Контакт

І.  Сльоза без нітратів

У наших чоловіків критичні дні — коли в селі не стає горілки. І тоді доводиться посилати гінця в сусіднє село. Воно більше, можливості ширші.

— Тільки не бери у Гапочки, візьми у Рузвилихи, — дає Панас Іванович напуття Миколі Лелеці. — У Рузвилихи кріпша.

—  У кого-кого? — перепитую я.

— У Рузвилихи. У неї завжди міцніша.

— А чому її так зовуть?

— Як чому? Бо чоловік у неї Рузвиль.

— Хто?!

— Не знаю, що воно таке. Може, щось колись розвалив, а потім сюди переїхав. Він не з наших...

Як потім стало відомо, прізвисько “Рузвиль” мало свою конкретну історію, пов’язану з ліквідацією “холодної” війни.

Під час перебудови в сільраду подзвонили прямо з обласного центру. Сказали, що до них їде американський соціолог вивчати соціальні настрої колгоспного селянства. Звідкіля той соціолог дізнався про існування цього села, невідомо, але з області попросили створити всі умови для роботи та проживання дослідника і порадили про всяк випадок не базікати зайвого. Демократія — демократією, а приїжджий — із самої Америки, мало що він може знічев’я подумати.

Голова сільради вирішив “поставити” соціолога на проживання до Харченка Петра. Тому недавно радгосп дав новий будиночок, мав корову, отже, молоко і з-під корови, і пряжене. Ну, і, може, сметана…

Сам Петро ні в чому такому поміченим не був, ні по аморальній, ні по політичній лінії. З партії не виходив, щоправда, і не вступав. Рухом не цікавився, бо в Тимченках про нього ще не чули. Головне ж було те, що Харченко славився в селі як завзятий мисливець. “Нехай, — подумав голова, — забиває йому баки своїми байками про кабанів, ніж ото про наші діла розказуватимуть!”

Соціолог Гаррі Рузвельт виявився темношкірим п’ятдесятилітнім американцем, який до всього ще й володів російською мовою. Втім, це він сам так вважав. Насправді ж Гаррі знав кілька десятків російських слів, які ощадливо перемішував з англійськими, а брак розуміння компенсував широкою білозубою посмішкою, після якої на його “Вы андестенд мне?” було незручно казати “Ні”.

Гаррі Рузвельт був чоловік беручкий. Він цілий день їздив з директором радгоспу то на ферми, то в тракторну бригаду, розпитував людей про роботу і заробітки, про житлові умови, щось відмічав у своєму великому блокноті. Не всі, правда, потім могли пригадати, що вони відповідали, бо не завжди розуміли, що він питав. Але Гаррі неодмінно дякував англійською мовою і пригощав опитаного жуйкою. Її в нього був невичерпний запас.

Увечері вирішили зібратися. Взагалі вирішив Петро. Гаррі Рузвельт про свою згоду ще не знав.

Петро порадився з дружиною і підійшов до американця:

— Воно годилося б повечеряти. Ви ж не будете проти? А коли я декого з хлопців покличу? Нормальні мужики, нічого такого. Це наш “охотколектив”, усі свої. А ви їм про Америку розкажете, ну, і про мєждународне положеніє...

Постоялець мало що зрозумів, але вхопив ключове слово “Америка”, закивав, шкірячи зуби:

— О, єс! Америка! Юнайтед Стейтс!

— Ну, бачиш, бабо, він згоден, мабуть, давно душа горить. Хоч і іностранець. Ти ж постарайся, і щоб самогонка не смерділа!

Харченчиха дійсно постаралася. І наварила, і насмажила, а головне — з піском вимила-вишкребла увесь посуд для закваски, апарат, а змійовик прочистила струною з квачиком на кінці.

І коли за столом зібрався “охотколектив”, горілка була вже готова. Чиста, як сльоза. Правда, Гаррі якось підозріло на пляшки подивився і закрив свою чарку долонею.

— Ну, чого ви? Воно ж для знайомства, положено. А горілка хороша, п’ятдесят градусів, — розгубився Харченко. — Натурпродукт! Без нітратів!

Останнє, здається, переконало соціолога, хоча ніяких нітратів у таких напоях і не буває. Він пригубив чарку.

— О, кантри віскі! Велл...

“Охотколектив” спочатку ніяковів, мовчав за столом, посилено працюючи щелепами над смаженою гускою, але після третьої (“За хазяйку і її золоті руки, які женуть таку “кантривіску”) розговорився.

Почалися розповіді про село, про іноземців, що тут бували, тобто тільки про німців, яких, правда, ніхто із присутніх не бачив через свою молодість. І, нарешті, Харченко Петро зачепив тему останнього полювання на зайця. Оминути він її не міг, бо надворі стояла пізня осінь.

Ніхто й не чекав, що Чичвянський Микола на прізвисько “Гулько” зморозить таку дурницю. Втім, цей на все здатний.

— А давайте, — вигукнув він, — візьмемо із собою на полювання товариша негра! У суботу й підемо. Харя, ти з ним краще знайомий, розтолкуй йому, що і як.

Петро Харченко знизав плечима, бо містера Рузвельта він знав усього на 10 годин більше, ніж Гулько, але “товариш негр” несподівано виявив заінтересованість.

— Єс, єс. Харрі Рузвелт май нейм. Что вы говорить?

Мисливці, як могли, розтлумачили йому свою ідею. Нарешті заокеанський гість зрозумів, заговорив, часто вживаючи слова “соціологія”, “нон типікал сит’юейшин”. Одне слово, погодився, але пожалкував, що не взяв із собою “ган”. Жести його були такі красномовні, що не тільки Харченко Петро, а навіть Гулько, якого вже добряче розібрало від випитого (це при такій закусці!), і той зрозумів, що заокеанський гість не має рушниці.

— Нічого, знайдемо, — пообіцяли мисливці і вже без “товариша негра” обговорювали деталі майбутнього полювання. Перекладати для нього було ніколи, а деталі — справа серйозна.

ІІ. “Охотколектив”

Стояв осінній сріблястий ранок. Мисливці на галявині нашвидкуруч “промили очі” і пішли, як домовилися, ставати на номери. Містер Рузвельт ні на крок не відходив од Харченка Петра, а той уже минув своє озерце, де мав стояти.

Чичвянський Микола гукнув:

— Харя!

Раптом містер Гаррі обернувся і заявив:

— Ай ем!

Широка посмішка сяяла на його темному обличчі.

“Та пішов ти!”, — подумав Гулько, але вголос відповів:

— Но! Містера Харченка Петра!

Американський гість зник у кущах, доганяючи свого наставника.

— Харя! — знову гукнув Гулько.

Почувся тріск хмизу і перед ним знову виник містер Рузвельт.

— Ай ем!

— Но, но! Містера Харченка Петра! — і вже розлючено зарепетував:

— Петре!

— Гей!

— Агов!

— Хто там зайців лякає?! — почулося з трьох сторін. У їхньому “охотколективі” було аж три Петра, тому частіше вживали прізвиська.

Словом, це було не полювання, а каторга. Тим більше, що нічого не вбили, крім власних ніг. Але ввечері вони знову зібралися в Харченка Петра “обмити” відкриття сезону.

І коли вже всі подробиці були обговорені, а американський соціолог глибоко задумався над чаркою “кантривіскі”, у Гулька знову народилася підступна ідея.

— А давайте навчимо його в карти гуляти?

Ідея була наче б то приваблива, бо говорити із заокеанським гостем уже не було про що. Проте як його вчити, скажімо, такій багатій грі, як “мереф’янська коза”? Гулько відразу знайшовся:

— В очко! Ти, Харю, розкажи йому правила.

— Та я ж по-їхньому не можу, я в школі німецьку вчив.

— Німецьку? Вчив? Ану, скажи що-небудь. Тільки не “Гітлер капут!”, це всі і так знають.

Харченко Петро наморщив лоба і раптом випалив:

— Іх бін кранк!

— ?!

— Я є хворий.

— На всю голову! — радо вигукнув Гулько.

— Що, печінка? — стривожилася Харченчиха. — Допився! Я ж тебе попереджала!

— Та не я, тіпун тобі на язик! То німці хворі, — почав сердитися Харченко Петро. — Тю! То ми вчительці так казали, коли вона нас...

Ясна річ, словниковий запас Харченка Петра не пригодився, проте правила гри з горем пополам вони містеру Рузвельту розтолкували.

Соціолог виявився чоловіком тямущим, гру засвоїв і за два вечори спустив спочатку всю свою жуйку, а потім усі рублі, що були в нього. На долари “охотколектив” грати відмовився. Хто зна, що воно за гроші...

І тоді Гулько, який на все здатний, знову знайшов вихід.

— Давайте на “очередь” зіграємо!

Це була захоплююча пропозиція, бо черга пасти череду нависала над кожним

невідворотно, а негри в Тимченках корів іще не пасли.

Зрозуміло, американський соціолог програв і цього разу.

Харченко Петро одержав добрячої прочуханки від дружини і за те, що гостя втягнули в таку дурницю, і за те, що він зовсім не знає, де тих корів пасти, і за те, що вона вже третій раз підряд ставить закваску. А коли Харченко Петро заявив, що не відпустить гостя самого пасти череду, то дістав і за це, і за того Гулька, який на все здатний.

Психологічна обробка чоловіка була в розпалі, коли до хати зайшов містер Рузвельт. Харченчиха відразу припинила кричати, “натягнула” на обличчя посмішку і люб’язно сказала “Єс, єс, січас будем єсть”.

А на ранок сільські жінки, виганяючи своїх корів до череди, злякано хрестилися, побачивши під капюшоном пастухового брезентового плаща кругле чорне обличчя американського соціолога. Він по-доброму усміхався і, розмахуючи гирлигою, казав, неначе вибачався: “Соціологія. Антипікал сит’юейшин”. Почувши це, жінки осіняли хрестом своїх корівок. А Харченко Петро, який у нього був за підпаска, вправно гуртував череду, покрикуючи не німецькою, а всім зрозумілою українською мовою. Корови мовних бар’єрів не люблять.

ІІІ. Хто вас на Ельбі обнімав

У посланця з далекої Америки могло скластися хибне уявлення про радянський спосіб життя. Це починали розуміти всі, навіть “охотколектив”. З ранку до вечора вони на роботі (і містер Рузвельт теж), а ввечері — обов’язково за столом.

— Ви б йому хоч пісень заспівали, — сказав голова сільради Харченку Петру. — Наших, місцевих.

— Ваших я не знаю, ми ж переселенці.

Голова порадив було звернутися до завклубом, але вони пригадали, що той уже як півроку не п’є, “закодувався”.

— Ну я сам прийду, підтримаю компанію, — сказав голова.

Надвечір, як смерклося (а смеркається по осені швидко), всі були за Харченковим столом: і родина, і містер Рузвельт, і голова сільради на чільному місці, і “охотколектив” по боках.

Після третьої голова, надавши обличчю офіційного вигляду, промовив:

— Товариші і містер! Є пропозиція заспівати народної пісні!

Усі принишкли, тільки Гаррі Рузвельт про всяк випадок вишкірився ввічливою посмішкою. Хоча вже з натугою: третя своє почала брати.

Для початку треба було б щось урочисте, але нічого пристойного голові сільради на думку не приходило. Аж розгубився.

Він махнув рукою і, постукуючи пальцями по скатертині, заспівав: “Їхав козак за Дунай, сказав дівчині прощай, а ти, коник вороненький, скачи та гуляй”. Раптом пам’ять йому перемкнуло, і містер Рузвельт не зміг дізнатися подробиць тієї задунайської подорожі.

Голова трусонув власною головою і завів спочатку: “Їхав козак на війноньку, сказав, прощай, дівчинонько”. Клятий козак крутився в пам’яті, але не давався. За столом запанувала зловісна тиша. “А попід горою козаки йдуть”, — уже зарепетував голова і раптом із жахом усвідомив, що він забув не тільки продовження, а й початок пісні.

— Ковбою треба банджо, — ні з того ні з сього ляпнув соціолог.

Обличчя голови почервоніло. Паралель з ковбоєм не сподобалася. Він важко підвівся з-за столу і сказав, що в нього невідкладні справи.

— Ти тут керуй сам, Петре, — дав останню вказівку.

Харченко Петро аж знітився. Місцевих пісень не знав, бо переселився з Полісся. Тамтешніх пісень не знав теж, але то вже не мало значення. Треба було б затягнути щось про Америку. Але що?

І ось рятівна думка.

“Хотят ли русские войны”, — урочисто затягнув Харченко Петро. “Охотколектив” почав підтягувати.

І коли вони дійшли слів “Спросите тех, кто воевал, кто вас на Эльбе обнимал!”, Гулько ляснув соціолога по плечу:

— Знаєш, містере, що таке Ельба?

Гаррі здригнувся і сказав:

— Йєс, ріве!

— Сам ти риба! Річка така!

— Йєс, йєс, я знаю. Ін Совьєт Юніон?

— Яволь, — радо вигукнув Харченко Петро. — У нас Дніпро, а у вас — Ельба.

Гаррі Рузвельт зовсім отетерів від цієї географії. Виліз з-за столу, кинув усім “Бай!” і побрів у свою кімнату.

А “охотколектив” ще довгенько сидів за столом, радіючи цьому справді душевному контакту.

ІV. Харя і Рузвель

Настав час прощатися. За Гаррі Рузвельтом приїхали його колеги, які працювали в інших містах і селах. З ними був і перекладач — стрункий сорокалітній чоловік з уважними очима. Зайшли в сільраду, де перекладач висловив подяку за гостинний прийом. Після цього дві білі “Волги” підкотили до будинку Харченка Петра. Соціолог пішов у свою кімнату пакувати валізи.

До будинку підходили люди, поступово підтягнувся й увесь “охотколектив”. — Товаришу перекладач, розрешіть обратитися, — торкнув рукава Гулько. — Що таке по-американському “Соціологія. Нон типікал сит’юейшин”?

— Ну, соціологія — то така наука про людей. А “антипікал сит’юейшин” — нетипова ситуація, — пояснив той. І уважно подивився Гулькові в очі:

— Що ви тут з ним накоїли? Дивись-но, ми про все знатимемо!

Містер Рузвельт поклав свої валізи до багажника і підійшов до гурту. Він обняв Харченчиху, поцілував у щоку, а потім мовив до Харченка Петра:

— Я жил и работал очень файн. Я имею незабываемые импрешин, как это по-русски... впечатления. Я хочу, чтобы вы вьпили этот настоящий скот виски в День Благодарения.

Він про щось поговорив із перекладачем і додав:

— Последний четверг ноября. — І подав Харченку Петру красивий пакет із намальованим білим конем.

Потиснув усім руки і сів у “Волгу”.

Люди розходилися, а “охотколектив” стояв біля оселі в задумі. По вулиці сідала курява. Воно годилося б по-людськи провести містера, але ці ж налетіли: “Поїхали, поїхали!” Через десять хвилин “охотколектив” уже розсідався за Петровим столом під звичне вже Харченчихине бурчання. Отак, лаючи усіх, а персонально чоловіка і Гулька, вона поставила на стіл ледь почату трилітрову банку “кантривіскі” (ту, що “чиста як сльоза і без нітратів”), а сама вже прикидала, де поставити цю красиву заморську пляшку із висячою на мотузочці картинкою, що її якраз розглядали Петро і Гулько. “Все-таки пам’ять про людину, нехай собі стоїть”, — думала вона.

І раптом Гулько, який на все здатний, обурено запитав:

— А що то за свято таке. День Подяки? Це ж не християнське? І виходить, аби подякувати людині, ми два тижні повинні чекати?

“Охотколектив” стривожено загудів, а Харченчиха зрозуміла: в її новому буфеті стоятиме порожня пляшка. Одна, глиняна з-під “Ризького бальзаму”, там уже була. І теж порожня.

Пляшка у вправних долонях Гулька глухо кракнула металевою пробкою і за мить жовтуватий напій був у малих гранчаках.

— Ну, нехай стелиться йому дорога, — розчулено мовив Харченко Петро. Усі випили, прислухаючись до смаку заморського напою.

— Не кріпка, — авторитетно заявив Гулько. — У тебе, Миколаївно, краща. Харченчиха розуміюче усміхнулась, зашарілася і махнула рукою.

— Я чув, вони її ще й водою розбавляють, із содою. Слабий народ, — додав Харченко Петро.

— А я ніколи не запиваю, це вредно, — підтримав бесіду Грицько Іщенків. — Як зап’ю, на ранок мене якось ото сканудить.

Розмова за столом набувала явно чоловічого характеру і Харченчиха, щоб перевести її на цікавіші рейки, запитала:

— А що воно за прізвище таке, “Рузвиль”?

— Рузвиль у них був як у нас Ленін, — пояснив чоловік. — Він — за бідних.

— Сам ти Рузвиль! — вигукнув Гулько. — Він у них був як Сталін. І другом його був, я сам бачив на фотографії. Теж, мабуть, генералісімус.

— Може наш — то його родич? — з надією поцікавилася Харченчиха. “Охотколектив” задумався над таємницями високої політики. Але над усім цим ще витало оте “Сам ти Рузвиль!” І коли Гулько натякнув, що між першою і другою не повинна пролетіти муха, хтось запропонував:

— Ну, Рузвиль, наливай уже нашої.

Усі полегшено засміялися. Плутанина в іменах була ліквідована. Відтоді Харченка Петра в селі кличуть Рузвилем, Харченчиху — Рузвилихою і знають, що горілка в них чиста, як сльоза. Головне — без нітратів.