Дикі гриби для харчування

У 1991 році мені жилося дуже погано і, головне, дуже хотілося їсти. Про це свідчить зарубіжна преса.

Втім, пам”ять не зафіксувала таких поневірянь і навіть навпаки, спогади про той час тепер достатньо ситі. Але, як кажуть жартівники, слово – не горобець, не зарубаєш і сокирою.

Того року я редагував новостворену демократичною Харківською міською радою газету “Слобода”. Газета намагалася теж бути демократичною, толерантною і всіляко підтримувала курс демократів на встановлення побратимських зв”язків із американським містом Цинциннатті та німецьким Нюрнбергом. За все це непогано платили, у наших журналістів була зарплата вищою, ніж у партійних газетах, а в редактора – тим більше. Звичайно, дошкуляла талонна система розподілу то цукру, то горілки, то мила. Звичайно, нервувало те, що в магазинах не купиш м”яса. Проте на базарі усе було, хоч і значно дорожче, ніж у магазині. Одне слово, якось та перебивалися. У “Слободі” того року ніхто не схуднув, а дівчата ще й зацікавилися проблемами боротьби із зайвою вагою.

Одного разу із міськради передали цікавого листа. Писав американський журналіст із газети “Цинциннатті інквайєр”. Він повідомляв, що має честь бути включеним до першої делегації громадських діячів, яка скоро вирушить до Харкова за програмою “Систе-сіті” (“Міста-побратими”, або, точніше, “Міста-сестри”) і дуже хоче попрацювати як кореспондент. Після цього Девід Лайман викладав цілу програму свого перебування в Харкові, писав, що б він хотів побачити і просив сприяння.

Я прикинув, що, працюючи так, як ми звикли, тобто із зустрічами з людьми, із вивченням усіляких матеріалів, із випрошуванням транспорту у владних структур, на виконання програми досить буде одного місяця. Ну, може трохи більше. Делегація ж приїжджала на тиждень.

Це мав бути перший контакт із зарубіжним колегою. Із, так би мовити, братом по перу. Щоправда, братом зведеним. А все ж, хвилювалися. Та й “зведений брат” пише, що має честь...

Микола Двірний, який знав англійську мову, розробив графік його поїздок по Харкову, домовився про зустрічі із цікавими людьми. Домовився навіть із першою будівельницею Харківського тракторного заводу, зовсім старенькою бабусею. Про ХТЗ просив сам Лайман, а бабуся вже була нашим сюрпризом. Я ж у Євгена Кушнарьова, який тоді очолював міську раду, для заокеанського гостя випросив машину. Сам Кушнарьов на роботу в той час іще їздив тролейбусом. Ні, справді! То були билинні, хоча й недовгі, часи розквіту демократії.

І от американський журналіст із газети “Цинциннатті інквайєр” – в гостях у “Слободи”. Середнього зросту чоловік, років за тридцять. Майже відразу після знайомства він витягнув із кейса плоску пластмасову скриньку, розкрив її і пояснив, що це – лап-топ, портативний комп”ютер, на якому можна писати матеріали і враз, підключившись до телефону, передати свою кореспонденцію просто в редакцію.

- До якого телефону можна під”єднатися? - невимушено запитав “зведений брат”.

На той час у нас не те що портативних комп”ютерів не було, але й звичайних друкарських машинок нам не вистачало. Але я приблизно уявляв, скільки для редакційного бюджету коштуватиме хвилина зв”зку із штатом Огайо, тому дипломатично сказав, що наші телефони іще не під”єднані до міжнародної мережі.

- Гаразд, передам репортаж із вашої мерії, - сказав Лайман. Потім я питав – він дійсно зв”язувався з Цинциннатті, під”єднувався до телефону, щось передавав. Але жодного рядка його газета так і не надрукувала до того, як він повернувся. Очевидно, пригоди янкі при дворі короля Артура, чи то пак мера Кушнарьова не дуже цікавили “Цинциннатті інквайєр” до самого моменту повернення свого кореспондента. От якби українські тубільці його з”їли, ото була б сенсація! Казали, що керівникові делегації цинциннатський комітет споріднених міст виписав коштів на відрядження за нормами поїздок у Центрально-Африканську республіку. Решті учасників оплатили лише переліт через Атлантику... Але, по-моєму, всі вони гордилися тим, що були першими американцями, які приїхали в Харків після війни. Якщо не брати до уваги агентів ЦРУ.

Допоки силами редакції газети “Слобода” ми виконували програму перебування містера Девіда Лаймана в Харкові, його дружина займалася танцями. Вона, хореограф-аматор, теж була у тій делегації “Систе-сіті” із своєю танцювальною групою і, як я потім зрозумів, своєю честю бути включеним до делегації Девід був зобов”язаний їй, а не навпаки.

Втім, це ми і без американців знаємо. Шерше ля фам – є у нашому фольклорі така приказка. І от допоки Девід блукав у кам”яних джунглях селища ХТЗ, безстрашно спускався у шахту метро, яке тоді ще будувалося і спішив передати за міськрадівський кошт інформації про те в свою газету, його дружина (“вайф” по англійськи) із своїм колективом показувала дивовижні мімічні па на Малій сцені театру опери й балету. Її балерини то рухалися під музику, то надовго заклякали на місці, то кудись просто бігли. Над ними клубочився дим. “Хіба це танці?” – ошелешено питали наші глядачі, виходячи на свіже повітря. – “Танці, танці, - заспокоювали їх члени комітету споріднених міст. Тільки концептуальні. Мистецтво у них таке”...

На одному з отих концертів побувала моя колишня дружина. (“Вумен”, як я називаю її тепер). Чи то під впливом концептуальності, чи то просто від чаду, але вона раптом запропонувала:

- Чому б тобі не запросити свого колегу з його дружиною до нас у гості? Скажи, на пати – це так по-англійски буде дружня вечірка, – “вумен” працювала перекладачкою і знала, про що говорить.

На місці Девіда я б теж погодився. Ще б пак: вечеря у вігвамі тубільного газетяра! Якщо це не тема для окремого репортажу, то яскравий штрих у дорожні нотатки!

Вечеря вийшла на славу. Ну, особливих різносолів на столі не було, але я заскочив у ресторан готелю “Інтурист”, де жила та делегація, і купив у офіціанта пляшку шотландського віскі “Білий кінь” та кілька бутербродів з чорною ікрою.

А дружина постаралася на славу. Цілий день вона прибирала в квартирі, готувала вечерю і добирала слова, якими мала висловити своє обурення тим, що я не захотів їй допомагати, а втік на свою роботу. Вона зварила зелений борщ та стушкувала м”ясо з грибами у сметані. Одне слово, стіл не світився порожніми галявинами.

Американські гості їли, неначе біженці з голодного краю. Аж за вухами лящало. У перервах намагалися вести світські бесіди. Все-таки пати, а не просто вечеря. “Вайф” цікавилася з чого зроблений зелений борщ, а “вумен” діставала із полиці свій оксфордський тлумачний словник, щоб пояснити, що таке “щавель”. Мій “зведений брат”, як і належить мужчині, запитував про політику, зокрема про проблему справедливого розподілу талонів на цукор, тютюн і сигарети. Я наливав “Білого коня” і підтримував престиж держави.

М”ясо з грибами у сметані взагалі викликало фурор. Вони просили добавки, а потім Девід запитав, звідкіля гриби.

...Минула осінь була не дуже грибною, але я місця знаю, тому насушив кілька кілограмів боровиків. Це був предмет моєї гордості, тому ще й показав гостям разок сухих грибів. Це вам не тепличні печериці, а правдиві боровики!

...В готельні двері і він, і вона заходили аж похитуючись від переїдання.

А через місяць хтось привіз кілька номерів “Цинциннатті інквайєр” із репортажами Девіда Лаймана про поїздку в далекий Харків. Тон їх був загалом доброзичливим. Він розповідав, як дружно радянські люди здійснюють свою перебудову під керівництвом симпатичного “Горбі”. Автор навіть співчував цим самим радянським людям. Особливо переконливо читалася така його теза: “Життя в Радянському Союзі тяжке, не вистачає продуктів. Люди постійно думають, що б поїсти. ОСОБИСТО Я ЗНАЮ ОДНОГО РЕДАКТОРА ВПЛИВОВОЇ ГАЗЕТИ, ЯКИЙ НИШПОРИТЬ У НАВКОЛИШНІХ ЛІСАХ У ПОШУКАХ ДИКИХ ГРИБІВ ДЛЯ ХАРЧУВАННЯ”.

Неточності в нашому газетярському ремеслі – річ неминуча. Особливо за екзотичним кордоном. Тому я охоче пробачив авторові помилкове твердження про впливовість газети “Слобода”. А от “пошуки диких грибів для харчування”... Ці мої “голодні поневіряння” в навколишніх лісах якось не пов”язувалися із тим апетитом, з яким автор репортажів та його “вайф” наминали шматок за шматком.

Може, в Америці не прийнято збирати гриби? Це питання не давало мені спокою, тому через кілька років, познайомившись із іншим американцем, містером Алланом Холивейєм, я запитав його про те. “У нас в Каліфорнії не збирають, бо дуже багато отруйних, - пояснив він. – В Аризоні їх немає, там одні кактуси. А в центральних та північних штатах люди охоче охоче ходять по гриби. Це і відпочинок, і добавка до столу. Наступного року я і Беверлі плануємо поїхати в штат Огайо на грибування. Маємо знайомих у Цинциннатті...”

Не знаю, чи знайомий Девід Лайман із творчістю свого земляка Марка Твена, а я пригадав його оповідання “Як я редагував сільськогосподарську газету”.