Цар-корзина

І. Містер Гулько в почуттях

Машина експертів-добровольців уже проїжджала Мерефу, коли він раптом відчув хвилювання. Знайомі місця бентежили душу і викликали спогади.  Приємно було згадувати, як два роки тому працював у цих краях, але в той же час відчував непереборний потяг знову повернутися в те село.

І коли джип проскочив вузький міст через Мжу, коли виїхав за Селекційне, не витримав і закричав:

— Он лефт, плиз! Пожалуйста, налево!

Шофер повернув і здивовано сказав:

— На Лозову поворот потім, містере Рузвельт.

— Айм андестенд. Но поворот не нужно. Нужен прямо.

Група американських експертів-добровольців їхала в Лозову вивчати підприємництво, щоб потім давати кваліфіковані поради, як і куди розвивати ринкову економіку. Серед них був і Гаррі Рузвельт, п’ятдесятитрилітній темношкірий американець. Це була вже його друга поїздка до “Сов’єт Юніон”. Щоправда, тепер Радянського Союзу не стало, КДБ не стало, а була “Юкрейн” і демократія. І були ті самі люди в селі, яких він вивчав з точки зору соціології. І був, мабуть, “охотколектив”…

От і село. Іще на в’їзді Гаррі помітив щось незвичне в буденному житті, яке він, здавалося б, досконало вивчив. На вулиці було людно, селяни ішли в бік центру швидко і по-діловому. “Перебудова позначилася на їхньому житті, — задоволено мовив містер Рузвельт до колеги. — Раніше вони ходили без поспіху, неначе в них попереду вічність. А тепер в Україні розуміють, що час — це гроші”. Колега легко погодився, бо Гаррі говорив прописну істину.

Припущення Гаррі Рузвельта було настільки блискуче, з точки зору суспільної психології, наскільки й далеке від сільського життя. Але це стало зрозумілим пізніше. Поки що містер Рузвельт побачив знайому фігуру, яка поспішала в тому ж напрямку, що й усі односельці. Попросив шофера зупинитися і вискочив із машини:

— Містер Гулько, хау ду ю ду? Все о’кей, йєс?

— Йєс-йєс. Обехаесес! — розгублена усмішка стекла з обличчя Гулька і останнє він вигукнув майже роздратовано. Повернувся і почимчикував, рішуче помахуючи руками.

— Містере! А ти як тут опинився? Знову нас вивчатимеш?

Гаррі Рузвельт обернувся. Поруч стояв Харченко Петро і здивовано, але радісно усміхався. Колеги містера Рузвельта з цікавістю спостерігали за несподіваними сценами в центрі села.

Гаррі і Харя обнялися.

— Мистер Харченко Петро, что есть “Обехаєсєс”? Почему мистер Гулько сердиться?

— А, не звертай уваги! Було нам після твого від’їзду. Ну, та на тебе я не серджуся, а Гулько забути не може.

Якби Харченко Петро учив у школі не німецьку, а англійську мову, до того ж на п’ятірку, а не на двійку, він би розповів американцеві, як після його від’їзду в село прибув отой самий перекладач із уважними очима і довго та прискіпливо вів бесіди з усім “охотколективом” і кожним окремо на предмет занадто теплих стосунків із американцем. Він не міг зрозуміти, навіщо того негра примусили пасти громадську череду і не хотів повірити, що в карти вони грали на жуйки, а не на долари. Усе допитувався, куди поділи “інвалюту”, і погрожував великими неприємностями. Тоді Гулько і перелякався, навіть хотів десь купити доларів, щоб віддати. Та де ж їх купиш?

А потім Україна проголосила незалежність, і перекладач із пронизливим поглядом більше в селі не з’являвся.

— Ну, а ти, містере, із чим до нас? У мене житимеш.

— Ноу, мы и май коллегас едем работать в Лозова-сити, — пояснив Гаррі Рузвельт. — Сейчас едем.

— Я не ферштейн, — ображено мовив Харченко Петро. — Що, і до завтра не лишишся?! Рузвилиха горілки зробила… Ну, кантривіска, чиста, як сльоза і без нітратів, пам’ятаєш?

— Кто есть “Рузвилиха”. Йо вайф? Твоя супруга?

— Егеж, — зніяковів Харченко Петро, за яким уже три роки закріпилося прізвисько “Рузвиль”, а за нею, ясна річ, “Рузвилиха”. — Це так по-українськи буде “законна дружина”.

Гаррі Рузвельт вагався. Йому й хотілося лишитися хоч на день, і їхати треба було.

— Та зоставайся! У нас буде подія всесвітнього значення. Бачиш, люди поспішають? Сьогодні їм покажуть Цар-корзину.

Містер Рузвельт зацікавився. Але Харченко Петро інтригуюче махнув рукою: потім розповім.

— Завтра я тебе в Лозову сам відвезу. На мотоциклі, — пообіцяв.

Темношкірий соціолог поглянув на похмуре небо і здригнувся. Нарешті він зважився. Підійшов до джипа, про щось поговорив із колегами, і машина рушила без нього.

ІІ. Подія всесвітнього значення

Як це часто буває в історії, головну роль відіграли не продуктивні сили суспільства, а людські амбіції. У селі, яке розляглося на порослих верболозом берегах річки Мжі, здавна плели корзини. Це зараз у хід пішли сумки, пакети, торби. А раніше все носили в корзинках, навіть сіно в плетених із лози піхтірях.

Та поступово майстри верболозу вимирали, і от лишилося їх двоє: дід Харитон і дід Адамчик. Вони були повною протилежністю: дід Харитон, —  опецькуватий круглощокий веселун, дід Адамчик — завжди похмурий, неговіркий, трохи згорблений високий дідуган. І продукція їхня була несхожою. Якщо Адамчик плів так звані ягідні корзини — круглі, з однією нерухомою ручкою, то Харитон спеціалізувався на корзинах “молошних” — прямокутної форми із двома відкидними ручками. Або з однією, але все одно відкидною. Якось по весні на гулянці дід Адамчик почув, як підпилий Харитон заявив:

— Адамчик — слабак! Він ніколи не сплете молочної корзини. Бо тут думати треба по-умному!

 Дід Адамчик прийшов додому рознервований і довго блукав по двору. Другого дня узяв піхтір і подався на Мжу. Приніс раз, а потім ще раз по повному піхтіру лози, і сів обкорювати.

Згодом Адамчик скомандував:

— Бабо, виносимо все з хати. Стіл, ліжко, сундук!

— Ой, лишенько, — сплеснула та в долоні. — Навіщо ж ото, чи білити хочеш? Так побілена ж.

— Треба. Сказав виносимо — значить, виносимо.

— Ну, ти, діду, з глузду з’їхав!

— Скажи ще й ти, що я — слабак!

— Та ні, не скажу. Он чотирьох дітей наклепав, я і досі тебе боюся.

— Тю, дурна! — сплюнув дід. — Тобі одне на умі. Я ж про творчество.

— А я про що, — грайливо повела очима баба і стягнула з голови хустку. Вона зрозуміла, що сьогодні ліжко виносити не будуть.

А там пішло копання городів, садіння, потім кабанчика різали. Словом, дід Адамчик приступив до реалізації свого задуму аж перед осінню.

У звільненій від меблів кімнаті він заклав гігантську корзину. Два на три метри й у висоту півтора. Причому, саме “молошну”, тобто прямокутної форми із товстою основою на денці, з міцним ободом нагорі. Ручку дід задумав особливу: візерунчасту плетену, щоб лягала вона точно на обід. Тиждень працював дід Адамчик. Тиждень баба ходила навкруги, перечіпаючись через лозу, і все питала: та хто ж її підніме, таку корзиняку? На що дід неодмінно відказував:

— А нехай Харитон і піднімає. Ми ще побачимо, хто слабак!

І зловісно усміхався в прокурені вуса.

Нарешті, настав день, коли дід Адамчик мав представити на суд односельців свій витвір. І нехай люди самі вирішать, хто насправді майстер, а хто так собі.

У той самий день у селі з’явився Гаррі Рузвельт.

ІІІ. На крилах мрії

Цю історію Харченко Петро розповів містеру Рузвельту. Розказував п’яте через десяте, пояснюючи, що він у школі учив німецьку, а не англійську. Але Рузвельт зрозумів.

— О, Царь-корзина! Есть Царь-пушка!

— Еге ж, у Ленінграді, — зраділо погодився його сільський друг.

¾ Нет, ¾ заперечив містер Рузвельт. ¾ Ленинград нау нейм Санкт-Петербург, но Царь-Пушка в Москве. Я был, видел.

¾ Ну да, це ми так, по-старому. Точно в Москві. А в Лен… Петербурзі теж є. Найбільший у світі крейсер і найбільший у світі броньовик.

¾ Итс посибилити, возможно, ¾ погодився містер Рузвельт. ¾ У нас в Туссоне, стейт Аризона, есть самая большая в мире стиральная доска. Может стирать одновременно десять человек.

¾ Та ну, ¾ вразився Харченко Петро. ¾ Хто ж на ній пере?

¾ Никто. Это для туристов. Вы тоже можете показывать свою Царь-корзину туристам. Хороший бизнес.

Вони підійшли до Адамчикового двору. Біля хвіртки товпилися люди, а за нею метушилася Адамчиха, виставляючи на столах під березою тарілки з холодцем. Харченко Петро підвів містера Рузвельта до молодого чоловіка і сказав:

¾ Це наш новий голова сільради. Ні, тепер кажуть, — сільський голова. Познайомтеся, Сергію Петровичу, це містере Рузвельт.

¾ Твій тезка, значить, ¾ пожартував голова.

Харченко Петро зробив страшні очі. Сергій Петрович, схаменувшись, заговорив швидко:

— Та ми колись уже знайомилися. Запрошую вас, містер Рузвельт, на презентацію найбільшої у світі плетеної корзини. Майстер закінчив роботу, нікого ще не допускає в хату. А потім буде фуршет.

— Ето б’ютифул традишин — фуршет, — погодився Рузвельт і додав: — Я думаю, что малый бизнес имеет большой будущий. Такие бизнесмены, — він кивнув на хату, — спасут украинскую економику.

Голова сільради ввічливо підтакнув, хоча йому важко було уявити дідів Адамчика і Харитона в ролі рятівників економіки цілої держави.

Люди почали хвилюватися. Занадто довго Адамчик не виносив своєї корзини на показ. Сергій Петрович вибачився і пішов до хати. Вийшов якимось розгубленим і потягнув за рукав Харченка Петра:

— На два слова, Рузвиль. — Вони відійшли.

— Забирай свого гостя і мерщій дуй із ним у Лозову. Тут йому робити нічого.

— А що сталося?

— Адамчик готовий на стелю вистрибнути. Корзину не можуть винести! Вона не пролазить у двері.

— Та про що ж він думав, старий пень? — Харченко Петро вдарив себе по боках. — А як я цьому негру скажу? Слава на всю Америку… І моя вже готується, гуску зарубала… Ні, Сергію Петровичу, ти вже сам якось. Сам його запросив — ось і викручуйся.

Голова сільради підійшов до американського гостя:

— Містере Рузвельт, я хочу сказати, що презентація відкладається на цілий тиждень. Так вирішив майстер.

— Но… Я могу смотреть?

Голова задумався. Потім відчайдушно махнув рукою: пішли!

Запах спиртового лаку вдарив у ніс іще в сінях. Ще сильнішим він був у кімнаті. А серед цих бентежливих міазмів у повітрі ніби пливла поставлена на чотири табуретки Цар-корзина. Вона була така гарна, як наречена перед самісіньким вінчанням. Жовті з прозеленню боки. Темно-коричневі ободи на денці й по обідку. Майже прямі, трохи тільки розлогі стінки. І ручка! Диво ручка. Темно-червоний колір грав дорогоцінними рубінами на лозі, якою майстер обплів цю майже триметрову дугу.

Сам майстер у розпачі ходив навкруги свого дива, зло кусаючи довгі вуса. У кутку кімнати, сховавшись за корзиною, сидів Гулько і намагався не розсміятися, хоча регіт його душив. Як-то вони з Адамчиком намагалися випхнути корзину з кімнати — і дарма.

— Дозвольте відрекомендувати вам видатного майстра народних промислів Семена Адамовича Миргорода — церемонно почав сільський голова. — Перед вами — витвір його мистецтва.

Дід Адамчик заскреготів зубами. Гулько не втримався від сміху. А містер Рузвельт вирячив свої і без того булькаті очі.

— Ай’м сорри! Она же очень большая. Нужен, как єто сказать, експозишин плейс… Павилион.

— А ми її виносити взагалі не будемо, — знайшовся сільський голова. — Тут і залишимо. Ця хата стане етнографічним музеєм. Прялку поставлю, шведські колодки…

— А ми із старою де житимемо? — спантеличився старий Адамчик.

— Тобі думати нічого, поставимо новий дім, які личить народному майстру. За рахунок сільради. — Сільський голова брехав натхненно, із подивом усвідомлюючи, що він не червоніє. Бюджет сільради настільки бідний, що не було грошей навіть залатати покрівлю. У дощ вода ляпала на стіл секретаря і, Валентина Семенівна ставила на нього принесене з дому відро. Але Сергій Петрович сьогодні рятував честь держави. — Да, побудуємо! Побачите іншим разом, товаришу містер!

Гості вийшли. За, парканом, незважаючи на відставку презентації, хвилювалися односельці. Адже столи з холодцем і огірками ніхто не прибирав. Презентація відкладена, а фуршет не відкладеш!

А в хаті Гулько  “дістав” діда Адамчика.

— Так, ну я вже відчуваю себе запрошеним на весілля в нову хату. Сільрада збудує, ги! Ти тільки двері широкі замовляй.

І Адамчик нарешті зрозумів, хто довів його до такого нервового стану. Той телепень Харитон, а тепер оцей Гулько…

Двері в Адамчиковій хаті були завузькими і для Гулька…