Я не міг не скористатися такою нагодою. Мій приятель, письменник, випросив
у редактора машину щоб з’їздити у далекий район.
Йому треба було добрати фактів для книжки про колгосп, точніше про агрофірму. А
ще точніше - про директора, який згоден був заплатити і гонорар, і за друк, аби
тільки його внуки дізналися про труди діда. Мені ж заступник редактора давно
натякав на мій огріх: я був єдиним із кореспондентів, який ще не видав
матеріалу під постійну рубрику «Гаманець». Там вміщували кореспонденції про
бюджет якої небудь сім’ї. Не знаю, хто їх читав, бо загалом такі твори були нудними,
без подій. Але це була улюблена рубрика зама і він, даючи завдання, вимагав,
щоб ми шукали не «олігархів», а «простих людей», і щоб писали на основі
арифметики. «Гаманець» вимагає точної науки: додавання, віднімання, ділення та
множення», - любив повторювати він. «Це – гроші!» - додавав він глибокодумно.
Отож поїхали.
Директор агрофірми, в майбутньому герой роману мого приятеля, а поки-що
просто Герой України, чекав із нетерпінням. Його щойно викликали в район, і він
уже запізнювався. Нашвидкуруч переговоривши з письменником, вибачився й пішов
до дверей. На ходу кинув:
- Їдьте на друге відділення, Петрович на вас уже чекає!
Я запротестував. Мені конче треба поговорити із селянином про бюджет його
родини. Для газети! Це ж соціально значущий матеріал!
- Так, так – піддакнув приятель. Тут не до творчої конкуренції. Йому хотілося
посприяти колезі, бо хитро розраховував добуті мною факти, а то й увесь текст
моїх заміток, вставити у свою книжку.
- З Петровичем і поговорите, - відповів директор, сідаючи в машину. –
Толковий чоловік. Це моя права рука, якщо чесно. Мені б з десяток таких
німців...
Як і директор, Петрович нас виглядав теж із нетерпінням. Але природа цієї
нетерплячки була іншою. У великій нетопленій кімнаті стояв довгий стіл,
заповнений усілякими гастрономічними принадами, причому не лише місцевого,
сільського, походження. Я вже тоді трохи насторожився, бо пузаті пляшки
коньяків «Шустов» і «Таврія», срібні штофи «Хортиці», бутерброди з червоною
ікрою та масні чорні оливки якось не вписувалися в задану концепцію тонкого
гаманця селянина. Але Петрович не дозволив зосередитися на цій руйнівній думці.
Нашвидку познайомивши нас із ще однією дієвою особою – завідуючим оцим другим відділком,
який скромно сидів біля невеличкої, але вільної, частини врочистого столу, він
запросив сідати.
- Та ми ж іще обіду не заробили, - сказав я. – Треба хоч блокнот заповнити.
Завідуючий відділком мовчки округлив очі, а Петрович розуміюче посміхнувся.
Приятель штовхнув мене ліктем.
- Давай по одній, та й почнемо працювати. Бо дуже вже холодно.
Справді, надворі було мінус двадцять п’ять. У кімнаті, звичайно,
менше, але теж із мінусом. Тому пропозиція була прийнята.
По одній не вийшло. Не встигли закусити, як завідуючий відділком, що до
того мовчав, лиш раз по раз округлював очі, раптом вимовив:
- Мєжду первой і хторой переривчик небольшой!
І знову зробив великі очі.
Я зрозумів, що як і далі так піде, то мені не дадуть навіть вийняти
блокнота. І підстерігши Петровича в перерві між закусками, я запитав:
- Скажіть, будь ласка, тільки серйозно. Як зараз живеться селянину? Ну, в економічному
плані. Бо демократія є, а бюджет сім’ї? Куди гроші йдуть,
звідкіля беруться? І давайте на вашому власному прикладі. Як воно вам у ці часи?
Петрович відкашлявся, зробив суворе обличчя й почав:
- Важко живеться селянину, товаришу кореспондент.
Завідуючий відділком знову округлив очі, та я вже не звертав уваги. А даремно.
Петрович же продовжував:
- В економічному плані важко. Ні, демократія, свобода
слова є, це справді наше
завоювання. От я кого хочеш можу послати куди подалі. А раніше як було? Послав жону – а
вона до начальства біжить. Профком, партком… Репресії. Тепер же сидить тихо. А
от із бюджетом сім’ї важко. Куди гроші діваються,
звідкіля беруться? От і думайте самі як нам, селянам, у ці часи… Давайте краще
вип’ємо!
- Щось у горлі деренчить, деренчить, треба його замочить, замочить! -
раптом затягнув завідуючий відділком і округлив очі. – Ні, промочить!
У моєму блокноті крім дати і прізвища співбесідника не було нічого. Обриси
невдалого інтерв’ю ставали все чіткішими. Зате
рельєфніше поставав сам Петрович. Рівне, неначе тесане із жовтуватого мармуру
(здається, такий камінь, кольору чоловічої шкіри, називається сицилійським –
майнула недоречна думка), русяве волосся і світлі сірі очі наводили на
здогадку, що його тато приїхав здалеку, із заходу, і, либонь, на танку. Або на
мотоциклі марки «Цундап». Це той, що з кулеметом. Здогадку підтверджували і вік
(народився десь між сорок першим та сорок четвертим), і ота малозрозуміла фраза
директора «Мені б з десяток таких німців...»
«Либонь характер нордичний, виважений», - подумав я, але вголос продовжив:
- Ну, Петровичу, спробуймо на вашому прикладі, з підрахунками. Ну, давайте
так почнемо. Скільки ви одержуєте, яка ваша зарплата?
- Ет, які там зарплати тепер у селян? Сльози, та й годі.
Він узяв пляшку «Хортиці» й почав розглядати етикетку, неначе вперше її побачив.
- Ну, конкретніше, Петровичу, конкретніше. З додаванням і відніманням,
діленням та множенням.
- Яким там «множенням», - розсердився Петрович. – Тут одне ділення та
віднімання. У нас зі старою два сини. Хороші хлопці, слухняні, непитущі, слава
Богу. Вивчилися обидва, обидва оженилися, дітей мають. Агрономи! Один у нас, на
центральному відділку, другий у сусідньому селі робе. І як ви думаєте, машини
їм треба? Треба! Чи поля об’їжджати, чи куди там у
справах… А на автобусах у райцентр чи в Харків не наїздочишся. Довелося купити.
Одному «Ниву», другому «Ниву»… Де ж туточки оте додавання?
Або таке. Старшому ми хату збудували. Правда, він каже, що хата з туалетом у
середині – це вже дім. Але ж не з неба він упав, той «дім», довелося тягнутися.
А туточки вже молодший каже, що і йому своя оселя треба, бо невістка не хоче,
аби свекруха в її горщики зазирала. Будуємо… А ви знаєте, скільки зараз
матеріали коштують? Скільки мішок цементу?
- А скільки? - запитав я в надії, що хоч пара конкретних цифр з’явиться в блокноті.
- Багато стоє, - махнув він рукою.
- Ні, скільки, скільки? Давайте конкретно. Мені цифри потрібні.
- Нєа, конкретно не вийде. – Петрович явно ухилявся від арифметики. – Ціни
змінюються постійно. Та й дивлячись де його брати. В магазині одна ціна, в Балаклеї
на цемзаводі зовсім інша.
Вже нікого не питаючи Петрович наповнив чарки. І після того, як вони
спорожніли, перевів розмову в гуманітарний аспект.
- Воно б легше було, аби ці діти не були такими вередливими. А то все їм не
так. Єври подавай. Євростандарт, європроект, євроремонт… Неначе оті євреї. От
ми з бабою на мазаній долівці виросли, а ці, бач, не хочуть. Молодшому будуємо
двоповерховий будинок із отією… ну, як її? Семеновичу, як називалося те вино,
яке ми вчора пили?
Семенович уже куняв, але звернення почув і напрочуд швидко зорієнтувався.
- Га? А… Ну, ця, як її? Масандра! - згадав він і звично округлив очі. Я
подумав, що так керівник відділку намагається побачити кінчик свого носа.
- От-от. Дім з масандрою! А все це гроші, а ти, батьку, плати!
«З мансардою», - подумки єхидно виправив я його, але те вже справи не
рятувало. Все, що я міг би написати після такої розмови, тягнуло на бадьору
кореспонденцію часів розвиненого соцреалізму. А вимагався простий реалізм з негативним
сальдо. Повна невдача! «На війні без потерь не буває» - казала в таких випадках
баба Ніна, моя сусідка. Її б та до зама!
Вирішили дякувати господарям. Надворі були ті ж мінус двадцять п’ять, але
мороз уже не дошкуляв - «Шустов», «Таврія» та «Хортиця» зробили свою справу. І
раптом біля машини я згадав, що біля столу, через оцей самий мороз, трапилася
метушня і тому не записав посади Петровича. Матеріал, зрозуміло, не вдався, не робитиму,
але порядок у блокноті має бути.
- А ким ви працюєте, яка ваша посада, Петровичу?
Він скромно всміхнувся:
- Ну, посади – це у вас, у кореспондентів. Та ще от у Семеновича. А я –
простий комірник.
