Людина на своєму місці

Хто зна, що таке щастя? Деякі люди кажуть: воно в тому, щоб пізнавати світ. А може, щастя — це чогось не знати, не відати?

Миколка захворів на менінгіт у першому класі. Хворів тяжко, проте вижив. Жити — жив, але розум втратив. Тепер він белькотів щось нерозбірливе, хоча іноді в потоці дивних вигуків проривалися окремі слова: “друг”, “школа”, “так-так-так” і чомусь “начальник”. Коли хотів щось повідомити, то брав “співбесідника” за рукав і починав: “Друг! Три бу шесть… Школа…” Далі — довге нерозбірливе белькотіння і, нарешті, “промова” закінчувалася чітким “Начальник!”

“Співбесідник”, звичайно, не заперечував і Миколка, переможно піднявши догори вказівного пальця, ішов собі далі. “Школа! Три бу шесть” — бурмотів він. Через оте “Три бу шесть” його й прозвали Трибу. Він охоче відгукнувся на це прізвисько і відповідав: “Друг!”, незалежно від того, хто його кликав — чоловік чи жінка.

Роботи для вже дорослого юнака в селі не знаходилося, йому навіть телят пасти не можна було довіряти. Але до дурника звикли, бо нічого поганого він не чинив. Перед війною померли його батьки і Трибу підгодовували всім селом.  

На знак подяки Трибу брав участь у будь-яких хоч трохи помітних подіях. То два вози зчепилися колесами, то місток через річку лагодять — він тут як тут. Метушиться, розмахує руками, одне слово, “дає вказівки”. А коли в травні 1941 року від станції до села тягнули електрику, Трибу зрозумів, що роботи в нього — непочатий край. Зі сходом сонця він уже був біля викопаних ям. Там лежали дерев’яні просмолені стовпи і Трибу, обмацуючи гладке чорне дерево, чомусь казав: “Начальник!”

Коли, нарешті, підходили електрики, він здоровався з кожним за руку, повідомляв, що той — друг і що три бу шесть. А потім брався за свою відповідальну роботу. Керував установкою стовпів та натягуванням дротів. Особливо дбав, щоб робітники зрозуміли: стовпи мають стояти, а не лежати на землі. Бо якщо вони лежать, то це — неправильно. Хлопці сміялися, та не проганяли докучливого “керівника”. Навпаки, сідаючи обідати, запрошували і його, що Трибу сприймав як заслужену платню за свою роботу.

З початком війни великих боїв тут не було, село не постраждало, тільки німець сильно бомбив станцію. Та вступ їхньої частини в село буквально потряс уяву молодого чоловіка. Із узвишшя по грейдеру повільно котилися з десяток мотоциклів. Солдати в люльках насторожено трималися за кулемети. Потім ішли вантажівки, кузови яких теж були наповненні солдатами. За ними рухалися два трактори і замикав колону підйомний кран.   

Трибу вискочив перед мотоциклами і побіг поперед колони, з усіх сил вигукуючи: “Друг! Школа! Начальник!” Передній мотоцикліст повів стволом кулемета в його бік, але стріляти не став. Він зрозумів, що це, очевидно, такий туземний ритуал вітання.

До війни в селі міліції не було, лише на станції. Нові власті вирішили, що це — непорядок і організували тут цілу дільницю. Поліцаїв було троє: два приїхали десь з-за Дніпра, а один — місцевий, далекий Миколин родич. Він і умовив товаришів допомогти нещасному дурнику. Його підгодовували на дільниці, а одного разу дали чорну поліцейську форму, щоправда, без нарукавної пов’язки і без кокарди на шапці.

Трибу був радий      надзвичайно. Він захоплено оглядав себе, підносив догори пальця і вигукував: “Начальник!”, “Школа!”

Якраз у цей момент до дільниці під’їхав німецький фельдфебель. Він керував відбудовою станції, і селяни, яких мобілізував на роботи, казали, що цей Ганс — незла людина.

Трибу вийшов з поліцейської хати і став на ганку, взявши руки в боки. Коли фельдфебель підійшов ближче, Трибу торкнув його за рукав і суворо мовив:

 — Друг! — він тицьнув собі пальцем у груди. — Начальник!

Потім показав на німця і приклав два пальці до скроні:

— Школа! — із його белькотіння і дурень би зрозумів, що Трибу вимагає, аби фельдфебель відкозиряв.

Німець здивовано вирячився на сільського дурника, а потім з усіх сил ударив його кулаком у вухо.

— Швайн! — сказав він і зайшов до дільниці.

Трибу сидів на землі і плакав. Його побили вперше в житті і вперше він бажав помсти.

Три дні він десь пропадав. А на четвертий, коли вже смеркалося, з’явився біля містка через річку. Був одягнений у ту ж чорну форму поліцая, на плечі висіла біла дерев’яна рушниця. Видно, сам вистругав. Він сховався у верболозі.

Чекав недовго. Фельдфебель Ганс повертався з роботи. Трибу вискочив з кущів, наставив “рушницю” на німця і крикнув: “Бух!” Він несподіванки фельдфебель випустив з рук кермо і впав з велосипеда. Поки він піднімався, Трибу встиг відбігти на безпечну відстань. Зупинився і схвильовано залопотів своє нерозбірливе:

— Три бу шесть! — мстиво вигукнув він. Німець було погнався за нападником, але велосипедом між кущів не поженеш. Облишив цю спробу,

лише погрозив кулаком услід “партизану”.

На другий вечір історія повторилася. Та чи фельдфебель був готовий до “нападу”, чи щось інше, але цього разу він не впав, а швидко зіскочив з велосипеда і погнався за Миколою. Він уже майже догнав його і намірився чоботом врізати дурника під зад. Але той несподівано стрибнув у воду, а фельдфебель, втративши рівновагу, розтягнувся на землі.

“Бух!” пролунало і втретє. Та тепер уже Ганс не погнався за Трибу. Навіть не зупинився, він засміявся, вигукнув: “Швайнен партизанен” і натиснув на педалі. Після цього Трибу припинив свої “бойові дії”.

Червона Армія як здавала село без бою, так і зайняла його. Одного дня від станції заїхали дві “полуторки” з бійцями. І яке ж було їхнє здивування, коли посеред сільської вулиці вони побачили живого поліцая! Коли його схопили, він усе повторював, що є начальником.

Його, мабуть, повісили б, якби не заступилися люди, не розповіли про нещасну історію Миколи. Почувши оповідь про “боротьбу” Трибу з фельдфебелем Гансом, бійці посміялися і звеліли чорну форму зняти. А замість неї дали солдатську гімнастьорку, галіфе та чоботи. Все було не нове, але справне. Потім лейтенант дістав з кузова свій чемодан і вийняв з нього справжнього офіцерського кашкета. Майже нового, тільки в червоному околиші невелика дірка.

Бійці були задоволені. Вони зайняли станцію після короткого бою. Нікого не вбило, двох легко поранило, а в селі жодного пострілу не прозвучало. Може, через те лейтенант і розщедрився на кашкет.

Але ще більше радів Трибу. Він задоволено оглядав себе, підносив пальця догори і вимовляв: “Начальник! Школа!”. Особливо йому подобався кашкет. Такого ні в кого не було. І бійці, і їхній командир носили пілотки.

Той кашкет і став причиною крутого повороту долі Миколи-Трибу, коли він, врешті-решт, знайшов своє місце в житті.

Сталося те років через п’ять чи шість по війні. Якось Трибу ошивався на станції, з цікавістю поглядаючи на машини, що стояли на площі перед вокзалом у чеканні київського поїзда. Двох водіїв та їхні “полуторки” він знав. Ці емтеесівські машини, бувало, працювали в їхньому колгоспі. А от третю бачив уперше. Великий круглоголовий “Опель” здавався велетнем біля тих “полуторок”. Трибу не знав, що на цьому трофейному “Опелі” із районного містечка приїхав заврайздороввідділом зустрічати з поїзда дружину. Та й навіщо було йому те знати?

Рішучим кроком він підійшов до “Опеля”, сів у кабіну і приклав ребро долоні до козирка. Так військові перевіряють “посадку” кашкета на голові. Шофер дивився на нього запитально.

— Туди! — показав на село “військовий”. Водій завів двигун, машина рушила. Вони переїхали місток, підняли куряву на сільській вулиці і, нарешті, доїхали до грейдера. А пасажир мовчав. За околицею шофер зупинився і запитав:  

— А тепер куди?

— Туди! — рішуче показав на станцію цей дивний пасажир.

На станції він вийшов, проказав незрозуміле: “Школа!” і начальственно хряснув дверцятами.

Містечковий шофер підійшов до емтеесівських водії і запитав:

— Це чи міліціонер у вас такий, чи хто він є? Перевіряв мене як я їжджу, але так нічого не зауважив.

Шофери перезирнулися.

— Так-таки нічого не сказав?

— Ні, в кінці він мене похвалив, мовив, що в мене хороша школа водіння.

— Так і сказав?

— Ну, він кинув одне слово “школа”, але ж ясно про що…

Хлопці ще раз перезирнулися і вибухнули сміхом:

— Ну, брат, таких начальників ти ще не возив! Це наш сільський дурник. Він зовсім оте, — шофер покрутив пальцем біля скроні і додав. — Схоже, у тебе теж не всі дома…

Райцентрівський гість образився, але, щоб виправдатися, мовив:

— Та я й подумав, чому він у мене документів не перевірив?

У цей час із вокзалу вийшли начальник із дружиною.

Шофер образи не забув і, вибравши підходящу хвилину, розповів своєму начальнику, що в селі живе небезпечний божевільний. Так Микола-Трибу потрапив у обласний психоневрологічний диспансер.

Цю історію розповів мені головний лікар диспансеру, коли я завітав туди в газетярських справах. І додав:

— Випадок дуже цікавий у психіатричній практиці. Ми його мало не втратили. Здавалося б, чого людині треба? Тепло, чисто, харчування в нас непогане. А він за місяць лікування схуд, зблід, почав слабувати. Бачу — журба людину точить. А як зустріне земляків, які приїдуть, бува, до своїх родичів, — плаче, ридає.

Я почав їх запитувати: чим наш пацієнт займався вдома? Ну, чим може займатися сільський дурник? Які в нього справи? Коли один згадав: командувати, каже, любив. Керувати. І ми його вилікували від журби, хоча довелося дещо порушити санітарний режим лікарні. Ходімо, покажу.

Головлікар подав білого халата, і ми перейшли до другого корпусу. У коридорі на стільцях, призначених для тих, хто відвідує пацієнтів, сиділи, судячи по сірих та синіх лікарняних халатах, самі пацієнти. Кожен то з папірцем у руках, а то навіть із цілою текою паперів. А за старим обшарпаним письмовим столом умостився чоловік років 40—45. Він був одягнений у солдатську гімнастьорку без погон і галіфе. На столі лежав вицвілий офіцерський картуз із круглою дірочкою на околиші. І все ж цей червонощокий гладенько вибритий чоловік належав до постійних мешканців диспансеру. Те виказували стоптані лікарняні черевики, взуті на ноги замість чобіт.

До столу безперервно підходили “клопотальники”. Вони простягали “начальнику” свої папери. Той подовгу розглядав їх, неначе читав. Потім задумувався, тер скроні. Часом тягнувся за великою дерев’яною печаткою і ставив її на папірець. Декому відмовляв і “прохач” зі сльозами відходив від столу. У першому випадку Трибу (це був, звичайно ж, він) усміхався і промовляв “Друг! Школа!” У другому випадку він довго белькотів свою нерозбірливу промову, а потім з повчальними інтонаціями заявляв: “Три бу шесть”.

— І так щодня. Приходить за свій стіл рівно о дев’ятій. Працює до обідньої перерви, навіть на лікарський обхід не відволікається, лікар підходить до нього сюди. Ще нікого з “клопотальників” не пропустив без черги. Часом відмовляє в печатці навіть тим, з ким приятелює. Скажіть, звідкіля це в нього? Адже за все своє життя він жодного разу не звертався до справжньої установи…

Був час обідньої перерви. Трибу піднявся з-за столу, одягнув картуза, приклавши ребро долоні до козирка. Проходячи повз нас, ковзнув зверхньо поглядом, забелькотів, а потім виразно промовив:

— Так-так! Три бу шесть! Начальник!

Ні, я не вважаю, що з роками лікарі багато переймають у своїх пацієнтів. Але головний лікар, дивлячись услід Трибу, задумливо мовив:

— Все-таки для повного щастя людині обов’язково треба знайти своє місце в житті.