Людина, схожа на Достоєвського

Люлька пропала просто з мого редакційного столу. Це був прекрасний, справді прекрасний і натуральний англійський виріб. Мундштук із твердого ебенового дерева, чашечка, в яку він всталений - із кореня справжнісінького шотландського вересу. Люльку подарував старший брат, а йому, в свою чергу, друг-турист, що їздив у Болгарію. Але брат не курив, тому сувенір дістався мені.

Моя підозра відразу впала на Піщинського, нашого позаштатного літконсультанта. По-перше, він теж курив люльку. По-друге, часто бував у мене в кабінеті, бо я, заввідділом листів молодіжної газети, розподіляв листи. І, по-третє, він носив бороду. По-моєму, цих аргументів для визначення злодія було достатньо, але редактор їх ігнорував. Тому я почав діяти сам.

Спочатку треба пояснити, хто такий Піщинський і яке право він мав грабувати газету в особі її працівників. По-перше, він був поетом, що автоматично кидало на нього тінь. По друге, він був породженням директивних органів, а саме Постанови ЦК Компартії України «Про роботу з листами трудящих». Не вдаючись у суть цієї директиви, ми були зобов’язані, одержавши листа, дати відповідь на нього у десятиденний строк, а в місячний – роз’вязати проблему, викладену в тому клятому листі. Якщо, звичайно, «трудящий» не стояв на обліку в психіатричній лікарні. Але для цього потрібна була спеціальна довідка.

Потік листів у нашу газету, не такий уже й маленький, у мене у відділі ділився на три рукави. Молоді читачі найчастіше просили: «Надрукуйте цю пісню!». Прохання стосувалося нових хітів, які молодь хотіла запустити на своїх танцмайданчиках (поняття «дискотека» тоді ще не існувало). Другий рукав складався із скарг пенсіонерів, які були невдоволені дрібним шрифтом друкованих нами телепрограм. Ціна газети цілком влаштовувала літніх людей, та і з молодіжною тематикою вони могли миритися, обговорюючи на лавочках біля під’їздів та дворів газетні публікації в тональності «Не та тепер молодь!». Але діоптрій для програм не вистачало! Із цією проблемою ми впоралися просто, надрукувавши в кінці газетної шпальти крупним шрифтом оголошення «Програма призначена для юнаків та дівчат!».

Третій рукав примушував думати, що поняття «поезія» треба прибрати зі шкільних програм. В кожному конверті містилися аркуші «в лінійку» чи «в арифметику», заповнені «віршами». Молоді автори від п’ятого до десятого класу активно гвалтували музу поезії, римуючи «кохання» зі словом «зітхання», а в патріотичній тематиці – «ЕсЕеЕр – нехай не радіє англійський сер!» і «турбота – робота». Поетичних листів щодня приходило десятки і з кожною поштою знову доводилося думати про необхідність реформи освіти. Бо ми повинні (просто зобовязані Постановою!), були на них давати аргументовані відповіді!

Щомісяця на моєму столі листи товстим стосом лягали і мовчки вимагали конкретного редакційного реагування. Або друкувати в газеті, або ж у архів, але з переконливою відмовою авторові.

Останнє і примусило завербувати члена Спілки письменників України Юрія Піщинського до позаштатного складу редакції. Згідно із Постановою ЦК Компартії України «Про роботу з листами трудящих» він мав уважно читати листи юних поетів, давати їм відповіді та одержувати за кожну літературну консультацію 50 копійок чистих грошей.

Це був середнього зросту молодик з натоптаною фігурою, яку вінчала голова з мішаниною не щодня чесаного чорного масного волосся та з довгою вузькою бородою. У ній чомусь завжди заплутувалися крихти хліба й тютюну. Своєю бородою під хрящуватим носом він скидався на іудейського патріарха, хоча сам поет вважав, що борода його робить схожим виключно на Достоєвського.

Літературні консультації, які він старанно друкував удома, слід було подавати в редакцію в трьох примірниках. Один відсилався авторові, який, я розумію, сприймався поетом як похоронка із фронту. Другий екземпляр ми пришпилювали до листа і клали в архів. А третій (о, заповітний момент!) здавався в бухгалтерію, яка й нараховувала ті п’ятдесят копійок за коджну консультацію. «П’ятдесят на п’ятдесят», - прагматично множив у голові літературний консультант…

Усі літературні консультації були одного змісту. «Шановний тов! Аналіз Вашого віршу (якщо віршів було кілька, писалося «літературний аналіз Вашої поезії» показує, що у Вас є деякі здібності до літератури, але Вам треба ще багато над собою працювати…».

Треба сказати, що Юрій Піщинський був поетом (членом Спілки письменників УРСР) російськомовним. Пишучи листи, він постійно вживав замість «але» - «но», а замість «вірш» - «стих». І коли я вказував йому на ці помилки, він вибачливо усміхався, знизував плечима і казав: «Опечатка!». «Очепатка!» - тут таки жартома поправлявся він. Але в наступному стосі відповідей були ті ж самі «очепатки».

Як член літсекції роспоезії він мав право не знати українського фолькльору. І цим правом широко користувався.

Оцим його правом і ми скористувалися з Валею Катеринич, моєю обліковцем листів. Вона теж хотілося помститися Піщинському, але не за поезію, а за недавню загадку. Колись він жартома запитав її, чому в армію не беруть жінок. Валя не знала. І тоді поет сказав: «Тому що при шикуванні через тебе не буде видно грудей четвертої людини!». Валентина образилася. Я вважав, що даремно, бо той поет може вперше в житті сказав щиру правду, але її образа стала мені в пригоді.

Валентина сіла за стіл, а я почав диктувати їй листа до редакції. «Отам, на горі козаки йдуть. Попереду отаман, а позаду той козаче, що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний». Далі йшла аргументація про те, що в поході жінка ні до чого, а от тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться. Словом, плагіат ліз із кожного рядка. Цей дивовижний витвір піратської поезії ми назвали «Люлька».

Валя, поклавши свої справді красиві груди на листа, сказала: «Здогадається!».

Але підписала: «Учениця десятого класу В. Чиниретак». (То було «Катеринич», прочитане навпаки).

Сама заклеїла в конверт і вкинула в поштову скриньку.

Далі події розвивалися за описаним сценарієм. На її домашню адресу прийшов лист і таким чином редакція отримала того «послання». Я розписав його літконсультанту. Літконсультант дав відповідь у трьох примірнирках. І коли «людина, схожа на Достоєвського» з’явилася в дверях, я запитав: «Ну що, Йудо, продав цноту літературнної критики за п’ятдесят копійок? Белінський зараз обертається в гробу!».

Піщинський зробив великі очі. Я показав йому «літконсультацію». Там було написано: «Шановний тов. В.Чиниретак! Аналіз Вашого показує, що у Вас є деякі здібності до літератури, але Вам треба ще багато над собою працювати…». Втім, щось сумнівне у його літконсультантській душі, либонь, ворухнулося і він дописав нестандартне: «Якщо будете в нашому місті, зайдіть до редакції!».

Літконсультант зблід. Хотів битися. Потім захотів миритися. Він сказав: «В общем, старик, про «люльку» я понял. Я принесу. Ты только никому не говори».

Назавтра приніс. Правда, не мою, а звичайну ширвжитківську люльку з бакелітовою чашечкою. Коли її палили, кінці тліли, а кабінетом ширився сморід, неначе там палили мощі хіміків Менделеєва та Бутлерова.

Втім, до літературної критики віршів юних початківців той сморід відношення вже не мав.

Як ми організовували змагання

20 січня 1929 року газета «Правда» надрукувала статтю «Як організувати змагання?» Підпис – В. Ленін. А написав її автор ще 6-9 січня 1918 року. Стаття надовго визначила характер трудових відносин в соціалістичному виробництві. І важким тягарем лягла на радянську журналістику.

Перше моє завдання у новій редакції було не так цікаве, як почесне. Завідуючий відділом промисловості майже урочисто сказав:

- Дзвонили із парткому «Червоної Зірки». Бригада слюсарів-складальників Героя Соціалістичної Праці Олексія Кожушка виступила з почином «Двадцять п’ятому з’їзду КПРС –двадцять п’ять відсотків перевиконання щоденної норми!». Вони складають сошники. Уявляєш, скільки буде додаткових сівалок? Сходи на завод, зроби кореспонденцію в наступний номер. Тільки спробуй написати не казенно, подай через діалоги членів бригади, нехай у них спочатку будуть вагання, сумніви, а потім отаке відповідальне рішення. Врахуй, що Кожушко – делегат майбутнього з’їзду.

Взяти в парткомі заводу інформацію про почин бригади слюсарів-складальників було справою півгодини. У протоколі зборів бригади було все – і норми, і процент перевиконання, і прізвища членів бригади. Їх було небагато: крім бригадира значилися ще два чоловіки і одна жінка. А от для «оживляжу» треба було зустрічатися з тими людьми. Хоча б із одним бригадиром.

- Можу я зустрітися і поговорити з Олексієм Петровичем? – запитав я інструктора.

- Зустрітися можете, поговорити - навряд, - загадково відповів той і так само незрозуміло пояснив: - обідня перерва вже закінчилася.

Зайшовши до цеху, я переконався, що інструктор був правий. З шумом рухався конвеєр, біля якого клопоталися робітники з інструментами. Пневмогайкогверти в їхніх руках гуркотіли так, що, здавалося, од цього гарчання із сошників іржа облітає.

«Симфонія соціалістичного змагання», - прикинув я ці децибели до майбутньої кореспонденції, але відразу відмовився. По-перше, «симфонія» більше скидалася на какофонію, по друге, зав наказував зробити людяний матеріал, а придуманий мною образ вигледів надто казенно.

Олексій Кожушко працював у шумозахисних навушниках неначе стрілець у тирі. На інших членах бригади навушників не було, але тоді я не звернув уваги на таку деталь. І дарма.

Ми поздоровкалися за руки. Я щось запитував, він, відхиливши навушника, щось відповідав. Я добре чув свої запитання і зовсім не чув його відповідей. Кожушко, мабуть, почувався так само, бо, врешті, насунув навушника на вухо. Через клятий шум я формулював кожне своє запитання дуже просто, щоб відповісти на нього можна було кивком голови. Але Кожушко переважно знизував плечима.

Одне слово, необхідний діалог відбувся.

Вдома я написав матеріал. Для того самого «оживляжу» придумав бесіду Кожушка із членом бригади Вірою Майстренко про їхню майбутню ініціативу «Двадцять п’ятому з’їзду КПРС –двадцять п’ять відсотків перевиконання щоденної норми!». У цій задушевній розмові молода робітниця признавалася бригадирові, що сумнівається у своїх власних силах, а він, наставник, підбадьорював жінку і вселяв упевненість. Були в тому діалозі і щирі слова, і ніякові усмішки, і нерішучі зітхання…

Вранці завідуючого відділом у кабінеті не було, тому я матеріал здав одразу в секретаріат: заплановано в поточний номер. Перед обідом зав з’явився і наказав принести матеріал, він підпише. Кореспонденція була вже в гранках, ось-ось її мали ставити в полосу. Зав начепив окуляри і почав читати. Щось підкреслив. Жоден м’яз не рухався на його худорлявому обличчі. Потім відклав ручку й запитав, ледь розтуляючи тонкі губи:

- Ти говорив із Майстренко?

Від його погляду сухими стали мої губи.

- Ну, щоб так, то ні, я мав бесіду з Кожушком, - промимрив я. - А далі – авторський домисел, це ж не заборонено?

- Справа в тому, що Віра Майстренко – від народження глухоніма. Там уся бригада, окрім Кожушка – глуха. («Так ось чому вони були без навушників!» - майнула запізніла думка). Ні, звичайно, ініціативу вони обговорювали, - спохватився він, - але, мабуть, не так, як ти описав.

Краще б він кричав. Краще б матюкався! А то сидить, пильно дивиться крізь товстелезні окуляри і ворушить сухими губами.

Я вискочив у коридор і майже забіг у редакційну курилку. Цей чоловічий «об’єкт» розташовувався на сходах якраз над туалетом, що викликало незадоволення у редакційних жінок. По-перше, на шляху до того місця, куди навіть королі пішки ходять, їм майже завжди доводилося долати густу димову завісу, а по-друге, в редакції тютюновий дим, нехтуючи усіма законами природи, чомусь не піднімався вгору, а сочився униз, заповнюючи туалет.

Цього разу на «об’єкті» нікого не було, а сходами вже піднімалася літредактор Тамара. Це була надзвичайно красива брюнетка із великими добрими очима. Але зачарування відразу минало, тільки-но вона розкривала свої прекрасні вуста і починала говорити.

- Ох, як вам личить сигарета, - компліментарно усміхнулася вона. – Оце і мій ідіот теж курить…

Видно, зрозумівши двозначність свого порівняння, вона перевела розмову на інше:

- Вичитувала я ваш матеріал про почин бригади Кожушка. Сподобався. Особливо вдалий у вас діалог бригадира з робітницею…

- Знущаєтеся, Тамаро? Мій завідуючий уже встиг розповісти, що робітниця – глухоніма?

- Глухоніма? – спантеличилася літредактор. Її круглі очі стали ще круглішими. Якусь мить вона осмислювала нововідкритий факт. Але знайшлася.

- Ну то й що? Це працює на матеріал. Значить, що в Радянському Союзі навіть глухі бачать переваги соціалістичного змагання!

Від такого «утішання» я ладен був провалитися крізь землю, точніше крізь дерев’яні сходи над туалетом.

Страшно подумати, що було б, якби мій завідуючий вчасно не з’явився б в редакції. Ну, міг би поїхати у відрядження. То був би кінець журналістської кар’єри. Ще важче б уявити, як би кепкували редакційні дотепники на цьому самому «об’єкті», де гострі кпини були усталеним тоном розмов. «У Біденка, казали б вони, і глухонімі зрячими робляться!»

Але другу загрозу відвернув, сам того не відаючи, новий голова «компресу».

У ті роки була така управлінська структура – обласний комітет по пресі. Жартівники й прозвали його "Компресом". Комітету підпорядковувалися усі друкарні, та й редакції районних газет, здається.

І ось головою "компресу" призначили чоловіка, який до того «піднімав» комунальне господарство в області. Про поліграфію він мав досить приблизні уявлення. На другий день свого головування поїхав до обласної друкарні познайомитися із трудовим колективом і за одне "розшити вузьке місце" – спізнення моєї газети. На це скаржилися і друкарі, і поштовики, та й сигнали з місць були. Воно, звичайно, окремі недоліки в діяльності редакції, бо загалом газета тримала правильний партійний курс, але миритися з дрібницями теж не можна.

Голова був демократом. Він не закрився у кабінеті директора, а обійшов цехи, познайомився з виробництвом. Потім зібрали загальні збори і високий гість відразу звернувся до простих робітників: чому ж запізнюється газета?

"Простим робітникам" такий демократизм сподобався і вони вирішили викласти всю правду.

- Усі запізнення – через шпігель, - сказала лінотипістка. - Ось і сьогодні ми удвох всю газету до обіду набрали, а шпігель з’явився лише півгодини тому.

- У мене теж після обіду все було зверстане, та я довго чекав шпігеля, - заявив метранпаж.

Потім піднявся стереотипіст:

- Ну, а я без шпігеля взагалі не можу форми робити! Сиджу, курю...

"Шпігель" в перекладі з німецької значить "дзеркало". Газетярі так називали місце на першій шпальті біля заголовка газети. Туди традиційно ставили найсвіжіші повідомлення, які мали хвилювати широкі читацькі маси. Наприклад, повідомлення про початок пленуму ЦК КПРС. Тому редакція до останньої хвилини тягнула засил матеріалу: а раптом телетайп принесе цю сенсацію?

На жаль, у комунальному господарстві такі терміни не вживалися. Голова "компресу" слухав ці скарги і поступово його добре демократичне обличчя наливалося кров'ю. Врешті він не стримався, хряснув кулаком по столу і гнівно сказав:

- Так, я розібрався! Що ж це виходить? Дружний працьовитий колектив потерпає від одного? Паршива вівця усе стадо псує! "Шпігель, Шпігель!" Встаньте, товаришу Шпігель, нехай вам люди в очі подивляться. А ви їм...

Кінець промови голови "компресу" потонув у реготі "простих робітників".

«Товариш Шпігель» надійно закрив мою глухоніму співбесідницю. Про неї майже не згадували. Хіба що завідуючий відділом промисловості, коли я знову збирався на «Червону зірку».

Практиканти

І.

Літо для редакцій – важка пора. Люди ідуть у відпустки, і хоч кореспонденти намагаються "насилосувати" своїх матеріалів заздалегідь, у запас, щоб, повернувшись, одержати якийсь гонорар, в газеті однак дефіцит кореспонденцій. За ідеєю, даною з небес, цей дефіцит мали б покривати практиканти, яких присилають Київський та Львівський факультети журналістики, але так виходить, що ці майбутні корифеї відбирають у своїх кураторів більше часу, ніж допомагають.

Сашко з'явився у нашій "молодіжці" зовсім не так, як належить неофітові. Замість того, щоб опустивши очі долу, слухати бувалих журналістів, записувати у таємний щоденник практиканта їхні мудрі думки, він упевнено ходив по кабінетах, розповідав про свій газетярський досвід (сім публікацій в університетській багатотиражці!) і кожного називав "старий" або "стара". На що наша Олена, дівчина тридцяти п'яти років, навіть ображалася. Покінчивши із балачками, Сашко сідав за вільний стіл, задирав голову і розглядав художню ліпку на стелі. Редакція містилася у стародавньому будинку.

Він ловив журналістський кайф днів п'ять і врешті це мені обридло. Я підсунув йому листа. Учні одинадцятого класу дуже вболівали за свою подругу, яка потрапила в "тенета баптистів" і просили посприяти, написати про небезпеку "релігійного дурману" для комсомолки, а ще краще прислати у їхнє місто кореспондента.

Треба уточнити, що все це відбувалося у ті часи, коли про свободу совісті наші уявлення були дуже приблизними.

Сашко прочитав листа і загорівся. "Поїду, - сказав він. – Я її враз переконаю, що Бога немає. Проведу серед неї певну роботу. Це тільки дурепа може думати, що там є Бог", - він тицьнув пальцем угору, де до стелі своїми крилами прилип гіпсовий амур. Амур був одноруким, бо другу, із луком, відрізало простінком, коли будівельники ділили стародавні зали на сучасні редакційні кабінети.

Його не було майже тиждень. "Оце відрядження, - думав я. – Спробуй на п'ять днів одпроситися у редактора, щоб зібрати матеріалу на один нарис! Та ще серед літа. А практиканту можна".

Сашко повернувся якимось не таким, як раніше. Трохи схуд, сидів задумливий і нікого не називав "старий".

- Ну, що, старий, провів "певну роботу"? Довів ти цій дівчині, що Бога немає?

- Бога, звичайно, немає, - спроквола мовив практикант. – Але щось воно там усе ж є, - він показав на однорукого амура.

Другого літа він знову був у нашій редакції. Чи сподобалося, чи, може, оте, що замість Бога, втрутилося в університетський розподіл практики, але на початку липня в коридорах знову залунало "Здоров, старий!".

Я тоді майже щотижня їздив на будівництво великого заводу. Будова була оголошена всесоюзною комсомольською і матеріали ставили в кожен номер. Їх не вистачало.

Сашко теж захотів туди змотатися на Побужжя і я запропонував: давай влаштую тебе у комсомольсько-молодіжну бригаду бетонників. Попрацюєш тиждень лопатою, зате потім такий матеріал напишеш! Лише одна умова: ніхто не повинен знати, що ти – з газети.

Зв'язки у штабі будівництва в мене були, Сашка відвели в бригаду того ж дня. І того ж дня він розпатякав, що є журналістом, причому досвідченим (безліч публікацій в університетській багатотиражці!). Увечері бетонні комсомольці його напоїли, а другого дня відправили на річку вудити рибу для юшки. Вони бетонували колони для рейкової колії, якою мали ходити вагонетки із розплавленим металом. Робота надзвичайно відповідальна, для якої газетярський досвід Сашка аж ніяк не підходив. На тому збір матеріалу він завершив.

Яким же був мій подив, коли через тиждень в газеті – я якраз повернувся з отого омріяного тривалого відрядження аж на Північ, в Архангельськ - вийшов його нарис на цілу шпальту. Бригадира бетонників звали Омельян Велет, тому нарис, ясна річ, називався "Бригада велетів".

Але не це головне. Нарис починався дивовижною сентенцією. "Куди тільки не закидає нас журналістська доля! – писав цей "публіцист-бетонник". – Одного разу в своїх мандрах ми з моїм молодим товаришем прийшли на будівництво великого заводу".

"Молодий товариш" – себто я, керівник його практики, років на десять старший від нього. Нарис був повний банальностей, штампів і просто дурниць, але найбільше мене заїло оте "Мій молодий товариш".

- Нахаба, - сказав я Сашкові. – Ти далеко підеш!

І точно. Недавно бачив його по телевізору. Минуло багато років, він уже письменник. Написав монографію про Шевченка. Вистачило ж нахабства взятися за таку тему. Сашко сидів перед камерою таким же усміхненим як у молодості, розповідаючи про свою роботу, позирав угору... Мені здалося, що ведучу телепередачі він раз по раз називав "стара", тільки режисер потім повирізав ці слова із запису.

ІІ.

Толя ж, навпаки, у редакції був непомітним. Відразу по приїзді редактор газети, не вникаючи в життєві уподобання практиканта, направив його у відділ сільського господарства. Він же був корінним киянином і з проблемами сільгоспвиробництва знайомився лише з вікна поїзда та автобуса.

Завідуючий відділом, похмурий худий чоловік, зустрів його непривітно. Толя не знав, що це звична манера, бо завідуючий страждав на виразку шлунку, ніколи не усміхався і був абсолютним консерватором. Він навіть писав не "кулькою" як усі, а шкільною ручкою, яку вмочав у "чорнилку" і бурчав, що завгосп купив не те чорнило. Архаїчна ручка взагалі приголомшила Толю.

- Завтра поїдеш у відрядження. У Компаніївський район. Там у колгоспі імені Леніна упали надої. Розберися. Тільки поговори з людьми, а то голова колгоспу тобі локшини на вуха навішає, я знаю того хитруна!

Через два дні завідуючий зайшов до нашого кабінету із паперами в руці. Він реготав! Я вперше бачив, як сміються хворі на виразку. Чоловік, тримаючись за живіт, гигикав і морщився від болю водночас.

Заспокоївшись, наставник почав читати толин матеріал:

"Літнє сонце сміливо пробивається крізь шибки МТФ № 2 колгоспу імені Леніна, що в Компаніївському районі. Весело ремигають корови. Тільки-но закінчилося вранішнє доїння. Запитую у доярки Марфи Журавель:

- Скільки молока зараз узяли від кожної фуражної корови?

- Від кожної фуражної корови я одержала по 8,3 кілограми молока.

- А скількиразове доїння впроваджене у вашому господарстві?

- Дворазове, - відповідає доярка".

Далі йшло "публіцистичне осмислення факту", яке практикант освоював на журфаці:

"Виходить нескладна арифметика. Двічі по 8,3 – буде 16,6 кілограмів молока від кожної фуражної корови. І невтямки голові колгоспу Петренку, що якби він впровадив триразове доїння, то за день від фуражної корови колгосп одержував би по 24,9 кілограми молока".

Далі практикант практикувався уже в тій самій "нескладній арифметиці", множив одержану суму на 365 днів і виходило, що в результаті впровадження триразового доїння всі корови неодмінно стали б рекордистками, а доярки – рекордсменками. А там і нагороди не за горами.

Коли Толі роз'яснили різницю між абстрактною математикою і реальним життям, він дуже засмутився. Кілька днів ходив пригніченим. Аби підняти йому настрій, добрі колеги в курилці розповіли історію про зовсім іншого, вже дуже дорослого практиканта.

ІІІ.

У ті роки була така управлінська структура – обласний комітет по пресі. "Компрес", як називали її жартівники. Комітету підпорядковувалися усі друкарні, та й редакції районних газет, здається.

Головою "компресу" призначили нову людину. До того чоловік піднімав комунальне господарство в області, а про поліграфію мав досить приблизні уявлення. На другий день свого головування він поїхав до обласної друкарні познайомитися із трудовим колективом і за одне "розшити вузьке місце" – спізнення обласної газети. На це скаржилися і друкарі, і поштовики, та й сигнали з місць були. Воно, звичайно, окремі недоліки в діяльності редакції, бо загалом газета тримала правильний партійний курс, але миритися з дрібницями теж не можна.

Голова був демократом. Він не закрився у кабінеті директора, а обійшов цехи, познайомився з виробництвом. Потім зібрали загальні збори і високий гість відразу звернувся до простих робітників: чому ж запізнюється газета?

"Простим робітникам" такий демократизм сподобався і вони вирішили викласти всю правду.

- Усі запізнення – через шпігель, - сказала лінотипістка. - Ось і сьогодні ми удвох всю газету до обіду набрали, а шпігель з"явився лиш півгодини тому.

- У мене теж після обіду все було зверстано, та я довго чекав шпігеля, - заявив метранпаж.

Потім піднявся стереотипіст:

- Ну, а я без шпігеля взагалі не можу форми робити! Сиджу, курю...

"Шпігель" в перекладі з німецької значить "дзеркало". Газетярі так називали місце на першій шпальті біля заголовка газети. Туди традиційно ставили найсвіжіші повідомлення, які мали хвилювати широкі читацькі маси. Наприклад, повідомлення про початок пленуму ЦК КПРС. Тому редакція до останньої хвилини тягнула засил матеріалу: а раптом телетайп принесе цю сенсацію.

На жаль, у комунальному господарстві такі терміни не вживалися. Голова "компресу" слухав ці скарги в поступово його добре демократичне обличчя наливалося кров'ю. Врешті він не стримався, хряснув кулаком по столу і гнівно сказав:

- Так, я розібрався! Що ж це виходить? Дружний працьовитий колектив потерпає від одного? Паршива вівця усе стадо псує! "Шпігель, Шпігель!" Встаньте, товаришу Шпігель, нехай вам люди в очі подивляться. А ви їм...

Кінець промови голови "компресу" потонув у реготі "простих робітників".

Більше новий начальник туди не їздив, а просто викликав до себе директора друкарні. Так було зручніше.

...Толя повертався з практики, вже твердо знаючи, що таке "шпігель". От тільки невтямки йому було, чому закони арифметики не діють у сільському господарстві.

Пам’ятай про Пекаря

Взагалі це суддівське гасло: «Пам’ятай про пекаря!» Правники повинні повсякчас думати про пекаря, щоб не засудити невинного. Бо колись, в епоху Відродження, у Венеціанській республіці стратили булочника, який випадково опинився біля кимось убитого і висмикнув ножа з його грудей. Відтоді чесні судді й картаються сумлінням.

Тут же мова піде про зовсім іншого Пекаря, якого теж варто згадати.

У ті не дуже далекі часи, коли економіка ще не була економною, майже в кожній великій редакції був свій Старий. Або Стара. На відміну від сучасних журналіствуючих молодиків з бородами чи двадцятирічних дівчаток, для яких звертання «стара» або «баба» є таким собі кайфом, ті були дійсно дуже літніми людьми. Вони в редакціях виростали, в редакціях і помирали.

Леонід Зіновійович Пекар служив у «Радянській Україні» завгоспом. Утім, перепрошую, старшим завгоспом. Уже й недочував, і недобачав, але обіцяв, що на пенсію ніколи не піде. Хіба що його силою винесуть. Та й то вперед ногами.

Для нас, власних кореспондентів «Радянки», журналістів, відомих у своїх областях, але не дуже ваговитих у самій редакції, фігура Леоніда Зіновійовича особливого значення не мала, хоча на щорічних зборах власкорів у Києві нам не шкода було підняти за нього десятий тост. Бо і готель першокласний, і квитки на зворотну дорогу справно замовлені ним же. Здавалося, що всі касири в аеропортах і адміністратори готелів по Україні були його знайомими. А може, не тільки в Україні.

Не надавали значення до одного дня...

Редактор «Радянської України» Володимир Якович Сіробаба зібрався в Крим. Поїздка була приватною. Він, член ЦК Компартії України, звичайно, користувався всіма номенклатурними привілеями щодо квартири, машини, буфету, але в особистих справах намагався обходитися і без цековської броні, і без «Волги» з гаража Управління справами. Ну, такий стиль життя був у цієї людини, яку я поважав і поважаю, нехай мене хоч «совком» назвуть. Що не кажи, а гіталовську «Думу про хліб», про яку в сімдесятих роках говорив увесь Радянський Союз, придумав він.

І от звичайна справа: Сіробаба доручає Пекарю купити квиток на літак у Сімферополь і замовити там готель.

Літак прилетів пізно, тому Сіробаба зайшов у готель, коли чергова адміністраторка вже схилила голову на свій «прилавок». Він кахикнув і, позирнувши на шукачів готельних місць, які дрімали в кріслах холу, не дуже голосно мовив:

— Я — Сіробаба.

Жінка за склом важко відірвала голову від ліктя. Її кучері уже не зберігали форми бігудів.

— А я — Белодед. Ну и что? — не дуже привітно запитала вона.

Володимир Якович легко усміхнувся тій сонній дотепності і пояснив:

— Мені тут заброньоване місце.

— Ваша фамилия? — так само непривітно перепитала адміністраторка, підсовуючи до себе грубий журнал реєстрацій. Вона неуважно поводила гостро відточеним олівцем по останніх сторінках і сказала: «Нет».

— Подивіться уважніше, я знаю, що мені замовлено в цьому готелі. Моє прізвище Сіробаба, — попросив Володимир Якович.

Чергова адміністраторка сіпнула щокою, але журнал розкрила ще раз. Подивилася уважніше.

— Нет, я же вам сказала.

— Жіночко, не може ж бути, я знаю...

— Мужчина, отойдите от стойки, не мешайте работать! — Чергова адміністраторка вже виходила з себе. Їй було дуже шкода отих багатьох відряджених, що терпляче дрімали в кріслах, смиренно чекаючи вивільненого місця в готелі. А цей у розпал курортного сезону!..

— Ну, повернуся — я Пекарю подякую! — Сіробаба ще не знав, як бути далі, але того недбалого завгоспа «на килимку» у своєму кабінеті уже уявляв.

При цих словах із жінкою за склом відбулася якась дивовижна метаморфоза. У неї округлилися очі. Верхня губа, трохи пробита чорним вусом, піднялася в усмішку. Вона піднялася над столом і вся сама.

— Так вы у товарища Пекаря работаете? Что же вы сразу не сказали, мужчина? Как ваша фамилия, Белодед?

Вона відкрила шухлядку і витягнула звідти тонкий записник.

— Конечно, есть! Вот, Серобаба. Люкс. Товарищ Пекарь за вас таки ходатайствовал.

Ошелешений новиною, що він працює в «товарища Пекаря», редактор «Радянської України» мовчки заповнив анкету, узяв ключ і пішов на свій поверх.

Повернувшись до Києва, він не зробив прочуханки завгоспу (адже той доручення таки виконав), але не втримався, розповів про цю історію комусь із заступників. З того часу запитання «Так вы у товарища Пекаря работаете?» стало фірмовим редакційним жартом.

Самому ж Леоніду Зіновійовичу ця історія навіть сподобалася, бо навіть Сіробаба, будучи при доброму гуморі, казав, що він, редактор, у Пекаря працює!

Мабуть, після цього випадку завгосп вирішив, що пускати на самоплив творчий процес у редакції йому ніяк не можна. «Летучки», ці щотижневі збори редакторату, завідуючих відділами та кореспондентів, Пекар старався не пропускати.

Хвилин через десять після початку він тихенько відкривав двері, бочком проходив до останнього ряду стільців, намагаючись не човгати черевиками. Так само тихо вмощувався і починав уважно слухати чергового оглядача. Мовчав, слова не просив, хоча видно було, що його розпирають думки. Коли оглядач розсипався в компліментах авторові статті (як правило, на них заслуговували одні й ті ж самі автори), він ствердно похитував головою. Коли оратор указував на суттєві недоліки матеріалу, написаного початкуючим кореспондентом чи провінційним власкором, голова Леоніда Зіновійовича хиталася осудливо.

Момент істини наступав тоді, коли оглядач або відповідальний секретар редакції Сергій Васильович Мельничук заявляли, що в такому-то номері сталася помилка.

— Что, ошибка? — з обуренням перепитував Пекар. — А когда это было?

— У дев’яносто другому номері, — крізь зуби відповідав сусід. Помилка в газеті — це завжди прикро.

— Нет, когда, какого числа? — непокоївся Леонід Зіновійович.

— Ну, десятого.

— А, десятого? Десятого меня не было, — з полегшенням вимовляв завгосп. І заспокоювався.

Цих слів уже чекали. Коли Пекар стиха допитував сусіда, у залі залягало цілковите мовчання. «Десятого меня не было» усі чекали, затамувавши подих. Особливо той, хто і допустив помилку. Бо після цих слів зал сміявся.

«Десятого меня не было» теж стало фірмовим редакційним жартом.

Жарти — жартами, але коли в серпні 1991 року Горбачова замкнули на дачі у Форосі, Леоніда Зіновійовича Пекаря там не було. І 19 серпня того ж року, як у Москві декачепісти вчинили заколот, його не було. І коли в результаті всього цього «Радянська Україна» мало не закрилася, врятувавшись лише зміною назви на «Демократична Україна», Леоніда Зіновійовича вже не було.

Як шкода...

Дикі гриби для харчування

У 1991 році мені жилося дуже погано і, головне, дуже хотілося їсти. Про це свідчить зарубіжна преса.

Втім, пам”ять не зафіксувала таких поневірянь і навіть навпаки, спогади про той час тепер достатньо ситі. Але, як кажуть жартівники, слово – не горобець, не зарубаєш і сокирою.

Того року я редагував новостворену демократичною Харківською міською радою газету “Слобода”. Газета намагалася теж бути демократичною, толерантною і всіляко підтримувала курс демократів на встановлення побратимських зв”язків із американським містом Цинциннатті та німецьким Нюрнбергом. За все це непогано платили, у наших журналістів була зарплата вищою, ніж у партійних газетах, а в редактора – тим більше. Звичайно, дошкуляла талонна система розподілу то цукру, то горілки, то мила. Звичайно, нервувало те, що в магазинах не купиш м”яса. Проте на базарі усе було, хоч і значно дорожче, ніж у магазині. Одне слово, якось та перебивалися. У “Слободі” того року ніхто не схуднув, а дівчата ще й зацікавилися проблемами боротьби із зайвою вагою.

Одного разу із міськради передали цікавого листа. Писав американський журналіст із газети “Цинциннатті інквайєр”. Він повідомляв, що має честь бути включеним до першої делегації громадських діячів, яка скоро вирушить до Харкова за програмою “Систе-сіті” (“Міста-побратими”, або, точніше, “Міста-сестри”) і дуже хоче попрацювати як кореспондент. Після цього Девід Лайман викладав цілу програму свого перебування в Харкові, писав, що б він хотів побачити і просив сприяння.

Я прикинув, що, працюючи так, як ми звикли, тобто із зустрічами з людьми, із вивченням усіляких матеріалів, із випрошуванням транспорту у владних структур, на виконання програми досить буде одного місяця. Ну, може трохи більше. Делегація ж приїжджала на тиждень.

Це мав бути перший контакт із зарубіжним колегою. Із, так би мовити, братом по перу. Щоправда, братом зведеним. А все ж, хвилювалися. Та й “зведений брат” пише, що має честь...

Микола Двірний, який знав англійську мову, розробив графік його поїздок по Харкову, домовився про зустрічі із цікавими людьми. Домовився навіть із першою будівельницею Харківського тракторного заводу, зовсім старенькою бабусею. Про ХТЗ просив сам Лайман, а бабуся вже була нашим сюрпризом. Я ж у Євгена Кушнарьова, який тоді очолював міську раду, для заокеанського гостя випросив машину. Сам Кушнарьов на роботу в той час іще їздив тролейбусом. Ні, справді! То були билинні, хоча й недовгі, часи розквіту демократії.

І от американський журналіст із газети “Цинциннатті інквайєр” – в гостях у “Слободи”. Середнього зросту чоловік, років за тридцять. Майже відразу після знайомства він витягнув із кейса плоску пластмасову скриньку, розкрив її і пояснив, що це – лап-топ, портативний комп”ютер, на якому можна писати матеріали і враз, підключившись до телефону, передати свою кореспонденцію просто в редакцію.

- До якого телефону можна під”єднатися? - невимушено запитав “зведений брат”.

На той час у нас не те що портативних комп”ютерів не було, але й звичайних друкарських машинок нам не вистачало. Але я приблизно уявляв, скільки для редакційного бюджету коштуватиме хвилина зв”зку із штатом Огайо, тому дипломатично сказав, що наші телефони іще не під”єднані до міжнародної мережі.

- Гаразд, передам репортаж із вашої мерії, - сказав Лайман. Потім я питав – він дійсно зв”язувався з Цинциннатті, під”єднувався до телефону, щось передавав. Але жодного рядка його газета так і не надрукувала до того, як він повернувся. Очевидно, пригоди янкі при дворі короля Артура, чи то пак мера Кушнарьова не дуже цікавили “Цинциннатті інквайєр” до самого моменту повернення свого кореспондента. От якби українські тубільці його з”їли, ото була б сенсація! Казали, що керівникові делегації цинциннатський комітет споріднених міст виписав коштів на відрядження за нормами поїздок у Центрально-Африканську республіку. Решті учасників оплатили лише переліт через Атлантику... Але, по-моєму, всі вони гордилися тим, що були першими американцями, які приїхали в Харків після війни. Якщо не брати до уваги агентів ЦРУ.

Допоки силами редакції газети “Слобода” ми виконували програму перебування містера Девіда Лаймана в Харкові, його дружина займалася танцями. Вона, хореограф-аматор, теж була у тій делегації “Систе-сіті” із своєю танцювальною групою і, як я потім зрозумів, своєю честю бути включеним до делегації Девід був зобов”язаний їй, а не навпаки.

Втім, це ми і без американців знаємо. Шерше ля фам – є у нашому фольклорі така приказка. І от допоки Девід блукав у кам”яних джунглях селища ХТЗ, безстрашно спускався у шахту метро, яке тоді ще будувалося і спішив передати за міськрадівський кошт інформації про те в свою газету, його дружина (“вайф” по англійськи) із своїм колективом показувала дивовижні мімічні па на Малій сцені театру опери й балету. Її балерини то рухалися під музику, то надовго заклякали на місці, то кудись просто бігли. Над ними клубочився дим. “Хіба це танці?” – ошелешено питали наші глядачі, виходячи на свіже повітря. – “Танці, танці, - заспокоювали їх члени комітету споріднених міст. Тільки концептуальні. Мистецтво у них таке”...

На одному з отих концертів побувала моя колишня дружина. (“Вумен”, як я називаю її тепер). Чи то під впливом концептуальності, чи то просто від чаду, але вона раптом запропонувала:

- Чому б тобі не запросити свого колегу з його дружиною до нас у гості? Скажи, на пати – це так по-англійски буде дружня вечірка, – “вумен” працювала перекладачкою і знала, про що говорить.

На місці Девіда я б теж погодився. Ще б пак: вечеря у вігвамі тубільного газетяра! Якщо це не тема для окремого репортажу, то яскравий штрих у дорожні нотатки!

Вечеря вийшла на славу. Ну, особливих різносолів на столі не було, але я заскочив у ресторан готелю “Інтурист”, де жила та делегація, і купив у офіціанта пляшку шотландського віскі “Білий кінь” та кілька бутербродів з чорною ікрою.

А дружина постаралася на славу. Цілий день вона прибирала в квартирі, готувала вечерю і добирала слова, якими мала висловити своє обурення тим, що я не захотів їй допомагати, а втік на свою роботу. Вона зварила зелений борщ та стушкувала м”ясо з грибами у сметані. Одне слово, стіл не світився порожніми галявинами.

Американські гості їли, неначе біженці з голодного краю. Аж за вухами лящало. У перервах намагалися вести світські бесіди. Все-таки пати, а не просто вечеря. “Вайф” цікавилася з чого зроблений зелений борщ, а “вумен” діставала із полиці свій оксфордський тлумачний словник, щоб пояснити, що таке “щавель”. Мій “зведений брат”, як і належить мужчині, запитував про політику, зокрема про проблему справедливого розподілу талонів на цукор, тютюн і сигарети. Я наливав “Білого коня” і підтримував престиж держави.

М”ясо з грибами у сметані взагалі викликало фурор. Вони просили добавки, а потім Девід запитав, звідкіля гриби.

...Минула осінь була не дуже грибною, але я місця знаю, тому насушив кілька кілограмів боровиків. Це був предмет моєї гордості, тому ще й показав гостям разок сухих грибів. Це вам не тепличні печериці, а правдиві боровики!

...В готельні двері і він, і вона заходили аж похитуючись від переїдання.

А через місяць хтось привіз кілька номерів “Цинциннатті інквайєр” із репортажами Девіда Лаймана про поїздку в далекий Харків. Тон їх був загалом доброзичливим. Він розповідав, як дружно радянські люди здійснюють свою перебудову під керівництвом симпатичного “Горбі”. Автор навіть співчував цим самим радянським людям. Особливо переконливо читалася така його теза: “Життя в Радянському Союзі тяжке, не вистачає продуктів. Люди постійно думають, що б поїсти. ОСОБИСТО Я ЗНАЮ ОДНОГО РЕДАКТОРА ВПЛИВОВОЇ ГАЗЕТИ, ЯКИЙ НИШПОРИТЬ У НАВКОЛИШНІХ ЛІСАХ У ПОШУКАХ ДИКИХ ГРИБІВ ДЛЯ ХАРЧУВАННЯ”.

Неточності в нашому газетярському ремеслі – річ неминуча. Особливо за екзотичним кордоном. Тому я охоче пробачив авторові помилкове твердження про впливовість газети “Слобода”. А от “пошуки диких грибів для харчування”... Ці мої “голодні поневіряння” в навколишніх лісах якось не пов”язувалися із тим апетитом, з яким автор репортажів та його “вайф” наминали шматок за шматком.

Може, в Америці не прийнято збирати гриби? Це питання не давало мені спокою, тому через кілька років, познайомившись із іншим американцем, містером Алланом Холивейєм, я запитав його про те. “У нас в Каліфорнії не збирають, бо дуже багато отруйних, - пояснив він. – В Аризоні їх немає, там одні кактуси. А в центральних та північних штатах люди охоче охоче ходять по гриби. Це і відпочинок, і добавка до столу. Наступного року я і Беверлі плануємо поїхати в штат Огайо на грибування. Маємо знайомих у Цинциннатті...”

Не знаю, чи знайомий Девід Лайман із творчістю свого земляка Марка Твена, а я пригадав його оповідання “Як я редагував сільськогосподарську газету”.

Романсеро

1. Слідопит

Для людини, яка лише недавно переїхала в Харків із далекої периферії і вдома захоплювалася походами в ліс по гриби, Роман Гнатишин був справжньою знахідкою.

- Ну, які там гриби на Кіровоградщині, які там ліси? – ледь усміхаючись у свої рудуваті вуса, говорив він. – От на Харківщині ліси! Не повіриш, я знаю місця, де люди й маслюків не беруть. Навіщо? Одні білі збирають.

- Атож, їх там косами косять, - підкусив я його, бо такі байки чув у різних місцях. Проживши усього півроку в Харкові, я все ще бачив це місто засніженим і морозним, не дуже пов”язуючи в уяві холодне каміння Полтавського шляху (тоді вулиці Свердлова) із таїнствами грибування.

- Не віриш? Не віриш? Добре, збирайся на суботу, покажу одне місце. Але так, що більше нікого. Ти і я. – Побачивши моє здивування, він пояснив:

- Це моє місце. Ніхто інший не повинен знати, бо наїдуть грибники, все витопчуть. А так лише ми удвох відатимемо.

- А як же місцеві жителі, оті що косами косять?

- Ет! – махнув рукою Роман. – Тобі аби полемізувати. Зустрічаємося на Піденному вокзалі біля борківської електрички.

Того дня він так і не назвав цього багатого грибами лісу, либонь дотримуючись правил конспірації. Загалом дарма, бо іншого напарника в мене й не було, але тоді я зрозумів, що збирання грибів на Харківщині має свої етнічні особливості.

Станція Борки. Далеко на горизонті темніє смужка лісу. Через пшеничне, вже скошене, поле в”ється стежина шириною у вузьку дорогу. По ній ми і йдемо. Я питаю Романа, чи справді це грибне місце таке втаємничене, бо занадто вже протоптаний до нього шлях. Роман загадково усміхається і говорить, що нам швидше треба спорожнити свої корзини від провізії, бо білі гриби нікуди буде складати.

Не зважаючи на природний скептицизм досвідченого грибника, я все-таки розпалююся у своїй уяві. Корзинка в мене нівроку і привезти додому з десяток кілограмів боровиків було б зовсім непогано.

Роман зосереджений. Тільки-но стежина зайшла в ліс, він зупинився, оглядівся і задумався. Примружив очі, оглядаючи узлісся і вже упевнено сказав:

- Нам сюди!

Листяний ліс, перемежований рівчаками з осикою та вільхою, чомусь зовсім не нагадував грибного Ельдорадо. Тут не росли навіть сироїжки, хоча деінде попадалася якась бліда дрібнота. Але Роман упевнено продирався крізь хащі і вів уперед.

- Далі – сосновий молодняк, там уже відведемо душу.

В сосновому молодняку душі все одне було тривожно. Ні боровики, ні колосовими не стрічалися. Он крізь негусте віття дерев уже завиднілися перші хати якогось села. Та Роман упевнено йшов уперед.

- Нічого, - підбадьорив він. – Зараз підобідаємо, а потім з новими силами. Десь же вони повинні бути, ті кляті гриби!

- Добре, що ми коси не взяли, а то б натягалися! – Я старався, щоб ці слова не мали особливого сарказму, бо Роман уже явно конфузився.

І тут я помітив й о г о. Величезний, розміром у дитячу голову жовтувато-білий боровик стирчав посеред великої галявини. Навіть не стирчав. Гриб упевнено спирався на товсту як бочка ногу. Виріс він, очевидно, зовсім недавно, бо його м”ясиста шапка була вкрита стріхою із соснових голок.

Роман ішов прямо на цього царя грибів. Мені стало прикро, хоча й розумів, що диво-боровик повинен належати йому і за правом першого, і як знавцеві тутешніх природних багатств.

Через мить я переконався, що Роман гриба не бачить. “Стріха” добре маскувала. Але він от-от наступить або перечепиться через оте диво – і тріумфуватиме: ну, я ж казав!

Раз! Правий черевик Романа пролетів мимо гриба усього в кількох сантиметрах. Ура! Еврика! Я знайшов!

Почекавши, поки Роман відійде на безпечну відстань, я підійшов до того велетня, присів і солодким голосом запитав:

- Романе, а ти таких не береш? Вважаєш, він уже старий?

Мій слідопит, обернувшись, просто закляк на місці. Але, як і личить справжньому фенологу, швидко опанував себе.

- Ет, хіба мені до грибів було! Ти ж їсти хочеш, от я і вибирав місце, де нам краще розташуватися!

Обід пройшов у дещо натягнутій мовчанці. Лише наприкінці він сказав:

- Треба уважно подивитися навколо того місця. Біля цього села боровики ростуть масивами.

Я не заперечував, хоча уже й не вірив оптимістичним заявам Романа. Але ліс нас помирив. Білих грибів ми більше не знайшли, зате набрали молодих польських. Коричневі закриті шапки на коротких тугих ніжках здавалися не менш привабливими, ніж один-єдиний боровик, нехай і великий. Особливо з огляду на повні кошики тих польських.

Роман ні сердитися, ні заздрити довго не міг. На зворотному шляху він знову став балакучим, завернув до байраку і ми нарвали повні кульки терену. “Ну, бачиш, я ж казав, що це багате місце, а ти не вірив!” – примовляв він. А я не уточнював, що говорили ми про гриби, а не про терен.

З огляду на суботній день електричка була не повною і нам дісталися сидячі місця перед двома симпатичними білявками. Дівчата вигляділи набагато молодшими за нас із Романом. Тобто поїзне сусідство ніяких перспектив не обіцяло. Але привертало увагу, що вони чимось схожі одна на одну, хоча й різні. Може, сестри? Роздумуючи про різницю між двійнею і близнюками, я задрімав.

Перед Мерефою щось неначе підштовхнуло мене. Трохи розмруживши очі, я побачив, що Роман уже заволодів увагою білявок. Він дістав із мого кошика боровика і з гордістю демонстрував, любовно обтираючи пісок із ніжки. Його окуляри гордо поблискували.

Дівчата захоплено сплескували в долоні і раптом одна, навіть не відаючи того, провокаційно запитала:

- Хто ж то знайшов його, такого велетня?

Роман літератором був не даремно. Він скосив на мене погляд і спокійно відповів:

- Хто-хто?! Ми і знайшли. Удвох!

2. Виховання волі

Куріння тютюну є звичкою, хоча й шкідливою. І хоча наприкінці восьмидесятих років Харків ще не прикрашали велетенські біг-борди, які прославляють сигарети, дворушно лякаючи при цьому можливими онкологічним захворюваннями, ми обидва не проти були б позбавитися цієї звички. На той час Роман повернувся із відрядження у Афганістан, де він збирав матеріал для своїх нарисів про героїчні дії “обмеженого контингенту радянських військ”, а я – з Чорнобиля, де, прикриваючись погонами офіцера запасу, просто вивозив на могильники радіоактивне сміття. Таким чином і він, і я мали бойове право сказати “Давай закуримо, товаришу, по одній!”, проте у кожного з нас вистачило мужності відрізати: “Давай покинемо!”.

У Романа було маса знайомив, в тому числі один лікар у залізничній лікарні, який володів чи то гіпнозом, чи то голкотерапією і таким чином міг позбавити кого завгодно від потягу до тютюнового диму. Роман домовився з ним на ранок наступного дня. Але при цьому попередив: як прокинешся – не закурюй аж до сеансу лікування.

Що ми і зробили. Зустрівшись об одинадцятій, ми поїхали на Балакирєва. На тролейбусі, який довіз нас лише до Сокольників. А далі – пішки. Ох, треба було на таксі їхати!

Хто в житті не курив, той не знає, що переживає курець, який не мав у легенях і хмарки диму ось уже чотири чи п”ять годин. Ми йдемо вулицею, наші легені давить бажання затягнутися, а мозок розпирає гордість за власну силу волі. Через це фізіологічно-інтелектуальне протиріччя нерви натягнуті до краю.

Ми йдемо через сокольницьку греблю і в голові стукає одна думка: треба втриматися, не закурити! Щоб її приглушити, згадуємо свої “бойові” будні. І раптом Роман мовить: “У  н а ш і й  бригаді було два полки”. Я відразу заперечую, що бригада – це таке формування, яке складається із окремих батальйонів, а не полків. У  н а ш і й  25-й бригаді було п”ять батальйонів і одна окрема рота.

- Що ти там знаєш, ти в тилу був!, - раптом випалює Роман. Тобто, треба розуміти, сам він був на фронті й Сталінград захищав. Чи то пак, Кандагар.

Ні він, ні я до цього не вважали себе спеціалістами з військового будівництва, але ми починаємо сперечатися. Сперечаємося зло, з усвідомленням краю стосункам і врешті я не витримую. Фізіологічно-інтелектуальне протиріччя, висловлюючись категоріями філософів, виливається у внутрішній конфлікт. Я дістаю пачку “Родопів” і закурюю. Роман спантеличений. Він теж дістає “Родопи”, виймає сигарету, крутить її в пальцях, але врешті ламає і відкидає.

До самої лікарні ми йдемо мовчки, кожен у повному усвідомленні своєї правоти.

- Ну, здорові були, орли! – лікар “кавказької національності” вітає нас не дуже радо, але й без кровожерного виразу свого горбоносого обличчя. – Не курили сьогодні?

Роман крутить головою, а я допиту не витримую, зізнаюся в гріху. Схоже, лікар не дуже засмучений наявністю лише одного пацієнта. Бо Роман, користуючись знайомством, впровадив у життя постулат про безплатну медицину.

- Ну, тоді Романе Дмитровичу, сідайте в крісло ви, а ви, шановний, прийдете другим разом. – От вона, різниця між письменником і журналістом! Його він знає по-батькові, а я – просто “шановний”. Образа посилюється усвідомленням того, що у Романа сила волі є, а я так спасував.

Проте далі події розвиваються, здається, на мою користь. Лікар “кавказької національності” примушує Романа поплескати в долоні, визначаючи тим самим яка півкуля мозку в нього домінує, щось говорить йому і... заганяє дві товсті голки між великими і вказівними пальцями обох рук. Не знаю, чи було це боляче, бо лікар натискає на голки і зловісно питає:

- Ну, що, закуриш? Хочеться сигарети?

Роман обливається потом і кричить:

- Ні, не буду! Не хочу!

Мозок, звільнений від “фізіологічно-інтелектуального протиріччя”, працює чітко. Я дивлюся на цей жах і пригадую Пушкіна: “Я ускользнул от Эскулапа, худой, обритый, но живой…». На третьму рядку пам”ять підводить, але, здається, третього я ніколи й не знав. Головне, що “ускользнул”.

Тимчасом лікар уже коле Романові вухо. Здається, ліве. Залишає в ньому такі маленькі голочки і заклеює їх акуратними кружечками пластирю.

І от “новокинувший палити” готовий.

Не бачилися ми із ним по тому десь тиждень. Мені було соромно за свою малодушність, за власну рабську залежність від шкідливої звички і я вже майже заздрив Романові. Ну, кілька хвилин муки, зате тепер...

Він прийшов на мій корпункт із заклеєним рядом не білих, а вже сірих кружків вухом. Про свою “військову” суперечку ми вже забули, я був би радий йому, якби не ота ніяковість.

- Романе, ти посидь, а я вийду на вулицю. Там покурю, щоб тебе не спокушувати.

Він з”явився за мною слідом. Постояв, повагався... і витягнув із кишені зім”яту пачку “Біломору”. Це було так несподівано, що я просто вирячив очі.

- Ти знову закурив? Що, куриш?

- Уже практично кинув. Так ото, іноді, - він торкнувся вуха.

- Ну-ну... Але ж ти раніше “Родопи” купував, а зараз - “Біломор”...

- Ну, це я навмисне такі вонючі. Щоб мені бридкіше було. Я ж сеанс приймав - пояснив Роман.

3. Кава і свині

Він з”явився на корпункті республіканських газет якимось окриленим і не зрозуміло було, що блищить: його товсті окуляри чи очі. Роман був на установчій конференції обласної організації “Народного Руху України за перебудову” (так тоді називався Рух) і відразу загорівся ідеями.

- Кави хочеш? – запитав я, дістаючи зі столу велику банку чи то кубинської, чи нікарагуанської розчинної кави. Цей напій був рідкісним у ті часи, а заокеанська банка мала взагалі небачено екзотичний вигляд. Роман підозріло покосився на неї.

Банка ж мала свою історію. Поїздки громадян за кордон уже стали вкрай популярними і дістати путівку у профспілках було не дуже просто. Проте на Кубу та у В”єтнам – будь ласка. Вони були не набагато дорожчими, ніж у Чехословаччину, НДР чи Болгарію – хіба що авіаквиток коштував дві середні зарплати. Проте купити там із одягу, техніки чи посуду було практично нічого, тому наш турист, змучений вічним радянським дефіцитом, не дуже любив заморські країни. От якби у Японію...

А чоловік нашої корпунктівської секретарки заробляв непогано і ми порадили їм відпочити на Кубі, чесни попередивши, що шопинг (висловлюючись по-сучасному) там поганий. Я в нікого не просив протекції – вона пішла у облпрофраду й легко купила путівки. Ось так після повернення її у нас і з”явилась екзотична банка.

- Ти скажи, ти за Рух чи проти Руху? – з притиском запитав Роман.

- Я ще політично не визначився. Ось поп”ємо – і відразу цим займуся.

- Так от знай: коли ми переможемо, то цього не буде, - заявив він, показуючи на банку.

- Кави не буде? Тоді я проти Руху. Віддай сюди чашку, а сам іди пий сирівець!

Роман підсунув до себе свою каву:

- Я не про те. Блату не буде, закритих розподільників не буде...

Тема “номенклатурних” буфетів, усяких спеціальних магазинів і баз, за якими дефіцитні товари відпускали за “високими” записками, тоді була актуальною в суспільстві. Очевидно, і на конференції Руху її гаряче обговорювали.

- Кава продаватиметься у звичайних магазинах, - безапеляційно заявив Гнатишин.

- Тоді я – за Рух, а то, розумієш, доводиться возити аж із Куби. – Побачивши недовіру в його очах, я додав: - Оце довелося спеціально посилати секретарку аж за Атлантику, щоб кави привезла.

- Ну от, я ж кажу. Путівку, либонь, по блату дістали. Партократи кляті!

На той час Роман Гнатишин іще був секретарем партійної організації журналу, з якої, втім, незабаром вийшов. Але партократами він вважав нас, власкорів київських газет.

Загалом же він зайшов пропонувати нову поїздку по гриби, яку ми і здійснили наступної суботи. Похід був надзвичайно вдалим, у Золочівський район. У лісі біля Довжика набрали майже по сотні міцних підосичників. Вони так красиво росли уздовж лісового ставка, неначе хтось цими грибами постріляв із кулемета. Червоні голівки стирчали із берега майже рівним чергами.

Що й казати, і він, і я йшли на електричку задоволеними. Поспішали – до поїзда часу лишалося зовсім небагато. Раптом Роман рвонув убік, до колгоспної ферми, де за загородою рохкали свині.

Він оперся на тин і зачудовано дивився на тварин. До того я не думав, що свинями можна милуватися! Ну, ковбаса, шинка, окіст – це ще зрозуміло, але жива свиня...

- Михайле, іди сюди, - гукнув Роман. – Ти поглянь на це диво!

Білі свині були вгодованими і, зважаючи на суху погоду та просторий загін, якимись надзвичайно чистими. Одна стояла напроти Романа і, піднявши голову, про щось йому хрюкала. А він, здається, її розумів. У чоловіка було щасливе обличчя!

Природу він любив надзвичайно. У лісі щасливо дихав на повні легені, а дивлячись на тварину, милувався гармонією її форм. Так і загинув од тієї самої природи, під копитами коня.

Роман Гнатишин не дожив ні до перемоги демократії, ні до появи кави у вільному продажі. І так зараз не вистачає його захопленості, його сумнівів і доброго погляду з-під товстих окулярів.

“Звабитель”

Тобік з”явився в селі як результат любові до дітей, а характер свій загартував як жертва базарного обману.

Мала Іра захотіла цуцика. Маленького-маленького. І батько купив таку симпатичну тваринку. На долоні сиділо. “Оце, - сказала жінка, яка наділила, - ще трішки підросте – і такий уже й буде”.

Тобік не виправдав прогнозів і за рік виріс до габаритів Мурчика. Для кімнатки, у якій вони жили, він став завеликим, для цепу – малим. Побачивши, що песик перестав бути кумедним цуценятком, Іра втратила до нього інтерес. Так Тобік одержав повну свободу при нормальному харчовому забезпеченні.

З роками у нього склався сталий розпорядок дня. Вранці він їв і відразу починав шукати шпарину у щільній огорожі. Якщо такої не було, він підривав лаз під парканом – і на волю. Він мандрував селом, де йому заманеться, вивчаючи місця, де можна поживитися чимось смачненьким, де можна поспати на сонечку, яле так, що ніхто ненароком не наступив. Коротка, але густа шерсть, гостра морда вівчарки із стоячими вухами і хвіст бубликом таким став цей чотириногий сільський мандрівник. Ніхто його не вчив усміхатися, але це в нього виходить добре. Побачивши знайому людину, він підходить, вихляючи хвостом і шкірить зуби в усмішці.

Характер у Тобіка, загалом, привітний. Він мириться з котами, поважаючи їх за зріст і гострі кігті. Мириться і з собаками, якщо ті, звичайно, не навіжені. Більше того, у нього є подруга дитинства – велика жовто-коричнева колі Лайна, шотландська вівчарка, з якою він залюбки гасає по сусідському, недавно заскородженому городі. Лайна крупна, Тобік дрібний, але витоптують город аж до ям, за що їм дістається обом. Хоча Тобік небезпеку відчуває заздалегідь і своєчасно ховається від гніву сусіда - господаря Лайни. Ні про яку любов тут не йдеться – габарити у них занадто різні.

Але є один пес, якого наш герой терпіти не може. Це Жук, старий цепний служака, який живе напроти за високим суцільним парканом. Він мовчки лежить у своїй будці, чекає корму, та варто комусь клацнути клямкою, як чорний волохатий пес уже летить напереріз, тягнучи по дроту свій цепок. І скільки б не заходив у двір цей чоловік, Жук його ніколи не сприйме за свого.

Такий шаблонний підхід до служби дратує Тобіка, тому він Жука активно не любить. Пробігаючи мимо його двору, Тобік обов”язково встромить морду у вузьку щілину між хвірткою та порогом і загавкає на Жука. Той добре знає це нахабне, з підвиванням, гавкотіння. Миттєво прокидається і стрілою летить до хвіртки. Лежачи на землі, просунувши носи в щілину, кожен з них намагається дістати зубами ворога. У Тобіка морда тонша, просовується глибше і йому це іноді вдається.

Але одного разу Жук зірвався з цепу, перестрибнув через городній паркан, оббіг кругом – і застав клятого ворога біля своєї хвіртки, коли той лежачи гавкав у щілину.

Добре, хазяїн нагодився, ледь розкидав ногами цей живий клубок, який качався по землі, гарчав і верещав...

ІІ.

Березень того року був холодним, але першого квітня хтось включив рубильник погоди і сонечко пригріло неначе аж по літньому. Митро Кирилович одягнув куртку, насунув на голову шапку і сів на лавці біля двору. У Миргородах подій трапляється небагато, тому кожна набуває неабиякого значення. Проїхала машина – цікаво, до кого? Вийшла мала Ірина з велосипедом на вулицю – куди ж вона поїхала? Загавкали дружно собаки аж на Їжаківці – либонь щось трапилося...

У цей час Тобік виліз із соломи, де ночував усю ніч, обтрусився і побіг вулицею в пошуках шматка хліба. На узліссі сільські собаки грали своє чергове весілля. Вони бігали за миршавою Шельмою, лінькувато шкірили одне на одного зуби і по-одному дрімали на теплому сонечку. Вони хороводилися ще із вчорашнього дня.

Тобік сів поодаль і з цікавістю спостерігав за дійством. Ні, це було не його весілля. “Наречена”, дарма що миршава, була вдвічі більшою за нього. Ох, зросту б йому, він би показав оцим “женихам”!

Врешті, задовольнивши свою цікавість, побіг далі. У його плани сьогодні не входило дратувати Жука, бо ще трохи боліла шия після тієї бійки. Але він почув, як біля своєї будки Жук дзвякає мискою. Тобіку стало прикро: у нього з ранку й макової росинки не було в роті, а той кудлатий жере. І, мабуть, не вперше за сьогодні.

Він ліг на пузо, просунув носа в щілину і залився гавкотом. Почувся швидкий дзвін кільця, яке Жук тягнув по дроту.

- От, звабитель! – вигукнув Митро Кирилович. – Ну, що той Жук йому зробив! Я тільки насипав собакові варива, а цей зваблює, дратує.

Він хотів кинути ціпком, але передумав: так тепло під “кухвайкою”. А “звабитель”, зрозумівши, що мова про нього, сів на задні лапи і вишкірився у веселій усмішці. Жартую, мовляв, що, у вас почуття гумору немає?

- Він іще й сміється, - сказав Митро Кирилович. – іди звідсіля, звабитель рудий!

Нарешті до Тобіка дійшло значення цього чудернацького слова “звабитель”. Він піднявся на всі свої чотири короткі лапи, настовбурчив вуха і хвацько крутонув хвостом-бубликом. Побіг через вулицю до Лайни.

Він знав, що там шукати нічого. Недавно у подруги почалася тічка, господар тримав хвіртку на замку, та ще й позатуляв усі дірки попід парканом. Але Тобік – справжній друг, знає що робити.

Малий пес віднайшов місце, звідки його не побачили б з двору і ліг біля шиферної огорожі. Сюди падала тінь від дерева, тому по шкірі час від часу пробігали дрижаки. Весна –це ще не літо. На сонці, звичайно, краще, але небезпечно.

Він почав підривати землю і вже хвилин через десять міг просунутися під парканом. Іще вчора на цьому Тобік припинив би свою роботу і проліз би, нехай і пошкрябав би пузо. Та сьогодні у нього був окремий план.

Він іще довго гріб землю, затуплюючи кігті об коріння трави. Нарешті лаз був готовий. Тобік легко проліз, майже пройшов під парканом і обережно виповз на відкрите місце. Господар Лайни із дружиною та тещею щось робили на городі. Він мовчки, без звичайного радісного почавкування підбіг до Лайни, помахав хвостом і повернувся у бік лазу. Лайна здивовано дивилася на друга, але підніматися не хотілося. Почувалася не дуже добре через отой її процес і в голові чомусь паморочилося.

Тобік повернувся од свого лазу і знову покрутив бубликом перед лайниним носом. Нарешті та зрозуміла, пішла за ним і скоро вони удвох бігли манівцями до узлісся. Там гуляло собаче весілля.

Господар кинувся своєї собаки години через дві. Він ходив селом, гукаючи “Лайна!”, “Лайна!”. Слухняна колі, яка так охоче виконувала команди, тепер не відзивалася. Проходячи мимо Тобіка, який грівся на сонечку на дорозі до лісу, чоловік жартома запитав: “Ти не бачив Лайни”. Тобік вишкірив зуби, помахав бубликом і подумав, що не вміти говорити по-людськи – це іноді плюс.

ІІІ.

У призначений природою час колі привела п”ять цуценят. Через місяць усі вони були схожі на кого завгодно, тільки не на шотландських вівчарок. Один підозріло нагадував Жука. Господар Лайни, який усі ці дні тихо переживав, узяв цього цуцика на руки і пішов до Митра Кириловича. За ним плентався Тобік.

- Псів треба на цепах держати, - з докором сказав він. – А то виходить неплановий приплід. Що я з такими потворами робити буду, хто у мене їх візьме.

- Свою б тримав на цепку, - огризнувся Митро Кирилович, який, звичайно, знав про дивовижне зникнення вівчарки із закритого двору. – Але я тут ні при чому. Жук сидить на цепку, а як відв”яжеться коли, то з двору не виходить.

Тобік лежав неподалік, опустивши гострі вуха паралельно землі. Заплющивши очі, він тихо зітхав. Скільки неправди на білому світі! Адже був, був Жук у тій тічці, до якої він водив Лайну. Це Тобік знав точно, бо той день був особливим: вони з Жуком бігали поруч – і не погризлися.

Людина на своєму місці

Хто зна, що таке щастя? Деякі люди кажуть: воно в тому, щоб пізнавати світ. А може, щастя — це чогось не знати, не відати?

Миколка захворів на менінгіт у першому класі. Хворів тяжко, проте вижив. Жити — жив, але розум втратив. Тепер він белькотів щось нерозбірливе, хоча іноді в потоці дивних вигуків проривалися окремі слова: “друг”, “школа”, “так-так-так” і чомусь “начальник”. Коли хотів щось повідомити, то брав “співбесідника” за рукав і починав: “Друг! Три бу шесть… Школа…” Далі — довге нерозбірливе белькотіння і, нарешті, “промова” закінчувалася чітким “Начальник!”

“Співбесідник”, звичайно, не заперечував і Миколка, переможно піднявши догори вказівного пальця, ішов собі далі. “Школа! Три бу шесть” — бурмотів він. Через оте “Три бу шесть” його й прозвали Трибу. Він охоче відгукнувся на це прізвисько і відповідав: “Друг!”, незалежно від того, хто його кликав — чоловік чи жінка.

Роботи для вже дорослого юнака в селі не знаходилося, йому навіть телят пасти не можна було довіряти. Але до дурника звикли, бо нічого поганого він не чинив. Перед війною померли його батьки і Трибу підгодовували всім селом.  

На знак подяки Трибу брав участь у будь-яких хоч трохи помітних подіях. То два вози зчепилися колесами, то місток через річку лагодять — він тут як тут. Метушиться, розмахує руками, одне слово, “дає вказівки”. А коли в травні 1941 року від станції до села тягнули електрику, Трибу зрозумів, що роботи в нього — непочатий край. Зі сходом сонця він уже був біля викопаних ям. Там лежали дерев’яні просмолені стовпи і Трибу, обмацуючи гладке чорне дерево, чомусь казав: “Начальник!”

Коли, нарешті, підходили електрики, він здоровався з кожним за руку, повідомляв, що той — друг і що три бу шесть. А потім брався за свою відповідальну роботу. Керував установкою стовпів та натягуванням дротів. Особливо дбав, щоб робітники зрозуміли: стовпи мають стояти, а не лежати на землі. Бо якщо вони лежать, то це — неправильно. Хлопці сміялися, та не проганяли докучливого “керівника”. Навпаки, сідаючи обідати, запрошували і його, що Трибу сприймав як заслужену платню за свою роботу.

З початком війни великих боїв тут не було, село не постраждало, тільки німець сильно бомбив станцію. Та вступ їхньої частини в село буквально потряс уяву молодого чоловіка. Із узвишшя по грейдеру повільно котилися з десяток мотоциклів. Солдати в люльках насторожено трималися за кулемети. Потім ішли вантажівки, кузови яких теж були наповненні солдатами. За ними рухалися два трактори і замикав колону підйомний кран.   

Трибу вискочив перед мотоциклами і побіг поперед колони, з усіх сил вигукуючи: “Друг! Школа! Начальник!” Передній мотоцикліст повів стволом кулемета в його бік, але стріляти не став. Він зрозумів, що це, очевидно, такий туземний ритуал вітання.

До війни в селі міліції не було, лише на станції. Нові власті вирішили, що це — непорядок і організували тут цілу дільницю. Поліцаїв було троє: два приїхали десь з-за Дніпра, а один — місцевий, далекий Миколин родич. Він і умовив товаришів допомогти нещасному дурнику. Його підгодовували на дільниці, а одного разу дали чорну поліцейську форму, щоправда, без нарукавної пов’язки і без кокарди на шапці.

Трибу був радий      надзвичайно. Він захоплено оглядав себе, підносив догори пальця і вигукував: “Начальник!”, “Школа!”

Якраз у цей момент до дільниці під’їхав німецький фельдфебель. Він керував відбудовою станції, і селяни, яких мобілізував на роботи, казали, що цей Ганс — незла людина.

Трибу вийшов з поліцейської хати і став на ганку, взявши руки в боки. Коли фельдфебель підійшов ближче, Трибу торкнув його за рукав і суворо мовив:

 — Друг! — він тицьнув собі пальцем у груди. — Начальник!

Потім показав на німця і приклав два пальці до скроні:

— Школа! — із його белькотіння і дурень би зрозумів, що Трибу вимагає, аби фельдфебель відкозиряв.

Німець здивовано вирячився на сільського дурника, а потім з усіх сил ударив його кулаком у вухо.

— Швайн! — сказав він і зайшов до дільниці.

Трибу сидів на землі і плакав. Його побили вперше в житті і вперше він бажав помсти.

Три дні він десь пропадав. А на четвертий, коли вже смеркалося, з’явився біля містка через річку. Був одягнений у ту ж чорну форму поліцая, на плечі висіла біла дерев’яна рушниця. Видно, сам вистругав. Він сховався у верболозі.

Чекав недовго. Фельдфебель Ганс повертався з роботи. Трибу вискочив з кущів, наставив “рушницю” на німця і крикнув: “Бух!” Він несподіванки фельдфебель випустив з рук кермо і впав з велосипеда. Поки він піднімався, Трибу встиг відбігти на безпечну відстань. Зупинився і схвильовано залопотів своє нерозбірливе:

— Три бу шесть! — мстиво вигукнув він. Німець було погнався за нападником, але велосипедом між кущів не поженеш. Облишив цю спробу,

лише погрозив кулаком услід “партизану”.

На другий вечір історія повторилася. Та чи фельдфебель був готовий до “нападу”, чи щось інше, але цього разу він не впав, а швидко зіскочив з велосипеда і погнався за Миколою. Він уже майже догнав його і намірився чоботом врізати дурника під зад. Але той несподівано стрибнув у воду, а фельдфебель, втративши рівновагу, розтягнувся на землі.

“Бух!” пролунало і втретє. Та тепер уже Ганс не погнався за Трибу. Навіть не зупинився, він засміявся, вигукнув: “Швайнен партизанен” і натиснув на педалі. Після цього Трибу припинив свої “бойові дії”.

Червона Армія як здавала село без бою, так і зайняла його. Одного дня від станції заїхали дві “полуторки” з бійцями. І яке ж було їхнє здивування, коли посеред сільської вулиці вони побачили живого поліцая! Коли його схопили, він усе повторював, що є начальником.

Його, мабуть, повісили б, якби не заступилися люди, не розповіли про нещасну історію Миколи. Почувши оповідь про “боротьбу” Трибу з фельдфебелем Гансом, бійці посміялися і звеліли чорну форму зняти. А замість неї дали солдатську гімнастьорку, галіфе та чоботи. Все було не нове, але справне. Потім лейтенант дістав з кузова свій чемодан і вийняв з нього справжнього офіцерського кашкета. Майже нового, тільки в червоному околиші невелика дірка.

Бійці були задоволені. Вони зайняли станцію після короткого бою. Нікого не вбило, двох легко поранило, а в селі жодного пострілу не прозвучало. Може, через те лейтенант і розщедрився на кашкет.

Але ще більше радів Трибу. Він задоволено оглядав себе, підносив пальця догори і вимовляв: “Начальник! Школа!”. Особливо йому подобався кашкет. Такого ні в кого не було. І бійці, і їхній командир носили пілотки.

Той кашкет і став причиною крутого повороту долі Миколи-Трибу, коли він, врешті-решт, знайшов своє місце в житті.

Сталося те років через п’ять чи шість по війні. Якось Трибу ошивався на станції, з цікавістю поглядаючи на машини, що стояли на площі перед вокзалом у чеканні київського поїзда. Двох водіїв та їхні “полуторки” він знав. Ці емтеесівські машини, бувало, працювали в їхньому колгоспі. А от третю бачив уперше. Великий круглоголовий “Опель” здавався велетнем біля тих “полуторок”. Трибу не знав, що на цьому трофейному “Опелі” із районного містечка приїхав заврайздороввідділом зустрічати з поїзда дружину. Та й навіщо було йому те знати?

Рішучим кроком він підійшов до “Опеля”, сів у кабіну і приклав ребро долоні до козирка. Так військові перевіряють “посадку” кашкета на голові. Шофер дивився на нього запитально.

— Туди! — показав на село “військовий”. Водій завів двигун, машина рушила. Вони переїхали місток, підняли куряву на сільській вулиці і, нарешті, доїхали до грейдера. А пасажир мовчав. За околицею шофер зупинився і запитав:  

— А тепер куди?

— Туди! — рішуче показав на станцію цей дивний пасажир.

На станції він вийшов, проказав незрозуміле: “Школа!” і начальственно хряснув дверцятами.

Містечковий шофер підійшов до емтеесівських водії і запитав:

— Це чи міліціонер у вас такий, чи хто він є? Перевіряв мене як я їжджу, але так нічого не зауважив.

Шофери перезирнулися.

— Так-таки нічого не сказав?

— Ні, в кінці він мене похвалив, мовив, що в мене хороша школа водіння.

— Так і сказав?

— Ну, він кинув одне слово “школа”, але ж ясно про що…

Хлопці ще раз перезирнулися і вибухнули сміхом:

— Ну, брат, таких начальників ти ще не возив! Це наш сільський дурник. Він зовсім оте, — шофер покрутив пальцем біля скроні і додав. — Схоже, у тебе теж не всі дома…

Райцентрівський гість образився, але, щоб виправдатися, мовив:

— Та я й подумав, чому він у мене документів не перевірив?

У цей час із вокзалу вийшли начальник із дружиною.

Шофер образи не забув і, вибравши підходящу хвилину, розповів своєму начальнику, що в селі живе небезпечний божевільний. Так Микола-Трибу потрапив у обласний психоневрологічний диспансер.

Цю історію розповів мені головний лікар диспансеру, коли я завітав туди в газетярських справах. І додав:

— Випадок дуже цікавий у психіатричній практиці. Ми його мало не втратили. Здавалося б, чого людині треба? Тепло, чисто, харчування в нас непогане. А він за місяць лікування схуд, зблід, почав слабувати. Бачу — журба людину точить. А як зустріне земляків, які приїдуть, бува, до своїх родичів, — плаче, ридає.

Я почав їх запитувати: чим наш пацієнт займався вдома? Ну, чим може займатися сільський дурник? Які в нього справи? Коли один згадав: командувати, каже, любив. Керувати. І ми його вилікували від журби, хоча довелося дещо порушити санітарний режим лікарні. Ходімо, покажу.

Головлікар подав білого халата, і ми перейшли до другого корпусу. У коридорі на стільцях, призначених для тих, хто відвідує пацієнтів, сиділи, судячи по сірих та синіх лікарняних халатах, самі пацієнти. Кожен то з папірцем у руках, а то навіть із цілою текою паперів. А за старим обшарпаним письмовим столом умостився чоловік років 40—45. Він був одягнений у солдатську гімнастьорку без погон і галіфе. На столі лежав вицвілий офіцерський картуз із круглою дірочкою на околиші. І все ж цей червонощокий гладенько вибритий чоловік належав до постійних мешканців диспансеру. Те виказували стоптані лікарняні черевики, взуті на ноги замість чобіт.

До столу безперервно підходили “клопотальники”. Вони простягали “начальнику” свої папери. Той подовгу розглядав їх, неначе читав. Потім задумувався, тер скроні. Часом тягнувся за великою дерев’яною печаткою і ставив її на папірець. Декому відмовляв і “прохач” зі сльозами відходив від столу. У першому випадку Трибу (це був, звичайно ж, він) усміхався і промовляв “Друг! Школа!” У другому випадку він довго белькотів свою нерозбірливу промову, а потім з повчальними інтонаціями заявляв: “Три бу шесть”.

— І так щодня. Приходить за свій стіл рівно о дев’ятій. Працює до обідньої перерви, навіть на лікарський обхід не відволікається, лікар підходить до нього сюди. Ще нікого з “клопотальників” не пропустив без черги. Часом відмовляє в печатці навіть тим, з ким приятелює. Скажіть, звідкіля це в нього? Адже за все своє життя він жодного разу не звертався до справжньої установи…

Був час обідньої перерви. Трибу піднявся з-за столу, одягнув картуза, приклавши ребро долоні до козирка. Проходячи повз нас, ковзнув зверхньо поглядом, забелькотів, а потім виразно промовив:

— Так-так! Три бу шесть! Начальник!

Ні, я не вважаю, що з роками лікарі багато переймають у своїх пацієнтів. Але головний лікар, дивлячись услід Трибу, задумливо мовив:

— Все-таки для повного щастя людині обов’язково треба знайти своє місце в житті.