за ним не переймали дечого нашого, таки не властивого радянському соціалізму. Вразило те, що багато їхніх слів були схожі на наші. Ось офіціант у ресторані старої «Праги», приносячи вранішню сосиску, каже: «Добра хуть!», а коли Леонід Абрамович дякує, той відповідає: «Просім Вас!», тобто «Будь ласка!». Та хто його раніше просив? Хіба що діти, та й те як іще були малими!
Особливо вразила річка в Карлових Варах. Вона називалася Тепла. І справді тепла, з неї били гейзери, неначе на Камчатці. Туди його, слава Богу, не посилали, та він читав у книжці. Гейзери і там і тут били з шумом, з парою… От вже дійсно Тепла.
У нього ще з Києва боліло горло і в бюветі мінеральних вод він пив лише гарячу воду. Так і їздив по всій Чехословаччині, покашлюючи в хустину.
Нарешті зупинка на обід у місті Пльзень. Обід у ресторані славетного Пльзеньського пивного заводу. В нього два входи: один з вулиці, другий з території підприємства. Ресторан як ресторан, але один акцент є: тут найсправжнісіньке пльзеньське пиво. «Праздрой» або «Гамбринус». Справжнішого та свіжішого й бути не може. Кажуть, що в цей ресторан ніколи не завозили пива в бочках чи пляшках. Воно сюди надходить по трубах просто зі сховища. Тому «Праздрой» на Пльзненьському заводі завжди має одну температуру плюс 14 градусів. Може, то є легенда для підтримання марки, але сторонній, входячи в цей ресторан, відчуває двістірічний запах пива, яким пропахли тут навіть люстри, і шанобливе хвилювання.
Леонід Абрамович не хвилювався. У нього просто боліло горло – де вже тут захоплюватися? Тому коли офіціант з помітним куражем приніс на таці келихи «Праздрою» (так, мабуть, колись підносили спадкоємцям чеського престолу їхні корони), він обережно покуштував піну і, мобілізувавши свої знання чеської, мовив:
- Пиво тепле!
Офіціант приголомшено подивився на гостя, забрав його келих. Підійшовши до стійки бару, він не без вагань вхлюпнув пиво у мийку, націдив свіжого. Розгубленість не покидала обличчя. Це був перший випадок у його практиці, коли відвідувачеві пиво здалося теплим.
Він поставив перед Леонідом Абрамовичем келих із янтарним напоєм, вкритим товстою шапкою піни, і завмер позаду в чеканні. Той знову обережно покуштував. Пиво було занадто холодним для його хворого горла. Леонід Абрамович задумався. Він хотів сказати, що при такому стані здоров’я інший би взагалі нікуди не поїхав, а сидів би вдома, закутавши шию, і пив би тепле молоко з медом, а от він змушений був поїхати, бо є людиною обов’язковою, а відрядження по лінії цека. Тож підводити партію він не міг. Та з усього задуманого по-чеськи знав лиш одне слово: «тепле». І натягнувши на обличчя благальну усмішку, сказав:
- Пиво тепле. Просім Вас!
Офіціант навіть похитнувся. Брови його злетіли аж до чуба. Він нагнувся, обхопив долонями келих. Потім притулив до щоки. Нарешті здув піну і ковтнув. Добряче ковтнув, хоча на роботі пити пиво їм категорично заборонялося.
«Праздрой» був як «Праздрой». Не тепле, не гаряче, а нормально холодне пиво. Пльзеньський стандарт, плюс чотирнадцять!
Він обійшов стіл, став перед Леонідом Абрамовичем і чистою російською мовою запитав:
- Товарищ, что Вы хотите? Скажите по-человечески! Вам льда в бокал бросить?

суботу, 29 січня 2011 р.

Коктейль «Москва-Гавана»

Миколу, шофера автобуса з Чернівців, з Хемінгуеєм єднало те, що обидва вони побували на Кубі. А розєднувало що той Хемінгуей любив коктейлі «Дайкирі» та «Мохіто», а Микола ні. З тим ще можна було б миритися, якби Микола відав, що в будь який кубинський коктейль бармен наливає всього 20 грамів рому («Гавана-Клуб» або «Негро»). Решта із 200 грамів напою – соки, лід та ще якісь травинки. Але біда в тому, що він цього не знав!
Все почалося з того, що коли вони з напарником Петром пополудню прибули з Ужгорода і в інструменталці рідного гаража сіли обмити благополучне закінчення рейсу, туди зайшов профорг. Від ста грамів «бос», як жартома його називали в АТП, відмовився: іще цілий день попереду. Але почав умовляти зїздити на Кубу. «Триста рублів путівка, триста вісімдесят на квитки і триста рублів міняють на ці, най його мамі, песи. Товарів наберете – де там тому Ужгороду!»
Петро зроду був трохи вутлим і, либонь, захмелів швидше, бо відразу погодився їхати. А Микола спочатку вагався. Про товари він не думав, а то «своя» таке щось поназамовляє, а приїду - скаже: не таке. Ясна річ, скандал вчинить, це вона любить. І потім, одного разу він пив кубинський ром – на смак як ото у Петруні, котра самогон з мелясу гонить.
Одне слово, Микола вагався не безпідставно. Але коли профорг таки взяв собі чарку, він погодився…
А потім як лихий поплутав. Вони запакували «Української з перцем» по літру на брата, як і велів інструктор. А можна ж було по два, а то й більше, бо в «Шереметьєво-2» валіз не перевіряли. Тим паче, що літака довго не було і в чеканні вони змушені були спорожнити по півлітрі (на брата). Тобто для Куби вже нічого й не лишалося. Майже.
І от теплого січневого дня вони приземлилися в аеропорту «Хосе Марті». Неначе вдома – ті ж «кукурузники» стоять біля злітної смуги, такий же незграбний автобус підїхав до їхнього літака… от тільки пальми.
Після тривожного поселення в «Тритоні» (ще б не тривожитися, уперше за кордоном!) їх майже відразу повезли на дачу-музей того самого Хемінгуея. Ну, музей так собі, у ньому не те що бара, навіть буфета не було. А самі далеко від групи відходити вони ще боялися. Та Микола вразився. Навіть не вутлим човном, що стояв під кручею на приколі – на ньому цей дивак виходив у море полювати на німецьких субмарин! Вразив туалет із книжковими полицями на стінах. Микола й сам полюбляв почитати газетку, ну, сидячи. Але щоб ото стільки книжок отак!
Справжня тривога прийшла на другий ранок, коли вони, відзначивши приїзд залишком «Української з перцем», подалися по магазинах. А там – суцільне розчарування. Під зеленими етикетками з написом «Вента лібра» («Вільний продаж», як пояснив їм гід-перекладач Арнальдо) на прилавках стояли лиш роми. Рідна радянська «Столична» теж була, але з табличками «Вента ліміта», тобто за картками. А карток у туристів не було.
На прилавках не було й замовлених жінкою сервізів «Мадона», проте Миколу це не дуже засмутило, бо старший групи пояснив, що такі сервізи треба купувати в Берліні, а не в Гавані.
Була спрага. Цілий день сканудило. Вони попробували «Гавана-Клуб», але пійло, як сказав Петро, було «ригательне».
Так тверезими і доїхали туристським автобусом до Вародеро. І коли Арнальдо пояснив, що всі тепер вільні, що можна купатися в океані, коли на пляжі не видно чорних прапорів (бо це значить, що близько акули), Микола пішов на розвідку. Петро зроду був трохи вутлим і відразу захмелів вод «Гавани-клуб». А Микола пішов!
Саме в той час я сидів у барі «Бодегон креоле». Симпатичний такий «Погрібок креола», де дають цілком пристойні «Дайкирі» та «Мохіто». На стінах – вичинені бичачі шкіри, на яких олівцями, авторучками та фломастерами залишили автографи знамениті відвідувачі: актори, письменники, навіть хтось із радянських космонавтів. Я сидів, потягуючи «Мохіто» і вагався стосовно свого автографа.
Молодий красивий мулат за стійкою бара натирав рушником фужери для коктейлів.
Раптом двері, зроблені на зразок техаського салуна, хвацько розчинилися і на сходах постав «кабальєро» Микола.
Сандалі, шорти та сорочку «в півнях» зразка часів хрущовської відлиги доповнював солом’яний карибський капелюх – щось середнє між мексиканським сомбреро і штатівським «стетсоном». Капелюх був новеньким - либонь Микола купив його по дорозі сюди – і пасував йому як корові сідло. Нормальний чернівецький шофер тепер скидався на боцмана, списаного з піратського корабля за пияцтво. І колишнього оптимістичного блиску в очах тепер не було.
Новий відвідувач пильно подивився на шафу з пляшками і, не кажучи ані слова, тицьнув пальцем у «Столичную».
- О, «Москва-Хабана»? – зраділо запитав бармен, дістаючи пляшку. (На тутешньому діалекті іспанської «Гавана» так і звучить: «Хабана»). А цей коктейль – найдорожчий в асортименті.
«Кабальєро» мовчки похитав головою і показав пальцем у щойно натерту до блиску склянку.
Бармен хлюпнув стандартні двадцять грамів і потягнувся за ромом. «Кабальєро» жестом зупинив його і знову показав у фужер. Той налив ще двадцять і знову хотів лити ром. Микола вже нетерпляче покрутив головою і знову показав дорогу горілці. Спантеличений бармен налив іще, потім узяв пляшку із соком. Наш «кабальєро» прикрив долонею фужер. Тоді бармен, запитально дивлячись йому в очі, зробив вигляд, що вмочає палець в рідину, потім підніс до рота і почав хекати, неначе скуштував чогось пекучого. Все відбувалося у повному мовчанні. Так само мовчки Микола посміхнувся і махнув рукою: мовляв, пусте!
І тут до бармена дійшло.
- О, совєтико компаньєро? – Зрадів він своїй здогадці.- Порфавор! («Будь ласка!») – і щедро хлюпнув у фужер горілки, не виміряючи вже ті жалюгідні двадцять грамів.
…За годину по тому Микола лежав на своєму ліжку, зручно витягнувши ноги.
- Ти, Петре, вибач за прямоту, ледащо. Ледачий, тому й вутлий. Ну, що ти сидиш отут, в номері? Тягнеш оте ригательне пійло – і нічого не бачиш. Ти ж не знаєш, що таке справжня дружба між народами! Ось ми помогаємо Кубі в блокаді – а вони нам. Мені сьогодні один негр так допоміг, так віддячив! Про одне шкодую – на стіні в нього не розписався. Але ж я не знаю як по-кубинськи попрохати олівця.