Люлька пропала просто з мого редакційного столу. Це був прекрасний, справді
прекрасний і натуральний англійський виріб. Мундштук із твердого ебенового
дерева, чашечка, в яку він всталений - із кореня справжнісінького шотландського
вересу. Люльку подарував старший брат, а йому, в свою чергу, друг-турист, що
їздив у Болгарію. Але брат не курив, тому сувенір дістався мені.
Моя підозра відразу впала на Піщинського, нашого позаштатного
літконсультанта. По-перше, він теж курив люльку. По-друге, часто бував у мене в
кабінеті, бо я, заввідділом листів молодіжної газети, розподіляв листи. І,
по-третє, він носив бороду. По-моєму, цих аргументів для визначення злодія було
достатньо, але редактор їх ігнорував. Тому я почав діяти сам.
Спочатку треба пояснити, хто такий Піщинський і яке право він мав грабувати
газету в особі її працівників. По-перше, він був поетом, що автоматично кидало
на нього тінь. По друге, він був породженням директивних органів, а саме Постанови
ЦК Компартії України «Про роботу з листами трудящих». Не вдаючись у суть цієї
директиви, ми були зобов’язані, одержавши листа,
дати відповідь на нього у десятиденний строк, а в місячний – роз’вязати проблему, викладену в тому клятому листі. Якщо,
звичайно, «трудящий» не стояв на обліку в психіатричній лікарні. Але для цього
потрібна була спеціальна довідка.
Потік листів у нашу газету, не такий уже й маленький, у мене у відділі
ділився на три рукави. Молоді читачі найчастіше просили: «Надрукуйте цю
пісню!». Прохання стосувалося нових хітів, які молодь хотіла запустити на своїх
танцмайданчиках (поняття «дискотека» тоді ще не існувало). Другий рукав
складався із скарг пенсіонерів, які були невдоволені дрібним шрифтом друкованих
нами телепрограм. Ціна газети цілком влаштовувала літніх людей, та і з
молодіжною тематикою вони могли миритися, обговорюючи на лавочках біля під’їздів
та дворів газетні публікації в тональності «Не та тепер молодь!». Але діоптрій
для програм не вистачало! Із цією проблемою ми впоралися просто, надрукувавши в
кінці газетної шпальти крупним шрифтом оголошення «Програма призначена для
юнаків та дівчат!».
Третій рукав примушував думати, що поняття «поезія» треба прибрати зі
шкільних програм. В кожному конверті містилися аркуші «в лінійку» чи «в
арифметику», заповнені «віршами». Молоді автори від п’ятого до десятого класу активно
гвалтували музу поезії, римуючи «кохання» зі словом «зітхання», а в
патріотичній тематиці – «ЕсЕеЕр – нехай не радіє англійський сер!» і «турбота –
робота». Поетичних листів щодня приходило десятки і з кожною поштою знову доводилося
думати про необхідність реформи освіти. Бо ми повинні (просто зобовязані
Постановою!), були на них давати аргументовані відповіді!
Щомісяця на моєму столі листи товстим стосом лягали і мовчки вимагали конкретного
редакційного реагування. Або друкувати в газеті, або ж у архів, але з
переконливою відмовою авторові.
Останнє і примусило завербувати члена Спілки письменників України Юрія Піщинського до позаштатного складу редакції. Згідно із Постановою
ЦК Компартії України «Про роботу з листами трудящих» він мав уважно читати
листи юних поетів, давати їм відповіді та одержувати за кожну літературну консультацію
50 копійок чистих грошей.
Це був середнього зросту молодик з натоптаною фігурою, яку вінчала голова з
мішаниною не щодня чесаного чорного масного волосся та з довгою вузькою
бородою. У ній чомусь завжди заплутувалися крихти хліба й тютюну. Своєю бородою
під хрящуватим носом він скидався на іудейського патріарха, хоча сам поет
вважав, що борода його робить схожим виключно на Достоєвського.
Літературні консультації, які він старанно друкував удома, слід було
подавати в редакцію в трьох примірниках. Один відсилався авторові, який, я
розумію, сприймався поетом як похоронка із фронту. Другий екземпляр ми
пришпилювали до листа і клали в архів. А третій (о, заповітний момент!)
здавався в бухгалтерію, яка й нараховувала ті п’ятдесят
копійок за коджну консультацію. «П’ятдесят на п’ятдесят», - прагматично множив у голові літературний
консультант…
Усі літературні консультації були одного змісту. «Шановний тов! Аналіз
Вашого віршу (якщо віршів було кілька, писалося «літературний аналіз Вашої поезії» показує, що у Вас є деякі
здібності до літератури, але Вам треба ще багато над собою працювати…».
Треба сказати, що Юрій Піщинський був поетом (членом
Спілки письменників УРСР) російськомовним. Пишучи листи, він постійно вживав
замість «але» - «но», а замість «вірш» - «стих». І коли я вказував йому на ці
помилки, він вибачливо усміхався, знизував плечима і казав: «Опечатка!».
«Очепатка!» - тут таки жартома поправлявся він. Але в наступному стосі
відповідей були ті ж самі «очепатки».
Як член літсекції роспоезії він мав право не знати українського фолькльору.
І цим правом широко користувався.
Оцим його правом і ми скористувалися з Валею Катеринич, моєю обліковцем
листів. Вона теж хотілося помститися Піщинському, але не за поезію, а за недавню
загадку. Колись він жартома запитав її, чому в армію не беруть жінок. Валя не
знала. І тоді поет сказав: «Тому що при шикуванні через тебе не буде видно
грудей четвертої людини!». Валентина образилася. Я вважав, що даремно, бо той поет
може вперше в житті сказав щиру правду, але її образа стала мені в пригоді.
Валентина сіла за стіл, а я почав диктувати їй листа до редакції. «Отам, на горі козаки йдуть. Попереду отаман, а
позаду той козаче, що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний». Далі йшла
аргументація про те, що в поході жінка ні до чого, а от тютюн та люлька козаку
в дорозі знадобиться. Словом, плагіат ліз із кожного рядка. Цей дивовижний
витвір піратської поезії ми назвали «Люлька».
Валя, поклавши свої справді красиві груди на листа, сказала:
«Здогадається!».
Але підписала: «Учениця десятого класу В. Чиниретак». (То було «Катеринич»,
прочитане навпаки).
Сама заклеїла в конверт і вкинула в поштову скриньку.
Далі події розвивалися за описаним сценарієм. На її домашню адресу прийшов
лист і таким чином редакція отримала того «послання». Я розписав його
літконсультанту. Літконсультант дав відповідь у трьох примірнирках. І коли
«людина, схожа на Достоєвського» з’явилася в дверях, я
запитав: «Ну що, Йудо, продав цноту літературнної критики за п’ятдесят копійок? Белінський зараз обертається в гробу!».
Піщинський зробив великі очі. Я показав йому «літконсультацію». Там було
написано: «Шановний тов. В.Чиниретак! Аналіз Вашого показує, що у Вас є деякі
здібності до літератури, але Вам треба ще багато над собою працювати…». Втім,
щось сумнівне у його літконсультантській душі, либонь, ворухнулося і він
дописав нестандартне: «Якщо будете в нашому місті, зайдіть до редакції!».
Літконсультант зблід. Хотів битися. Потім захотів
миритися. Він сказав: «В общем, старик, про «люльку» я понял. Я принесу. Ты
только никому не говори».
Назавтра приніс. Правда, не мою, а звичайну ширвжитківську люльку з
бакелітовою чашечкою. Коли її палили, кінці тліли, а кабінетом ширився сморід,
неначе там палили мощі хіміків Менделеєва та Бутлерова.
Втім, до літературної критики віршів юних початківців той сморід відношення
вже не мав.
