Як ми вчили російську мову та інші науки

І. Урок перший

Село наше Закусилівка, що давним-давно виросло серед українських чорноземів, колись, кажуть, було куркульським: земля така масна, що встроми палку — дерево виросте. Не знаю, як там було «колись», але при мені, малому, в ньому не дуже закусювали, та й випивали не часто, хіба що на свята, та й то трохи. Ну, за винятком десятка післявоєнних інвалідів, які майже щовечора збиралися біля цегляної ятки із вивіскою «Ларьок». Такого мудрого слова «ларьок» у нас тоді ніхто не вживав, а казали просто: «У Лізані». Так звали продавщицю, котра відпускала товари, а найохочіше — вино інвалідам. А ми, малі пацани, які мало не з обіду крутилися тут у чеканні випадково залишеної ними порожньої пляшки (якраз сто грамів цукерок-«подушечок»), захоплено слухали Лізаніну скоромовку: «Сорок і сорок — руб сорок. Папірос не брав? Два сорок!» Підвипилі інваліди посміювались, але, бувало, з фронтовою безшабашністю викладали ті «два сорок», намагаючись при цьому ущипнути Лізаню за її пишні форми. Лізаня легко відбивалася, примовляючи: «Не простягай руки, бо простягнеш ноги!», але здачу давати при цьому обов’язково забувала.

Усі такі говірки мовились по-сільському. Ними тут користувалися завжди, іще з куркульських часів. Ніяких коректив у місцеву лінгвістику не внесла ні колективізація, ні війна, ні укрупнення господарств, коли по волі партії місцеві селяни п’ять своїх артілей захотіли об’єднати в один великий колгосп імені Дзержинського. Від того реформаторського акту закуски в Закусилівці не прибавилося, швидше навпаки, але місцевий діалект завдяки фронтовикам збагатився двома німецькими словами «цугундер» і «капут».

У пошуках порожніх пляшок, які були еквівалентом солодким «подушечкам», ми, малі, на ці лінгвістичні подробиці тоді не звертали ніякої уваги. Вражало інше: коли хтось із старшокласників — а серед них були і повоєнні переростки — закінчував школу і виїжджав у сусідній обласний центр, він або вона, через місяць завітавши до батьків, уже говорили «по-руськи». Наша мова для них була сільською, а то «по-руськи» — «настоящим языком».

І от розлігшись зі своїм однокласником на греблі під вербами, підставляючи тіло в новенькому купальнику, така «городська» дівчина говорить колишньому своєму однокласнику: «Балакаеш ты как-то не культурно. Я уже даже не дуже и понимаю по-местному. У нас в городе так не кажут». Однокласник соромився не так мови, як своїх простих сатинових плавок на зав’язках, що ніяк не гармоніювали з її імпортним купальником. А нам, пацанам, які завжди мостилися недалеко від них, дорослих, чомусь ставало прикро і хотілося чимось особливим вразити ту, яка зовсім недавно не захотіла йти в телятниці, а влаштувалася підсобницею на швейну фабрику. Ну, скажімо, з диким вигуком стрибнути з високої греблі у воду! І не «солдатиком», а «ластівкою». «Подумаєш, задається, — таким був обов’язковий наш вирок.

По-справжньому роль і значення російської мови роз’яснила нам Марія Захарівна, перша наша вчителька, яка в перший день нового навчального року в третьому вже класі сказала урочисто:

— Диты! Сегодня мы починаем учить русский язык. Это очень нужная мова, потому что даже старые негры хотели ее выучить. А почему? Потому что на ней разговаривал Ленин!

Я тоді активно, іще з шести років, ходив у бібліотеку і якби Марія Захарівна щось сказала про книжки, які можна прочитати російською мовою, для мене це був би аргумент. А от мова Леніна... Ми вже знали, що вождь усіх народів Володимир Ілліч Ленін давно помер і тому поговорити з ним нам уже не вдасться. Крім нього, помер і другий вождь, Сталін, за яким я, геть малий, плакав разом із багатьма односельцями. І вже після його смерті ми дізналися, що він, хоч і вождь, але був грузином. А грузинської мови в нас у школі не знав ніхто. Правда, Вітьку Барабаша ми називали Барабашвілі, але то було просто прізвисько, дане класом, як-от Миколу Панченка ми прозвали Хусаїновим. Був такий популярний футболіст у «Нефтчі», а Микола любив футбол. Але при тому ані азербайджанської, ані грузинської від них ніхто не вимагав.

Проте під час першого диктанту з російської мови всі ці сумніви пропали. Марія Захарівна, диктуючи прості та складно-підрядні речення, називала і розділові знаки. Валя Починок що чула, те й писала. Так і написала, як почула: «Запятаєм». На другий день Марія Захарівна, аналізуючи наші диктанти, сказала:

— Диты! «Запъятая» — это на нашей мове «кома». Не нужно это писать словом. Нужно ставить кому.

Отоді я і зрозумів, що для того, аби знати мову Леніна, все-таки мало влаштуватися підсобницею на швейну фабрику. Цю мову треба вчити.

ІІ. Урок другий

І вчили. Навіть ті, кому наука давалася вкрай нелегко. Було в нас кілька дівчаток та хлопців, які приїжджали із навколишніх непаспортизованих сіл і від вихідного до вихідного жили в шкільному гуртожитку. Після уроків дівчата ішли в шкільний двір, десь обідали, а потім сідали на колодах, заготовлених для нового будівництва, і, розхитуючись як буддистські монахи на молитві, зубрили задане на завтра. Зубрили російську, як ото майбутні фармацевти завчають латинські слова. Це було вже у восьмому класі, тому ми, закусилівці, не дуже й кепкували над їхньою «методою», бо розуміли — хоч трохи знати російську мову, значить, одержати шанс виїхати в місто, познайомитися там із хлопцем і вийти заміж. А вийти заміж — урятуватися від колгоспу. Вони були діти непаспортизованих, значить, не вільні.

І от Олександра Іванівна Степаненко перевіряє задане додому. Це вже не прямодушна, хоча й любима нами, малюками, перша вчителька. Олександра Іванівна — викладач російської літератури, причому знавець її такий прекрасний, що навіть прізвисько «Рижа», приклеєне нами за її вогняно-руде волосся, ми вимовляємо з повагою.

Тема уроку — Володимир Маяковський, «Стихи о советском паспорте». Валя Жуковська, яка вчора ввесь вечір зубрила ці самі «Стихи», хвилюється до дрижання рук. Вона завжди боїться опитувань, неначе за трійку чи, нехай, двійку її стратять, скарають на горло. Ось вона стоїть і протяжно декламує:

— По длинному фронту купе икают...

— Что делают эти купе? — здивовано перепитує Олександра Іванівна.

Валя перелякано замовкає, розуміючи, що допустила помилку. І починає знову:

— По длинному фронту купе икают.

Вона тепер наголошує не на другий, а на перший склад, А ми регочемо до тієї гикавки, яка неначе напала на таємничі, невідомі сільським дітям «купе».

Довелося Олександрі Іванівні пояснювати нам не правила наголосів у російській мові, а принципи обладнання залізничних вагонів. Сільська вчителька — цим багато сказано.

ІІІ. Урок третій

Фізика — улюблений хлоп’ячий і страшний для дівчат урок. Його веде Дмитро Митрофанович — невисокого зросту чоловік у картатому піджаку, галіфе і хромових чоботах. Він воював, потрапив у полон, сидів у концтаборі десь на території Польщі, потім знову воював і з того часу в нього й лишилися оці хромові чоботи та малозрозуміла лайка «Пся крев!». Це коли його вже сильно доведуть «бурсаки» — так він називє мешканців шкільного гуртожитку.

Він підходить до Зіни Трофимової — товстенької дівчини із села Вербова.

— А розкажи нам, дівчино, як улаштована лампа денного світла! Іди до кафедри.

Ця кафедра — прикраса фізкабінету і гордість Дмитра Митрофановича — справжня голгофа для Зіни. Вона розташована далеко від передніх столів, біля неї вже не чути підказок. Зіна приречено, ледь переставляючи ноги, підходить до кафедри, де стоїть макет лампи. Макет — у руках, проте вона не бачить класу. Доводиться обійти кафедру, піднятися на узвишшя, яке було зроблене спеціально для низькорослого Дмитра Митрофановича. Тепер обличчям до класу, але ще далі від подруги, яка вже відкрила підручник і готова підказати.

— Це...— Зіна семафорить очима: «Що?»

Подруга підказує пошепки: «Лампа!»

Шепіт чує увесь клас, крім Зіни. «Що?» — знову семафорить вона.

«Лампа!» — мало не кричить подруга.

Дмитро Митрофанович потроху закипає. Він не тільки добре чує, але й, походжаючи по фізкабінету, зупиняється біля суфлерші.

— Лампа, — нарешті здогадується Зіна.

 — Вірно, — говорить Дмитро Митрофанович. — Давай далі.

— Це... — Зіна тикає указкою в чорну металеву коробку і дивиться на клас очима, сповненими жаху і надії. Дмитро Митрофанович заблокував вірну суфлершу, проте не може бачити панічної міміки Зінаїди.

«Дросель!» — пошепки кричу я їй з передостаннього ряду. Зіна прикладає долоню до вуха, я знову кричу: «Дросель!!!» — і в цей час Дмитро Митрофанович роздратовано повертається до Зінаїди:

— Що, вуха чешуться? Ти їх миєш коли-небудь?

Зіна розуміє, що на сумніви і вагання в неї вже немає часу. Тицьнувши в металеву коробку, вона впевнено заявляє:

— Це — троси!

— Які троси? — розгублено перепитує Дмитро Митрофанович.

— Ну, не троси, а паси, — уточнює Зіна. Ми вчимося в середній загальноосвітній політехнічній школі з трудовим навчанням, тому деякий запас технічних термінів є в кожного.

— Сідай, двійка! — Оцінка вчителя явно свідчить, що в чорній металевій коробці були не троси і навіть не паси.

— Ти що, не міг гучніше підказати? — проходячи повз мене, шипить однокласниця.

IV. Урок четвертий

Наступний урок — знову фізика. Мала бути хімія, та Віра Пилипівна, моя улюблена вчителька, серйозно захворіла. Вона, не дуже здорова людина, під час окупації воювала в партизанах і винесла звідти не тільки орден і медаль, а й підірване здоров’я. І от кріпиться-кріпиться, розповідає про валентність і ковалентність нам, «тютям з полив’яними носиками», як вона зве нас зі своєю нерозтраченою любов’ю, а потім — як Бог дасть. Бог, у якого вона не вірить. Буває, викріпить, буває, зляже.

Сьогодні не викріпила, відвезли в лікарню. Дмитро Митрофанович її замінив. Чи це було несподіванкою і він не планував додаткового уроку, чи, може, мав інші наміри, але наступний урок — знову фізика. З усього видно, що Дмитро Митрофанович відкрив сезон полювання. Він не викликає до кафедри ні Миколу Цуркана, ні Барабашвілі, ні мене, знову цілиться на «бурсаків».

— Романюк! — каже. — А йди-но туди!

У руках у Дмитра Митрофановича не указка, а метрова дерев’яна лінійка, якою він поплескує по долоні. Цією лінійкою він і вказує на кафедру.

Ваня Романюк, маленький і завжди усміхнений хлопчина з хутора Водяного, якого всі однокласники із симпатією кличуть «Вана», з острахом дивлячись на лінійку, встає і каже:

— Та я краще з місця.

— Ну, з місця так з місця, — несподівано легко погоджується Дмитро Митрофанович. — А розкажи нам, хлопче, як працює трансформатор.

Вана живе в тому ж гуртожитку, що й Зіна, але його ніколи не бачили на колодах із книжкою. У нього є інше місце для навчання — гуртожиток розташований над ставком, в очереті прокошені просіки для човнів і там найкраще клює карась. Ми знаємо, де шукати Вану, коли що.

— Трансформатор? Який трансформатор?

— Як який? Електричний трансформатор, той, що ви вивчали минулого тижня!

Модель трансформатора в розрізі стоїть на довгій кафедрі разом із моделлю лампи денного світла. Вана дивиться на нього, але не може пригадати з минулого тижня нічогісінько. Карасі клювали, як скажені, просто жах, він хотів навіть «захворіти», але комендант гуртожитку погнав на уроки. Ледь досидів. Вана мовчить.

— Ну так як працює трансформатор?! — зловісно перепитує Дмитро Митрофанович.

— А, трансформатор? Отак: «У-у-у-у»!

Дерев’яна лінійка Дмитра Митрофановича сильно ляскає по столу, біля якого стоїть Вана.

— Ти ще кепкуватимеш з мене?! Пся крев! Сідай, двійка!

Вана сідає і задумується. Ця двійка — не перша і, схоже, не остання в його біографії. Але, звичайно, життя не прикрашає.

Дмитро Митрофанович уже ходить по аудиторії, як тигр, і висмикує то одну, то іншу жертву. Серед «бурсаків» майже паніка. Вана ж спокійний, як отой підсудний, що вже отримав свій вирок. Він устромлює сталеве перо в щілину в столі й цілиться в спину Сашка Задорожнього, який сидить перед ним і робить вигляд, що вчора вчив усі уроки. Якщо перо відпустити, воно вдарить у спину. А може, і встромиться в неї, пробивши сорочку. От сміху буде!

Вана відпускає натягнуте перо, а в цей час Задорожній перекладає голову з правої руки на ліву, і воно з брязкотом падає біля ніг розлюченого Дмитра Митрофановича. Той здригається і полотніє. Пальці, які стискають лінійку, просто білі.

— А, так ти по мені залізяками кидатися?!!

Він підходить до Вани, вдивляючись у його круглі від жаху очі. Лінійка стирчить з руки як меч у правиці римського легіонера. У мертвій тиші, що запанувала в класі, не чути навіть кроків Дмитра Митрофановича.

Вана так же тихцем і боком крадеться до дверей.

«Трісь!» Лінійка Дмитра Митрофановича, затиснута дверима, якими хряснув за собою втікач, розлетілася на друзки. Цього моменту вистачило для маневру. Дмитро Митрофанович рвонув на себе двері і побіг за Ваною довгим коридором, гучно стукаючи підборами хромових чобіт.

Ми сиділи у фізкабінеті ні живі, ні мертві.

Учитель зайшов у клас і хвилину стояв мовчки, відхекуючить. А потім несподівано мовив:

— Якби він побіг відразу вниз, цими сходами, я б його дістав. А він — коридором, на дальні сходи. Ну, ясна річ, молодий! Утік, пся крев!

У цій його фразі не було нічого педагогічного, а був аналіз мисливця, який полював на зайця. Не влучив — сам винен. І трохи захоплення хитрим зайцем. Ось тут наступила розрядка. Ми сміялися, додавали своїх коментарів. А Дмитро Митрофанович дивився на клас, що веселився, приходив до тями, потім постукав кісточками пальців і вже педагогічно сказав:

— Передайте Романюку, нехай учить фізику. Влітку — екзамен. Не здасть на «п’ять» — поставлю двійку.

Ясна річ, Вана на п’ятірку фізику не вивчив. Але Дмитро Митрофанович на екзамені поставив йому «четвірку». Може, карасі перестали клювати, а може, через те, що ми приклеїли Вані прізвисько «Племінник» і Дмитро Митрофанович дізнався про це «псевдо»?

V. Урок п’ятий. Про життя

У полковому карантині все нічого: і білизна чиста, і повітря чисте, тільки от сержант дістає командами «Відбій!», «Підйом, хвилина — в строю!» І ще дуже хочеться їсти. Ще б пак! Тільки-но вони, новобранці, сядуть за столи, тільки-но один із них, той, що крайній, розіллє черпаком-«розводягою» гарячущий суп із бачка, тільки-но вони встигнуть ще раз прочитати чудернацьку цитату «Любіть гігієну. Вона навчить вас бути цепним собакою власному здоров’ю. І. Мечников» і пару раз сьорбнути той суп, як сержант командує: «Встати! На вихід!»

І Вана, і всі хапають зі столу щедро нарізану «чорнягу» — житній хліб. Потім його можна тихцем діставати з кишень і їсти, їсти...

Нарешті! Із полкового карантину їх розкидають по підрозділах. Вана і ще п’ятеро «молодих» ідуть під командою сержанта в першу батарею.

А там — ремонт казарми. Солдати другого строку служби (тепер уже другого, бо «молодих» приганяють!) зносять старі чавунні радіатори опалення з другого поверху. Удвох беруть радіатор і несуть сходами. Тут їм і зустрівся невеличкий натовп налисо стрижених солдат у зовсім новеньких одностроях. «О, молоді! Тепер послужимо! Ану, беріться за це залізо!», — почулися вигуки.

Вана, діловито наморщивши лоба, запитує:

— А чому ви вдвох одну батарею несете? Праві руки зайняті, а ліві вільні. Візьміть у ліві ще батарею — все швидше працюватиметься!

Чавунний радіатор із глухим дзвяком лягає на сходи.

— Ну, малий, я тебе запам’ятаю! — з погрозою говорить таджик Касимов («Чучундра», як потім узнав Вана його казармене прізвисько). — Ти в мене по дві батареї сам носитимеш!

Але розплата прийшла ще раніше. Без десяти хвилин на десяту старшина вишикував батарею на вечірню повірку, оголосив наряд на завтра і, ще раз поглянувши в книгу особового складу, скомандував:

— Романюк! Вийти зі строю!

Вана, який стояв у другій шерензі, з усіх сил гепнув рукою по плечу Чучундри і, картинно карбуючи крок, зупинився перед старшиною батареї. Віктор Меренков, який під час строкової служби на чорні погони заробив золоту старшинську просіку, був родом із Ростова-на-Дону. Як він про себе любив казати, «орел степной, казак лихой».

— Рядовой Романюк! Сейчас пойдете на кухню, поможете наряду чистить картошку. Но подъем — в шесть утра. Повторите приказание!

— Товаришу сташина, — з розпачем вигукнув Вана. — Та вже пізно!

— Пиздну? — почервонів «орел степной, казак лихой». — Салага! Ты кому угрожаешь? Да я тебя как пиздну! Пойдешь на кухню сегодня, завтра и послезавтра. Два наряда вне очереди!

Тоді Вана і пожалкував, що в школі ловив карасів, а не вчив мову Леніна. Бо нею, а не людською мовою, командують старшини.

VI. Урок останній, партійний

Приблизно в цей самий час я в газетних справах приїхав до Закусилівки. Зайшов у райком партії і з задоволенням дізнався, що інструктором у відділі пропаганди тепер працює Толя Письменний, який недавно прийшов із армії. Він був старшим за мене на два роки, але тепер це значення не мало, бо я вже працював у обласній газеті. Фактично він виконував обов’язки завідуючого відділом пропаганди, тільки ще не затвердили.

Коли зайшов у його кабінет, Толя зрадів.

— Заходи! Вы у каких справах приехал? Поможем!

Останнє він сказав уже з натугою, з-під столу, звідки викочував великого кавуна. Дістав кілька районних газет і зі словами «Я за это издание отвечаю» розстелив їх на приставному столику. Швидко надрізав кавун і якимось непомітним рухом поставив дві чарки, потім пляшку.

Ми з ним особливо не дружили, я краще знав його молодшого брата Юрка, але сьогодні приїхав до нього, отож довелося шукати спільне.

— Давай выпьем за наше дило, за торжество и марксизму, и ленинизму! — висловив тост райкомівець Толя.

Розрізанй кавун був апетитно червоним, неначе людські легені на шкільному муляжі.

Я запитав, загризаючи цими червоними солодощами.

— Чому це ти на російську перейшов?

— Мы, партийные люди, должны говорить мовою Ленина. А вы разве нет?

— Так давай говорити мовою Маркса, — кажу я. — Адже перший основоположник.

Завпроп Толя налив ще одну, випив і задумався.

— Да нужно было бы. Но партийные массы нас не поймут. Тем больше беспартийные. Ленин более важный для нас, чем Маркс. И честно тебе скажу: не хочется английский язык учить, в школе у нас был немецкий.

— Та «Капітал» німецькою і написаний...

— Да? Нужно будет почитать.

У цей час відкриваються двері. На порозі — завідуючий відділом пропаганди й агітації обкому партії Іван Павлович Гасаненко.

Ми сидимо за приставним столиком, завпроп Толя — спиною до дверей і свого безпосереднього начальника не бачить. А в мене, либонь, очі стали круглими, бо Толя рішуче говорить:

— Не обращай этого, как его, внимания. Вы что, не видите, что мы заняты?

Він обертається до дверей, обличчя я його вже не бачу, бачу лише руки, які блискавично скидають зі столика на підлогу огризки кавуна і чарки. Потім Толя рукавом піджака витирає лаковану поверхню столика і солодко говорить:

— О, Іване Павловичу? В гості до нас? А ми якраз обговорюємо серйозне питання партійного будівництва: як нести в маси мову Леніна...

Завпроп Толя з переляку заговорив нормальною українською мовою. Мабуть через те він дуже швидко, за два дні, звільнив свій кабінет, відбувшись суворою доганою без занесення.

А потім почалася перебудова, і Толя став головним її трибуном у Закусилівському районі. Втім, це вже зовсім інша історія. У головному ми переконалися: мовознавство — серйозне питання.