субота, 11 лютого 2012 р.

Пам’ятай про Пекаря


Взагалі це суддівське гасло: «Пам’ятай про пекаря!» Правники повинні повсякчас думати про пекаря, щоб не засудити невинного. Бо колись, в епоху Відродження, у Венеціанській республіці стратили булочника, який випадково опинився біля кимось убитого і висмикнув ножа з його грудей. Відтоді чесні судді й картаються сумлінням.
Тут же мова піде про зовсім іншого Пекаря, якого теж варто згадати.
У ті не дуже далекі часи, коли економіка ще не була економною, майже в кожній великій редакції був свій Старий. Або Стара. На відміну від сучасних журналіствуючих молодиків з бородами чи двадцятирічних дівчаток, для яких звертання «стара» або «баба» є таким собі кайфом, ті були дійсно дуже літніми людьми. Вони в редакціях виростали, в редакціях і помирали.
Леонід Зіновійович Пекар служив у «Радянській Україні» завгоспом. Утім, перепрошую, старшим завгоспом. Уже й недочував, і недобачав, але обіцяв, що на пенсію ніколи не піде. Хіба що його силою винесуть. Та й то вперед ногами.
Для нас, власних кореспондентів «Радянки», журналістів, відомих у своїх областях, але не дуже ваговитих у самій редакції, фігура Леоніда Зіновійовича особливого значення не мала, хоча на щорічних зборах власкорів у Києві нам не шкода було підняти за нього десятий тост. Бо і готель першокласний, і квитки на зворотну дорогу справно замовлені ним же. Здавалося, що всі касири в аеропортах і адміністратори готелів по Україні були його знайомими. А може, не тільки в Україні.
Не надавали значення до одного дня...
Редактор «Радянської України» Володимир Якович Сіробаба зібрався в Крим. Поїздка була приватною. Він, член ЦК Компартії України, звичайно, користувався всіма номенклатурними привілеями щодо квартири, машини, буфету, але в особистих справах намагався обходитися і без цековської броні, і без «Волги» з гаража Управління справами. Ну, такий стиль життя був у цієї людини, яку я поважав і поважаю, нехай мене хоч «совком» назвуть. Що не кажи, а гіталовську «Думу про хліб», про яку в сімдесятих роках говорив увесь Радянський Союз, придумав він.
І от звичайна справа: Сіробаба доручає Пекарю купити квиток на літак у Сімферополь і замовити там готель.
Літак прилетів пізно, тому Сіробаба зайшов у готель, коли чергова адміністраторка вже схилила голову на свій «прилавок». Він кахикнув і, позирнувши на шукачів готельних місць, які дрімали в кріслах холу, не дуже голосно мовив:
— Я — Сіробаба.
Жінка за склом важко відірвала голову від ліктя. Її кучері уже не зберігали форми бігудів.
— А я — Белодед. Ну и что? — не дуже привітно запитала вона.
Володимир Якович легко усміхнувся тій сонній дотепності і пояснив:
— Мені тут заброньоване місце.
— Ваша фамилия? — так само непривітно перепитала адміністраторка, підсовуючи до себе грубий журнал реєстрацій. Вона неуважно поводила гостро відточеним олівцем по останніх сторінках і сказала: «Нет».
— Подивіться уважніше, я знаю, що мені замовлено в цьому готелі. Моє прізвище Сіробаба, — попросив Володимир Якович.
Чергова адміністраторка сіпнула щокою, але журнал розкрила ще раз. Подивилася уважніше.
— Нет, я же вам сказала.
— Жіночко, не може ж бути, я знаю...
— Мужчина, отойдите от стойки, не мешайте работать! — Чергова адміністраторка вже виходила з себе. Їй було дуже шкода отих багатьох відряджених, що терпляче дрімали в кріслах, смиренно чекаючи вивільненого місця в готелі. А цей у розпал курортного сезону!..
— Ну, повернуся — я Пекарю подякую! — Сіробаба ще не знав, як бути далі, але того недбалого завгоспа «на килимку» у своєму кабінеті уже уявляв.
При цих словах із жінкою за склом відбулася якась дивовижна метаморфоза. У неї округлилися очі. Верхня губа, трохи пробита чорним вусом, піднялася в усмішку. Вона піднялася над столом і вся сама.
— Так вы у товарища Пекаря работаете? Что же вы сразу не сказали, мужчина? Как ваша фамилия, Белодед?
Вона відкрила шухлядку і витягнула звідти тонкий записник.
— Конечно, есть! Вот, Серобаба. Люкс. Товарищ Пекарь за вас таки ходатайствовал.
Ошелешений новиною, що він працює в «товарища Пекаря», редактор «Радянської України» мовчки заповнив анкету, узяв ключ і пішов на свій поверх.
Повернувшись до Києва, він не зробив прочуханки завгоспу (адже той доручення таки виконав), але не втримався, розповів про цю історію комусь із заступників. З того часу запитання «Так вы у товарища Пекаря работаете?» стало фірмовим редакційним жартом.
Самому ж Леоніду Зіновійовичу ця історія навіть сподобалася, бо навіть Сіробаба, будучи при доброму гуморі, казав, що він, редактор, у Пекаря працює!
Мабуть, після цього випадку завгосп вирішив, що пускати на самоплив творчий процес у редакції йому ніяк не можна. «Летучки», ці щотижневі збори редакторату, завідуючих відділами та кореспондентів, Пекар старався не пропускати.
Хвилин через десять після початку він тихенько відкривав двері, бочком проходив до останнього ряду стільців, намагаючись не човгати черевиками. Так само тихо вмощувався і починав уважно слухати чергового оглядача. Мовчав, слова не просив, хоча видно було, що його розпирають думки. Коли оглядач розсипався в компліментах авторові статті (як правило, на них заслуговували одні й ті ж самі автори), він ствердно похитував головою. Коли оратор указував на суттєві недоліки матеріалу, написаного початкуючим кореспондентом чи провінційним власкором, голова Леоніда Зіновійовича хиталася осудливо.
Момент істини наступав тоді, коли оглядач або відповідальний секретар редакції Сергій Васильович Мельничук заявляли, що в такому-то номері сталася помилка.
— Что, ошибка? — з обуренням перепитував Пекар. — А когда это было?
— У дев’яносто другому номері, — крізь зуби відповідав сусід. Помилка в газеті — це завжди прикро.
— Нет, когда, какого числа? — непокоївся Леонід Зіновійович.
— Ну, десятого.
— А, десятого? Десятого меня не было, — з полегшенням вимовляв завгосп. І заспокоювався.
Цих слів уже чекали. Коли Пекар стиха допитував сусіда, у залі залягало цілковите мовчання. «Десятого меня не было» усі чекали, затамувавши подих. Особливо той, хто і допустив помилку. Бо після цих слів зал сміявся.
«Десятого меня не было» теж стало фірмовим редакційним жартом.
Жарти — жартами, але коли в серпні 1991 року Горбачова замкнули на дачі у Форосі, Леоніда Зіновійовича Пекаря там не було. І 19 серпня того ж року, як у Москві декачепісти вчинили заколот, його не було. І коли в результаті всього цього «Радянська Україна» мало не закрилася, врятувавшись лише зміною назви на «Демократична Україна», Леоніда Зіновійовича вже не було.
Як шкода...

Немає коментарів:

Дописати коментар