середу, 4 лютого 2015 р.

Учора був день мого народження. Зручна дата: зима, роботи на городі немає. До того ж дата не кругла, до банкету не зобовязує. На службу давно не кличуть. Тому, вислухавши поздоровлення від дружини і дітей, я включив комп’ютер. В «поштовій скриньці» було кілька привітань. Вирішив відповісти, бо мовчки покивати головою було б нечемно. Поки стукав по клавішах, прийшло іще три. Відповів і на ті. Потім телефонні дзвінки. Отак за подяками людям я провів майже увесь день. З днем народженням вітали родичі, вітали друзі, колеги, однокласники, знайомі й не дуже знайомі люди. Більше сорока поздоровлень.
Це мене насторожило. Чому так багато, чому людям не ліньки ото сідати за клавіатуру чи набирати номер на своїй мобілці? Я ж сподіваюся, що то був не останній мій день народження, щоб отак чемно попрощатися. А коли й останній, то звідкіля вони знали б про те? Можна було припустити, що вітали кредитори, або позичальники грошей, які таким чином нагадували про мій борг чи, навпаки, натякали, що хочуть відтягнути повернення грошей. Ні, теж не сходиться, бо я чоловік небагатий, тому й обережний. І в борг не даю, і позик не шукаю.
Причини слід, мабуть, шукати в професійній діяльності, як з екранів учать нас міліційні прес-офіцери. Це зараз я за професією пенсіонер, а раніше був журналістом. Ну, не дуже високого рангу, так середнього. А може й нижчого за середній, бо я, як бідкався Остап Бендер в кінці своєї гонитви за мільйоном, «школи не створив, учнів розігнав». Навіть на «Заслуженого журналіста» не сподобився.
Справа, мабуть, не в рангах. Наш газетярський цех невеликий і всі його працівники на виду. Я рідко писав нариси чи великі статті (хоча, зізнаюся, і цим іноді грішив), а давав, в основному, новини. Жанр власкора – це середнього розміру кореспонденція. При цьому старався поменше брехати, хоча наше ремесло надає для того широкі можливості. Можна прикрашати дійсність. Можна давати правдиві новини, але виключно з позитивним чи негативним ухилом. Можна просто видавати бажане за дійсність, чим зараз особливо грішать блогери.
Роздумуючи над проблемою чесності журналіста (і приписуючи це достоїнство собі), я раптом пригадав, що левова частка поздоровлень прийшла мені через соціальні мережі – «Однокласники» та «Фейсбук». А в них вивішують оголошення про дні народження усіх зареєстрованих користувачів. Отож пам’ятати про тебе легко. Настрій трохи підупав. Та пізніше я знову пригадав, що в мережах нагадують про дні народжень, але не примушують поздоровляти іменинника.
Тому ще раз дякую усім, хто мене поздоровив. І обіцяю відповідати тим же, добре що в соціальних мережах про кожного нагадають.
Ваш Михайло БІДЕНКО.
04.02.2015