суботу, 11 лютого 2012 р.

Романсеро


1. Слідопит
Для людини, яка лише недавно переїхала в Харків із далекої периферії і вдома захоплювалася походами в ліс по гриби, Роман Гнатишин був справжньою знахідкою.
- Ну, які там гриби на Кіровоградщині, які там ліси? – ледь усміхаючись у свої рудуваті вуса, говорив він. – От на Харківщині ліси! Не повіриш, я знаю місця, де люди й маслюків не беруть. Навіщо? Одні білі збирають.
- Атож, їх там косами косять, - підкусив я його, бо такі байки чув у різних місцях. Проживши усього півроку в Харкові, я все ще бачив це місто засніженим і морозним, не дуже пов”язуючи в уяві холодне каміння Полтавського шляху (тоді вулиці Свердлова) із таїнствами грибування.
- Не віриш? Не віриш? Добре, збирайся на суботу, покажу одне місце. Але так, що більше нікого. Ти і я. – Побачивши моє здивування, він пояснив:
- Це моє місце. Ніхто інший не повинен знати, бо наїдуть грибники, все витопчуть. А так лише ми удвох відатимемо.
- А як же місцеві жителі, оті що косами косять?
- Ет! – махнув рукою Роман. – Тобі аби полемізувати. Зустрічаємося на Піденному вокзалі біля борківської електрички.
Того дня він так і не назвав цього багатого грибами лісу, либонь дотримуючись правил конспірації. Загалом дарма, бо іншого напарника в мене й не було, але тоді я зрозумів, що збирання грибів на Харківщині має свої етнічні особливості.
Станція Борки. Далеко на горизонті темніє смужка лісу. Через пшеничне, вже скошене, поле в”ється стежина шириною у вузьку дорогу. По ній ми і йдемо. Я питаю Романа, чи справді це грибне місце таке втаємничене, бо занадто вже протоптаний до нього шлях. Роман загадково усміхається і говорить, що нам швидше треба спорожнити свої корзини від провізії, бо білі гриби нікуди буде складати.
Не зважаючи на природний скептицизм досвідченого грибника, я все-таки розпалююся у своїй уяві. Корзинка в мене нівроку і привезти додому з десяток кілограмів боровиків було б зовсім непогано.
Роман зосереджений. Тільки-но стежина зайшла в ліс, він зупинився, оглядівся і задумався. Примружив очі, оглядаючи узлісся і вже упевнено сказав:
- Нам сюди!
Листяний ліс, перемежований рівчаками з осикою та вільхою, чомусь зовсім не нагадував грибного Ельдорадо. Тут не росли навіть сироїжки, хоча деінде попадалася якась бліда дрібнота. Але Роман упевнено продирався крізь хащі і вів уперед.
- Далі – сосновий молодняк, там уже відведемо душу.
В сосновому молодняку душі все одне було тривожно. Ні боровики, ні колосовими не стрічалися. Он крізь негусте віття дерев уже завиднілися перші хати якогось села. Та Роман упевнено йшов уперед.
- Нічого, - підбадьорив він. – Зараз підобідаємо, а потім з новими силами. Десь же вони повинні бути, ті кляті гриби!
- Добре, що ми коси не взяли, а то б натягалися! – Я старався, щоб ці слова не мали особливого сарказму, бо Роман уже явно конфузився.
І тут я помітив й о г о. Величезний, розміром у дитячу голову жовтувато-білий боровик стирчав посеред великої галявини. Навіть не стирчав. Гриб упевнено спирався на товсту як бочка ногу. Виріс він, очевидно, зовсім недавно, бо його м”ясиста шапка була вкрита стріхою із соснових голок.
Роман ішов прямо на цього царя грибів. Мені стало прикро, хоча й розумів, що диво-боровик повинен належати йому і за правом першого, і як знавцеві тутешніх природних багатств.
Через мить я переконався, що Роман гриба не бачить. “Стріха” добре маскувала. Але він от-от наступить або перечепиться через оте диво – і тріумфуватиме: ну, я ж казав!
Раз! Правий черевик Романа пролетів мимо гриба усього в кількох сантиметрах. Ура! Еврика! Я знайшов!
Почекавши, поки Роман відійде на безпечну відстань, я підійшов до того велетня, присів і солодким голосом запитав:
- Романе, а ти таких не береш? Вважаєш, він уже старий?
Мій слідопит, обернувшись, просто закляк на місці. Але, як і личить справжньому фенологу, швидко опанував себе.
- Ет, хіба мені до грибів було! Ти ж їсти хочеш, от я і вибирав місце, де нам краще розташуватися!
Обід пройшов у дещо натягнутій мовчанці. Лише наприкінці він сказав:
- Треба уважно подивитися навколо того місця. Біля цього села боровики ростуть масивами.
Я не заперечував, хоча уже й не вірив оптимістичним заявам Романа. Але ліс нас помирив. Білих грибів ми більше не знайшли, зате набрали молодих польських. Коричневі закриті шапки на коротких тугих ніжках здавалися не менш привабливими, ніж один-єдиний боровик, нехай і великий. Особливо з огляду на повні кошики тих польських.
Роман ні сердитися, ні заздрити довго не міг. На зворотному шляху він знову став балакучим, завернув до байраку і ми нарвали повні кульки терену. “Ну, бачиш, я ж казав, що це багате місце, а ти не вірив!” – примовляв він. А я не уточнював, що говорили ми про гриби, а не про терен.
З огляду на суботній день електричка була не повною і нам дісталися сидячі місця перед двома симпатичними білявками. Дівчата вигляділи набагато молодшими за нас із Романом. Тобто поїзне сусідство ніяких перспектив не обіцяло. Але привертало увагу, що вони чимось схожі одна на одну, хоча й різні. Може, сестри? Роздумуючи про різницю між двійнею і близнюками, я задрімав.
Перед Мерефою щось неначе підштовхнуло мене. Трохи розмруживши очі, я побачив, що Роман уже заволодів увагою білявок. Він дістав із мого кошика боровика і з гордістю демонстрував, любовно обтираючи пісок із ніжки. Його окуляри гордо поблискували.
Дівчата захоплено сплескували в долоні і раптом одна, навіть не відаючи того, провокаційно запитала:
- Хто ж то знайшов його, такого велетня?
Роман літератором був не даремно. Він скосив на мене погляд і спокійно відповів:
- Хто-хто?! Ми і знайшли. Удвох!

2. Виховання волі
Куріння тютюну є звичкою, хоча й шкідливою. І хоча наприкінці восьмидесятих років Харків ще не прикрашали велетенські біг-борди, які прославляють сигарети, дворушно лякаючи при цьому можливими онкологічним захворюваннями, ми обидва не проти були б позбавитися цієї звички. На той час Роман повернувся із відрядження у Афганістан, де він збирав матеріал для своїх нарисів про героїчні дії “обмеженого контингенту радянських військ”, а я – з Чорнобиля, де, прикриваючись погонами офіцера запасу, просто вивозив на могильники радіоактивне сміття. Таким чином і він, і я мали бойове право сказати “Давай закуримо, товаришу, по одній!”, проте у кожного з нас вистачило мужності відрізати: “Давай покинемо!”.
У Романа було маса знайомив, в тому числі один лікар у залізничній лікарні, який володів чи то гіпнозом, чи то голкотерапією і таким чином міг позбавити кого завгодно від потягу до тютюнового диму. Роман домовився з ним на ранок наступного дня. Але при цьому попередив: як прокинешся – не закурюй аж до сеансу лікування.
Що ми і зробили. Зустрівшись об одинадцятій, ми поїхали на Балакирєва. На тролейбусі, який довіз нас лише до Сокольників. А далі – пішки. Ох, треба було на таксі їхати!
Хто в житті не курив, той не знає, що переживає курець, який не мав у легенях і хмарки диму ось уже чотири чи п”ять годин. Ми йдемо вулицею, наші легені давить бажання затягнутися, а мозок розпирає гордість за власну силу волі. Через це фізіологічно-інтелектуальне протиріччя нерви натягнуті до краю.
Ми йдемо через сокольницьку греблю і в голові стукає одна думка: треба втриматися, не закурити! Щоб її приглушити, згадуємо свої “бойові” будні. І раптом Роман мовить: “У  н а ш і й  бригаді було два полки”. Я відразу заперечую, що бригада – це таке формування, яке складається із окремих батальйонів, а не полків. У  н а ш і й  25-й бригаді було п”ять батальйонів і одна окрема рота.
- Що ти там знаєш, ти в тилу був!, - раптом випалює Роман. Тобто, треба розуміти, сам він був на фронті й Сталінград захищав. Чи то пак, Кандагар.
Ні він, ні я до цього не вважали себе спеціалістами з військового будівництва, але ми починаємо сперечатися. Сперечаємося зло, з усвідомленням краю стосункам і врешті я не витримую. Фізіологічно-інтелектуальне протиріччя, висловлюючись категоріями філософів, виливається у внутрішній конфлікт. Я дістаю пачку “Родопів” і закурюю. Роман спантеличений. Він теж дістає “Родопи”, виймає сигарету, крутить її в пальцях, але врешті ламає і відкидає.
До самої лікарні ми йдемо мовчки, кожен у повному усвідомленні своєї правоти.
- Ну, здорові були, орли! – лікар “кавказької національності” вітає нас не дуже радо, але й без кровожерного виразу свого горбоносого обличчя. – Не курили сьогодні?
Роман крутить головою, а я допиту не витримую, зізнаюся в гріху. Схоже, лікар не дуже засмучений наявністю лише одного пацієнта. Бо Роман, користуючись знайомством, впровадив у життя постулат про безплатну медицину.
- Ну, тоді Романе Дмитровичу, сідайте в крісло ви, а ви, шановний, прийдете другим разом. – От вона, різниця між письменником і журналістом! Його він знає по-батькові, а я – просто “шановний”. Образа посилюється усвідомленням того, що у Романа сила волі є, а я так спасував.
Проте далі події розвиваються, здається, на мою користь. Лікар “кавказької національності” примушує Романа поплескати в долоні, визначаючи тим самим яка півкуля мозку в нього домінує, щось говорить йому і... заганяє дві товсті голки між великими і вказівними пальцями обох рук. Не знаю, чи було це боляче, бо лікар натискає на голки і зловісно питає:
- Ну, що, закуриш? Хочеться сигарети?
Роман обливається потом і кричить:
- Ні, не буду! Не хочу!
Мозок, звільнений від “фізіологічно-інтелектуального протиріччя”, працює чітко. Я дивлюся на цей жах і пригадую Пушкіна: “Я ускользнул от Эскулапа, худой, обритый, но живой…». На третьму рядку пам”ять підводить, але, здається, третього я ніколи й не знав. Головне, що “ускользнул”.
Тимчасом лікар уже коле Романові вухо. Здається, ліве. Залишає в ньому такі маленькі голочки і заклеює їх акуратними кружечками пластирю.
І от “новокинувший палити” готовий.
Не бачилися ми із ним по тому десь тиждень. Мені було соромно за свою малодушність, за власну рабську залежність від шкідливої звички і я вже майже заздрив Романові. Ну, кілька хвилин муки, зате тепер...
Він прийшов на мій корпункт із заклеєним рядом не білих, а вже сірих кружків вухом. Про свою “військову” суперечку ми вже забули, я був би радий йому, якби не ота ніяковість.
- Романе, ти посидь, а я вийду на вулицю. Там покурю, щоб тебе не спокушувати.
Він з”явився за мною слідом. Постояв, повагався... і витягнув із кишені зім”яту пачку “Біломору”. Це було так несподівано, що я просто вирячив очі.
- Ти знову закурив? Що, куриш?
- Уже практично кинув. Так ото, іноді, - він торкнувся вуха.
- Ну-ну... Але ж ти раніше “Родопи” купував, а зараз - “Біломор”...
- Ну, це я навмисне такі вонючі. Щоб мені бридкіше було. Я ж сеанс приймав - пояснив Роман.

3. Кава і свині
Він з”явився на корпункті республіканських газет якимось окриленим і не зрозуміло було, що блищить: його товсті окуляри чи очі. Роман був на установчій конференції обласної організації “Народного Руху України за перебудову” (так тоді називався Рух) і відразу загорівся ідеями.
- Кави хочеш? – запитав я, дістаючи зі столу велику банку чи то кубинської, чи нікарагуанської розчинної кави. Цей напій був рідкісним у ті часи, а заокеанська банка мала взагалі небачено екзотичний вигляд. Роман підозріло покосився на неї.
Банка ж мала свою історію. Поїздки громадян за кордон уже стали вкрай популярними і дістати путівку у профспілках було не дуже просто. Проте на Кубу та у В”єтнам – будь ласка. Вони були не набагато дорожчими, ніж у Чехословаччину, НДР чи Болгарію – хіба що авіаквиток коштував дві середні зарплати. Проте купити там із одягу, техніки чи посуду було практично нічого, тому наш турист, змучений вічним радянським дефіцитом, не дуже любив заморські країни. От якби у Японію...
А чоловік нашої корпунктівської секретарки заробляв непогано і ми порадили їм відпочити на Кубі, чесни попередивши, що шопинг (висловлюючись по-сучасному) там поганий. Я в нікого не просив протекції – вона пішла у облпрофраду й легко купила путівки. Ось так після повернення її у нас і з”явилась екзотична банка.
- Ти скажи, ти за Рух чи проти Руху? – з притиском запитав Роман.
- Я ще політично не визначився. Ось поп”ємо – і відразу цим займуся.
- Так от знай: коли ми переможемо, то цього не буде, - заявив він, показуючи на банку.
- Кави не буде? Тоді я проти Руху. Віддай сюди чашку, а сам іди пий сирівець!
Роман підсунув до себе свою каву:
- Я не про те. Блату не буде, закритих розподільників не буде...
Тема “номенклатурних” буфетів, усяких спеціальних магазинів і баз, за якими дефіцитні товари відпускали за “високими” записками, тоді була актуальною в суспільстві. Очевидно, і на конференції Руху її гаряче обговорювали.
- Кава продаватиметься у звичайних магазинах, - безапеляційно заявив Гнатишин.
- Тоді я – за Рух, а то, розумієш, доводиться возити аж із Куби. – Побачивши недовіру в його очах, я додав: - Оце довелося спеціально посилати секретарку аж за Атлантику, щоб кави привезла.
- Ну от, я ж кажу. Путівку, либонь, по блату дістали. Партократи кляті!
На той час Роман Гнатишин іще був секретарем партійної організації журналу, з якої, втім, незабаром вийшов. Але партократами він вважав нас, власкорів київських газет.
Загалом же він зайшов пропонувати нову поїздку по гриби, яку ми і здійснили наступної суботи. Похід був надзвичайно вдалим, у Золочівський район. У лісі біля Довжика набрали майже по сотні міцних підосичників. Вони так красиво росли уздовж лісового ставка, неначе хтось цими грибами постріляв із кулемета. Червоні голівки стирчали із берега майже рівним чергами.
Що й казати, і він, і я йшли на електричку задоволеними. Поспішали – до поїзда часу лишалося зовсім небагато. Раптом Роман рвонув убік, до колгоспної ферми, де за загородою рохкали свині.
Він оперся на тин і зачудовано дивився на тварин. До того я не думав, що свинями можна милуватися! Ну, ковбаса, шинка, окіст – це ще зрозуміло, але жива свиня...
- Михайле, іди сюди, - гукнув Роман. – Ти поглянь на це диво!
Білі свині були вгодованими і, зважаючи на суху погоду та просторий загін, якимись надзвичайно чистими. Одна стояла напроти Романа і, піднявши голову, про щось йому хрюкала. А він, здається, її розумів. У чоловіка було щасливе обличчя!
Природу він любив надзвичайно. У лісі щасливо дихав на повні легені, а дивлячись на тварину, милувався гармонією її форм. Так і загинув од тієї самої природи, під копитами коня.
Роман Гнатишин не дожив ні до перемоги демократії, ні до появи кави у вільному продажі. І так зараз не вистачає його захопленості, його сумнівів і доброго погляду з-під товстих окулярів.

Немає коментарів:

Дописати коментар