Як ми організовували змагання

20 січня 1929 року газета «Правда» надрукувала статтю «Як організувати змагання?» Підпис – В. Ленін. А написав її автор ще 6-9 січня 1918 року. Стаття надовго визначила характер трудових відносин в соціалістичному виробництві. І важким тягарем лягла на радянську журналістику.

Перше моє завдання у новій редакції було не так цікаве, як почесне. Завідуючий відділом промисловості майже урочисто сказав:

- Дзвонили із парткому «Червоної Зірки». Бригада слюсарів-складальників Героя Соціалістичної Праці Олексія Кожушка виступила з почином «Двадцять п’ятому з’їзду КПРС –двадцять п’ять відсотків перевиконання щоденної норми!». Вони складають сошники. Уявляєш, скільки буде додаткових сівалок? Сходи на завод, зроби кореспонденцію в наступний номер. Тільки спробуй написати не казенно, подай через діалоги членів бригади, нехай у них спочатку будуть вагання, сумніви, а потім отаке відповідальне рішення. Врахуй, що Кожушко – делегат майбутнього з’їзду.

Взяти в парткомі заводу інформацію про почин бригади слюсарів-складальників було справою півгодини. У протоколі зборів бригади було все – і норми, і процент перевиконання, і прізвища членів бригади. Їх було небагато: крім бригадира значилися ще два чоловіки і одна жінка. А от для «оживляжу» треба було зустрічатися з тими людьми. Хоча б із одним бригадиром.

- Можу я зустрітися і поговорити з Олексієм Петровичем? – запитав я інструктора.

- Зустрітися можете, поговорити - навряд, - загадково відповів той і так само незрозуміло пояснив: - обідня перерва вже закінчилася.

Зайшовши до цеху, я переконався, що інструктор був правий. З шумом рухався конвеєр, біля якого клопоталися робітники з інструментами. Пневмогайкогверти в їхніх руках гуркотіли так, що, здавалося, од цього гарчання із сошників іржа облітає.

«Симфонія соціалістичного змагання», - прикинув я ці децибели до майбутньої кореспонденції, але відразу відмовився. По-перше, «симфонія» більше скидалася на какофонію, по друге, зав наказував зробити людяний матеріал, а придуманий мною образ вигледів надто казенно.

Олексій Кожушко працював у шумозахисних навушниках неначе стрілець у тирі. На інших членах бригади навушників не було, але тоді я не звернув уваги на таку деталь. І дарма.

Ми поздоровкалися за руки. Я щось запитував, він, відхиливши навушника, щось відповідав. Я добре чув свої запитання і зовсім не чув його відповідей. Кожушко, мабуть, почувався так само, бо, врешті, насунув навушника на вухо. Через клятий шум я формулював кожне своє запитання дуже просто, щоб відповісти на нього можна було кивком голови. Але Кожушко переважно знизував плечима.

Одне слово, необхідний діалог відбувся.

Вдома я написав матеріал. Для того самого «оживляжу» придумав бесіду Кожушка із членом бригади Вірою Майстренко про їхню майбутню ініціативу «Двадцять п’ятому з’їзду КПРС –двадцять п’ять відсотків перевиконання щоденної норми!». У цій задушевній розмові молода робітниця признавалася бригадирові, що сумнівається у своїх власних силах, а він, наставник, підбадьорював жінку і вселяв упевненість. Були в тому діалозі і щирі слова, і ніякові усмішки, і нерішучі зітхання…

Вранці завідуючого відділом у кабінеті не було, тому я матеріал здав одразу в секретаріат: заплановано в поточний номер. Перед обідом зав з’явився і наказав принести матеріал, він підпише. Кореспонденція була вже в гранках, ось-ось її мали ставити в полосу. Зав начепив окуляри і почав читати. Щось підкреслив. Жоден м’яз не рухався на його худорлявому обличчі. Потім відклав ручку й запитав, ледь розтуляючи тонкі губи:

- Ти говорив із Майстренко?

Від його погляду сухими стали мої губи.

- Ну, щоб так, то ні, я мав бесіду з Кожушком, - промимрив я. - А далі – авторський домисел, це ж не заборонено?

- Справа в тому, що Віра Майстренко – від народження глухоніма. Там уся бригада, окрім Кожушка – глуха. («Так ось чому вони були без навушників!» - майнула запізніла думка). Ні, звичайно, ініціативу вони обговорювали, - спохватився він, - але, мабуть, не так, як ти описав.

Краще б він кричав. Краще б матюкався! А то сидить, пильно дивиться крізь товстелезні окуляри і ворушить сухими губами.

Я вискочив у коридор і майже забіг у редакційну курилку. Цей чоловічий «об’єкт» розташовувався на сходах якраз над туалетом, що викликало незадоволення у редакційних жінок. По-перше, на шляху до того місця, куди навіть королі пішки ходять, їм майже завжди доводилося долати густу димову завісу, а по-друге, в редакції тютюновий дим, нехтуючи усіма законами природи, чомусь не піднімався вгору, а сочився униз, заповнюючи туалет.

Цього разу на «об’єкті» нікого не було, а сходами вже піднімалася літредактор Тамара. Це була надзвичайно красива брюнетка із великими добрими очима. Але зачарування відразу минало, тільки-но вона розкривала свої прекрасні вуста і починала говорити.

- Ох, як вам личить сигарета, - компліментарно усміхнулася вона. – Оце і мій ідіот теж курить…

Видно, зрозумівши двозначність свого порівняння, вона перевела розмову на інше:

- Вичитувала я ваш матеріал про почин бригади Кожушка. Сподобався. Особливо вдалий у вас діалог бригадира з робітницею…

- Знущаєтеся, Тамаро? Мій завідуючий уже встиг розповісти, що робітниця – глухоніма?

- Глухоніма? – спантеличилася літредактор. Її круглі очі стали ще круглішими. Якусь мить вона осмислювала нововідкритий факт. Але знайшлася.

- Ну то й що? Це працює на матеріал. Значить, що в Радянському Союзі навіть глухі бачать переваги соціалістичного змагання!

Від такого «утішання» я ладен був провалитися крізь землю, точніше крізь дерев’яні сходи над туалетом.

Страшно подумати, що було б, якби мій завідуючий вчасно не з’явився б в редакції. Ну, міг би поїхати у відрядження. То був би кінець журналістської кар’єри. Ще важче б уявити, як би кепкували редакційні дотепники на цьому самому «об’єкті», де гострі кпини були усталеним тоном розмов. «У Біденка, казали б вони, і глухонімі зрячими робляться!»

Але другу загрозу відвернув, сам того не відаючи, новий голова «компресу».

У ті роки була така управлінська структура – обласний комітет по пресі. Жартівники й прозвали його "Компресом". Комітету підпорядковувалися усі друкарні, та й редакції районних газет, здається.

І ось головою "компресу" призначили чоловіка, який до того «піднімав» комунальне господарство в області. Про поліграфію він мав досить приблизні уявлення. На другий день свого головування поїхав до обласної друкарні познайомитися із трудовим колективом і за одне "розшити вузьке місце" – спізнення моєї газети. На це скаржилися і друкарі, і поштовики, та й сигнали з місць були. Воно, звичайно, окремі недоліки в діяльності редакції, бо загалом газета тримала правильний партійний курс, але миритися з дрібницями теж не можна.

Голова був демократом. Він не закрився у кабінеті директора, а обійшов цехи, познайомився з виробництвом. Потім зібрали загальні збори і високий гість відразу звернувся до простих робітників: чому ж запізнюється газета?

"Простим робітникам" такий демократизм сподобався і вони вирішили викласти всю правду.

- Усі запізнення – через шпігель, - сказала лінотипістка. - Ось і сьогодні ми удвох всю газету до обіду набрали, а шпігель з’явився лише півгодини тому.

- У мене теж після обіду все було зверстане, та я довго чекав шпігеля, - заявив метранпаж.

Потім піднявся стереотипіст:

- Ну, а я без шпігеля взагалі не можу форми робити! Сиджу, курю...

"Шпігель" в перекладі з німецької значить "дзеркало". Газетярі так називали місце на першій шпальті біля заголовка газети. Туди традиційно ставили найсвіжіші повідомлення, які мали хвилювати широкі читацькі маси. Наприклад, повідомлення про початок пленуму ЦК КПРС. Тому редакція до останньої хвилини тягнула засил матеріалу: а раптом телетайп принесе цю сенсацію?

На жаль, у комунальному господарстві такі терміни не вживалися. Голова "компресу" слухав ці скарги і поступово його добре демократичне обличчя наливалося кров'ю. Врешті він не стримався, хряснув кулаком по столу і гнівно сказав:

- Так, я розібрався! Що ж це виходить? Дружний працьовитий колектив потерпає від одного? Паршива вівця усе стадо псує! "Шпігель, Шпігель!" Встаньте, товаришу Шпігель, нехай вам люди в очі подивляться. А ви їм...

Кінець промови голови "компресу" потонув у реготі "простих робітників".

«Товариш Шпігель» надійно закрив мою глухоніму співбесідницю. Про неї майже не згадували. Хіба що завідуючий відділом промисловості, коли я знову збирався на «Червону зірку».