Людина на своєму місці

Хто зна, що таке щастя? Деякі люди кажуть: воно в тому, щоб пізнавати світ. А може, щастя — це чогось не знати, не відати?

Миколка захворів на менінгіт у першому класі. Хворів тяжко, проте вижив. Жити — жив, але розум втратив. Тепер він белькотів щось нерозбірливе, хоча іноді в потоці дивних вигуків проривалися окремі слова: “друг”, “школа”, “так-так-так” і чомусь “начальник”. Коли хотів щось повідомити, то брав “співбесідника” за рукав і починав: “Друг! Три бу шесть… Школа…” Далі — довге нерозбірливе белькотіння і, нарешті, “промова” закінчувалася чітким “Начальник!”

“Співбесідник”, звичайно, не заперечував і Миколка, переможно піднявши догори вказівного пальця, ішов собі далі. “Школа! Три бу шесть” — бурмотів він. Через оте “Три бу шесть” його й прозвали Трибу. Він охоче відгукнувся на це прізвисько і відповідав: “Друг!”, незалежно від того, хто його кликав — чоловік чи жінка.

Роботи для вже дорослого юнака в селі не знаходилося, йому навіть телят пасти не можна було довіряти. Але до дурника звикли, бо нічого поганого він не чинив. Перед війною померли його батьки і Трибу підгодовували всім селом.  

На знак подяки Трибу брав участь у будь-яких хоч трохи помітних подіях. То два вози зчепилися колесами, то місток через річку лагодять — він тут як тут. Метушиться, розмахує руками, одне слово, “дає вказівки”. А коли в травні 1941 року від станції до села тягнули електрику, Трибу зрозумів, що роботи в нього — непочатий край. Зі сходом сонця він уже був біля викопаних ям. Там лежали дерев’яні просмолені стовпи і Трибу, обмацуючи гладке чорне дерево, чомусь казав: “Начальник!”

Коли, нарешті, підходили електрики, він здоровався з кожним за руку, повідомляв, що той — друг і що три бу шесть. А потім брався за свою відповідальну роботу. Керував установкою стовпів та натягуванням дротів. Особливо дбав, щоб робітники зрозуміли: стовпи мають стояти, а не лежати на землі. Бо якщо вони лежать, то це — неправильно. Хлопці сміялися, та не проганяли докучливого “керівника”. Навпаки, сідаючи обідати, запрошували і його, що Трибу сприймав як заслужену платню за свою роботу.

З початком війни великих боїв тут не було, село не постраждало, тільки німець сильно бомбив станцію. Та вступ їхньої частини в село буквально потряс уяву молодого чоловіка. Із узвишшя по грейдеру повільно котилися з десяток мотоциклів. Солдати в люльках насторожено трималися за кулемети. Потім ішли вантажівки, кузови яких теж були наповненні солдатами. За ними рухалися два трактори і замикав колону підйомний кран.   

Трибу вискочив перед мотоциклами і побіг поперед колони, з усіх сил вигукуючи: “Друг! Школа! Начальник!” Передній мотоцикліст повів стволом кулемета в його бік, але стріляти не став. Він зрозумів, що це, очевидно, такий туземний ритуал вітання.

До війни в селі міліції не було, лише на станції. Нові власті вирішили, що це — непорядок і організували тут цілу дільницю. Поліцаїв було троє: два приїхали десь з-за Дніпра, а один — місцевий, далекий Миколин родич. Він і умовив товаришів допомогти нещасному дурнику. Його підгодовували на дільниці, а одного разу дали чорну поліцейську форму, щоправда, без нарукавної пов’язки і без кокарди на шапці.

Трибу був радий      надзвичайно. Він захоплено оглядав себе, підносив догори пальця і вигукував: “Начальник!”, “Школа!”

Якраз у цей момент до дільниці під’їхав німецький фельдфебель. Він керував відбудовою станції, і селяни, яких мобілізував на роботи, казали, що цей Ганс — незла людина.

Трибу вийшов з поліцейської хати і став на ганку, взявши руки в боки. Коли фельдфебель підійшов ближче, Трибу торкнув його за рукав і суворо мовив:

 — Друг! — він тицьнув собі пальцем у груди. — Начальник!

Потім показав на німця і приклав два пальці до скроні:

— Школа! — із його белькотіння і дурень би зрозумів, що Трибу вимагає, аби фельдфебель відкозиряв.

Німець здивовано вирячився на сільського дурника, а потім з усіх сил ударив його кулаком у вухо.

— Швайн! — сказав він і зайшов до дільниці.

Трибу сидів на землі і плакав. Його побили вперше в житті і вперше він бажав помсти.

Три дні він десь пропадав. А на четвертий, коли вже смеркалося, з’явився біля містка через річку. Був одягнений у ту ж чорну форму поліцая, на плечі висіла біла дерев’яна рушниця. Видно, сам вистругав. Він сховався у верболозі.

Чекав недовго. Фельдфебель Ганс повертався з роботи. Трибу вискочив з кущів, наставив “рушницю” на німця і крикнув: “Бух!” Він несподіванки фельдфебель випустив з рук кермо і впав з велосипеда. Поки він піднімався, Трибу встиг відбігти на безпечну відстань. Зупинився і схвильовано залопотів своє нерозбірливе:

— Три бу шесть! — мстиво вигукнув він. Німець було погнався за нападником, але велосипедом між кущів не поженеш. Облишив цю спробу,

лише погрозив кулаком услід “партизану”.

На другий вечір історія повторилася. Та чи фельдфебель був готовий до “нападу”, чи щось інше, але цього разу він не впав, а швидко зіскочив з велосипеда і погнався за Миколою. Він уже майже догнав його і намірився чоботом врізати дурника під зад. Але той несподівано стрибнув у воду, а фельдфебель, втративши рівновагу, розтягнувся на землі.

“Бух!” пролунало і втретє. Та тепер уже Ганс не погнався за Трибу. Навіть не зупинився, він засміявся, вигукнув: “Швайнен партизанен” і натиснув на педалі. Після цього Трибу припинив свої “бойові дії”.

Червона Армія як здавала село без бою, так і зайняла його. Одного дня від станції заїхали дві “полуторки” з бійцями. І яке ж було їхнє здивування, коли посеред сільської вулиці вони побачили живого поліцая! Коли його схопили, він усе повторював, що є начальником.

Його, мабуть, повісили б, якби не заступилися люди, не розповіли про нещасну історію Миколи. Почувши оповідь про “боротьбу” Трибу з фельдфебелем Гансом, бійці посміялися і звеліли чорну форму зняти. А замість неї дали солдатську гімнастьорку, галіфе та чоботи. Все було не нове, але справне. Потім лейтенант дістав з кузова свій чемодан і вийняв з нього справжнього офіцерського кашкета. Майже нового, тільки в червоному околиші невелика дірка.

Бійці були задоволені. Вони зайняли станцію після короткого бою. Нікого не вбило, двох легко поранило, а в селі жодного пострілу не прозвучало. Може, через те лейтенант і розщедрився на кашкет.

Але ще більше радів Трибу. Він задоволено оглядав себе, підносив пальця догори і вимовляв: “Начальник! Школа!”. Особливо йому подобався кашкет. Такого ні в кого не було. І бійці, і їхній командир носили пілотки.

Той кашкет і став причиною крутого повороту долі Миколи-Трибу, коли він, врешті-решт, знайшов своє місце в житті.

Сталося те років через п’ять чи шість по війні. Якось Трибу ошивався на станції, з цікавістю поглядаючи на машини, що стояли на площі перед вокзалом у чеканні київського поїзда. Двох водіїв та їхні “полуторки” він знав. Ці емтеесівські машини, бувало, працювали в їхньому колгоспі. А от третю бачив уперше. Великий круглоголовий “Опель” здавався велетнем біля тих “полуторок”. Трибу не знав, що на цьому трофейному “Опелі” із районного містечка приїхав заврайздороввідділом зустрічати з поїзда дружину. Та й навіщо було йому те знати?

Рішучим кроком він підійшов до “Опеля”, сів у кабіну і приклав ребро долоні до козирка. Так військові перевіряють “посадку” кашкета на голові. Шофер дивився на нього запитально.

— Туди! — показав на село “військовий”. Водій завів двигун, машина рушила. Вони переїхали місток, підняли куряву на сільській вулиці і, нарешті, доїхали до грейдера. А пасажир мовчав. За околицею шофер зупинився і запитав:  

— А тепер куди?

— Туди! — рішуче показав на станцію цей дивний пасажир.

На станції він вийшов, проказав незрозуміле: “Школа!” і начальственно хряснув дверцятами.

Містечковий шофер підійшов до емтеесівських водії і запитав:

— Це чи міліціонер у вас такий, чи хто він є? Перевіряв мене як я їжджу, але так нічого не зауважив.

Шофери перезирнулися.

— Так-таки нічого не сказав?

— Ні, в кінці він мене похвалив, мовив, що в мене хороша школа водіння.

— Так і сказав?

— Ну, він кинув одне слово “школа”, але ж ясно про що…

Хлопці ще раз перезирнулися і вибухнули сміхом:

— Ну, брат, таких начальників ти ще не возив! Це наш сільський дурник. Він зовсім оте, — шофер покрутив пальцем біля скроні і додав. — Схоже, у тебе теж не всі дома…

Райцентрівський гість образився, але, щоб виправдатися, мовив:

— Та я й подумав, чому він у мене документів не перевірив?

У цей час із вокзалу вийшли начальник із дружиною.

Шофер образи не забув і, вибравши підходящу хвилину, розповів своєму начальнику, що в селі живе небезпечний божевільний. Так Микола-Трибу потрапив у обласний психоневрологічний диспансер.

Цю історію розповів мені головний лікар диспансеру, коли я завітав туди в газетярських справах. І додав:

— Випадок дуже цікавий у психіатричній практиці. Ми його мало не втратили. Здавалося б, чого людині треба? Тепло, чисто, харчування в нас непогане. А він за місяць лікування схуд, зблід, почав слабувати. Бачу — журба людину точить. А як зустріне земляків, які приїдуть, бува, до своїх родичів, — плаче, ридає.

Я почав їх запитувати: чим наш пацієнт займався вдома? Ну, чим може займатися сільський дурник? Які в нього справи? Коли один згадав: командувати, каже, любив. Керувати. І ми його вилікували від журби, хоча довелося дещо порушити санітарний режим лікарні. Ходімо, покажу.

Головлікар подав білого халата, і ми перейшли до другого корпусу. У коридорі на стільцях, призначених для тих, хто відвідує пацієнтів, сиділи, судячи по сірих та синіх лікарняних халатах, самі пацієнти. Кожен то з папірцем у руках, а то навіть із цілою текою паперів. А за старим обшарпаним письмовим столом умостився чоловік років 40—45. Він був одягнений у солдатську гімнастьорку без погон і галіфе. На столі лежав вицвілий офіцерський картуз із круглою дірочкою на околиші. І все ж цей червонощокий гладенько вибритий чоловік належав до постійних мешканців диспансеру. Те виказували стоптані лікарняні черевики, взуті на ноги замість чобіт.

До столу безперервно підходили “клопотальники”. Вони простягали “начальнику” свої папери. Той подовгу розглядав їх, неначе читав. Потім задумувався, тер скроні. Часом тягнувся за великою дерев’яною печаткою і ставив її на папірець. Декому відмовляв і “прохач” зі сльозами відходив від столу. У першому випадку Трибу (це був, звичайно ж, він) усміхався і промовляв “Друг! Школа!” У другому випадку він довго белькотів свою нерозбірливу промову, а потім з повчальними інтонаціями заявляв: “Три бу шесть”.

— І так щодня. Приходить за свій стіл рівно о дев’ятій. Працює до обідньої перерви, навіть на лікарський обхід не відволікається, лікар підходить до нього сюди. Ще нікого з “клопотальників” не пропустив без черги. Часом відмовляє в печатці навіть тим, з ким приятелює. Скажіть, звідкіля це в нього? Адже за все своє життя він жодного разу не звертався до справжньої установи…

Був час обідньої перерви. Трибу піднявся з-за столу, одягнув картуза, приклавши ребро долоні до козирка. Проходячи повз нас, ковзнув зверхньо поглядом, забелькотів, а потім виразно промовив:

— Так-так! Три бу шесть! Начальник!

Ні, я не вважаю, що з роками лікарі багато переймають у своїх пацієнтів. Але головний лікар, дивлячись услід Трибу, задумливо мовив:

— Все-таки для повного щастя людині обов’язково треба знайти своє місце в житті.

Цар-корзина

І. Містер Гулько в почуттях

Машина експертів-добровольців уже проїжджала Мерефу, коли він раптом відчув хвилювання. Знайомі місця бентежили душу і викликали спогади.  Приємно було згадувати, як два роки тому працював у цих краях, але в той же час відчував непереборний потяг знову повернутися в те село.

І коли джип проскочив вузький міст через Мжу, коли виїхав за Селекційне, не витримав і закричав:

— Он лефт, плиз! Пожалуйста, налево!

Шофер повернув і здивовано сказав:

— На Лозову поворот потім, містере Рузвельт.

— Айм андестенд. Но поворот не нужно. Нужен прямо.

Група американських експертів-добровольців їхала в Лозову вивчати підприємництво, щоб потім давати кваліфіковані поради, як і куди розвивати ринкову економіку. Серед них був і Гаррі Рузвельт, п’ятдесятитрилітній темношкірий американець. Це була вже його друга поїздка до “Сов’єт Юніон”. Щоправда, тепер Радянського Союзу не стало, КДБ не стало, а була “Юкрейн” і демократія. І були ті самі люди в селі, яких він вивчав з точки зору соціології. І був, мабуть, “охотколектив”…

От і село. Іще на в’їзді Гаррі помітив щось незвичне в буденному житті, яке він, здавалося б, досконало вивчив. На вулиці було людно, селяни ішли в бік центру швидко і по-діловому. “Перебудова позначилася на їхньому житті, — задоволено мовив містер Рузвельт до колеги. — Раніше вони ходили без поспіху, неначе в них попереду вічність. А тепер в Україні розуміють, що час — це гроші”. Колега легко погодився, бо Гаррі говорив прописну істину.

Припущення Гаррі Рузвельта було настільки блискуче, з точки зору суспільної психології, наскільки й далеке від сільського життя. Але це стало зрозумілим пізніше. Поки що містер Рузвельт побачив знайому фігуру, яка поспішала в тому ж напрямку, що й усі односельці. Попросив шофера зупинитися і вискочив із машини:

— Містер Гулько, хау ду ю ду? Все о’кей, йєс?

— Йєс-йєс. Обехаесес! — розгублена усмішка стекла з обличчя Гулька і останнє він вигукнув майже роздратовано. Повернувся і почимчикував, рішуче помахуючи руками.

— Містере! А ти як тут опинився? Знову нас вивчатимеш?

Гаррі Рузвельт обернувся. Поруч стояв Харченко Петро і здивовано, але радісно усміхався. Колеги містера Рузвельта з цікавістю спостерігали за несподіваними сценами в центрі села.

Гаррі і Харя обнялися.

— Мистер Харченко Петро, что есть “Обехаєсєс”? Почему мистер Гулько сердиться?

— А, не звертай уваги! Було нам після твого від’їзду. Ну, та на тебе я не серджуся, а Гулько забути не може.

Якби Харченко Петро учив у школі не німецьку, а англійську мову, до того ж на п’ятірку, а не на двійку, він би розповів американцеві, як після його від’їзду в село прибув отой самий перекладач із уважними очима і довго та прискіпливо вів бесіди з усім “охотколективом” і кожним окремо на предмет занадто теплих стосунків із американцем. Він не міг зрозуміти, навіщо того негра примусили пасти громадську череду і не хотів повірити, що в карти вони грали на жуйки, а не на долари. Усе допитувався, куди поділи “інвалюту”, і погрожував великими неприємностями. Тоді Гулько і перелякався, навіть хотів десь купити доларів, щоб віддати. Та де ж їх купиш?

А потім Україна проголосила незалежність, і перекладач із пронизливим поглядом більше в селі не з’являвся.

— Ну, а ти, містере, із чим до нас? У мене житимеш.

— Ноу, мы и май коллегас едем работать в Лозова-сити, — пояснив Гаррі Рузвельт. — Сейчас едем.

— Я не ферштейн, — ображено мовив Харченко Петро. — Що, і до завтра не лишишся?! Рузвилиха горілки зробила… Ну, кантривіска, чиста, як сльоза і без нітратів, пам’ятаєш?

— Кто есть “Рузвилиха”. Йо вайф? Твоя супруга?

— Егеж, — зніяковів Харченко Петро, за яким уже три роки закріпилося прізвисько “Рузвиль”, а за нею, ясна річ, “Рузвилиха”. — Це так по-українськи буде “законна дружина”.

Гаррі Рузвельт вагався. Йому й хотілося лишитися хоч на день, і їхати треба було.

— Та зоставайся! У нас буде подія всесвітнього значення. Бачиш, люди поспішають? Сьогодні їм покажуть Цар-корзину.

Містер Рузвельт зацікавився. Але Харченко Петро інтригуюче махнув рукою: потім розповім.

— Завтра я тебе в Лозову сам відвезу. На мотоциклі, — пообіцяв.

Темношкірий соціолог поглянув на похмуре небо і здригнувся. Нарешті він зважився. Підійшов до джипа, про щось поговорив із колегами, і машина рушила без нього.

ІІ. Подія всесвітнього значення

Як це часто буває в історії, головну роль відіграли не продуктивні сили суспільства, а людські амбіції. У селі, яке розляглося на порослих верболозом берегах річки Мжі, здавна плели корзини. Це зараз у хід пішли сумки, пакети, торби. А раніше все носили в корзинках, навіть сіно в плетених із лози піхтірях.

Та поступово майстри верболозу вимирали, і от лишилося їх двоє: дід Харитон і дід Адамчик. Вони були повною протилежністю: дід Харитон, —  опецькуватий круглощокий веселун, дід Адамчик — завжди похмурий, неговіркий, трохи згорблений високий дідуган. І продукція їхня була несхожою. Якщо Адамчик плів так звані ягідні корзини — круглі, з однією нерухомою ручкою, то Харитон спеціалізувався на корзинах “молошних” — прямокутної форми із двома відкидними ручками. Або з однією, але все одно відкидною. Якось по весні на гулянці дід Адамчик почув, як підпилий Харитон заявив:

— Адамчик — слабак! Він ніколи не сплете молочної корзини. Бо тут думати треба по-умному!

 Дід Адамчик прийшов додому рознервований і довго блукав по двору. Другого дня узяв піхтір і подався на Мжу. Приніс раз, а потім ще раз по повному піхтіру лози, і сів обкорювати.

Згодом Адамчик скомандував:

— Бабо, виносимо все з хати. Стіл, ліжко, сундук!

— Ой, лишенько, — сплеснула та в долоні. — Навіщо ж ото, чи білити хочеш? Так побілена ж.

— Треба. Сказав виносимо — значить, виносимо.

— Ну, ти, діду, з глузду з’їхав!

— Скажи ще й ти, що я — слабак!

— Та ні, не скажу. Он чотирьох дітей наклепав, я і досі тебе боюся.

— Тю, дурна! — сплюнув дід. — Тобі одне на умі. Я ж про творчество.

— А я про що, — грайливо повела очима баба і стягнула з голови хустку. Вона зрозуміла, що сьогодні ліжко виносити не будуть.

А там пішло копання городів, садіння, потім кабанчика різали. Словом, дід Адамчик приступив до реалізації свого задуму аж перед осінню.

У звільненій від меблів кімнаті він заклав гігантську корзину. Два на три метри й у висоту півтора. Причому, саме “молошну”, тобто прямокутної форми із товстою основою на денці, з міцним ободом нагорі. Ручку дід задумав особливу: візерунчасту плетену, щоб лягала вона точно на обід. Тиждень працював дід Адамчик. Тиждень баба ходила навкруги, перечіпаючись через лозу, і все питала: та хто ж її підніме, таку корзиняку? На що дід неодмінно відказував:

— А нехай Харитон і піднімає. Ми ще побачимо, хто слабак!

І зловісно усміхався в прокурені вуса.

Нарешті, настав день, коли дід Адамчик мав представити на суд односельців свій витвір. І нехай люди самі вирішать, хто насправді майстер, а хто так собі.

У той самий день у селі з’явився Гаррі Рузвельт.

ІІІ. На крилах мрії

Цю історію Харченко Петро розповів містеру Рузвельту. Розказував п’яте через десяте, пояснюючи, що він у школі учив німецьку, а не англійську. Але Рузвельт зрозумів.

— О, Царь-корзина! Есть Царь-пушка!

— Еге ж, у Ленінграді, — зраділо погодився його сільський друг.

¾ Нет, ¾ заперечив містер Рузвельт. ¾ Ленинград нау нейм Санкт-Петербург, но Царь-Пушка в Москве. Я был, видел.

¾ Ну да, це ми так, по-старому. Точно в Москві. А в Лен… Петербурзі теж є. Найбільший у світі крейсер і найбільший у світі броньовик.

¾ Итс посибилити, возможно, ¾ погодився містер Рузвельт. ¾ У нас в Туссоне, стейт Аризона, есть самая большая в мире стиральная доска. Может стирать одновременно десять человек.

¾ Та ну, ¾ вразився Харченко Петро. ¾ Хто ж на ній пере?

¾ Никто. Это для туристов. Вы тоже можете показывать свою Царь-корзину туристам. Хороший бизнес.

Вони підійшли до Адамчикового двору. Біля хвіртки товпилися люди, а за нею метушилася Адамчиха, виставляючи на столах під березою тарілки з холодцем. Харченко Петро підвів містера Рузвельта до молодого чоловіка і сказав:

¾ Це наш новий голова сільради. Ні, тепер кажуть, — сільський голова. Познайомтеся, Сергію Петровичу, це містере Рузвельт.

¾ Твій тезка, значить, ¾ пожартував голова.

Харченко Петро зробив страшні очі. Сергій Петрович, схаменувшись, заговорив швидко:

— Та ми колись уже знайомилися. Запрошую вас, містер Рузвельт, на презентацію найбільшої у світі плетеної корзини. Майстер закінчив роботу, нікого ще не допускає в хату. А потім буде фуршет.

— Ето б’ютифул традишин — фуршет, — погодився Рузвельт і додав: — Я думаю, что малый бизнес имеет большой будущий. Такие бизнесмены, — він кивнув на хату, — спасут украинскую економику.

Голова сільради ввічливо підтакнув, хоча йому важко було уявити дідів Адамчика і Харитона в ролі рятівників економіки цілої держави.

Люди почали хвилюватися. Занадто довго Адамчик не виносив своєї корзини на показ. Сергій Петрович вибачився і пішов до хати. Вийшов якимось розгубленим і потягнув за рукав Харченка Петра:

— На два слова, Рузвиль. — Вони відійшли.

— Забирай свого гостя і мерщій дуй із ним у Лозову. Тут йому робити нічого.

— А що сталося?

— Адамчик готовий на стелю вистрибнути. Корзину не можуть винести! Вона не пролазить у двері.

— Та про що ж він думав, старий пень? — Харченко Петро вдарив себе по боках. — А як я цьому негру скажу? Слава на всю Америку… І моя вже готується, гуску зарубала… Ні, Сергію Петровичу, ти вже сам якось. Сам його запросив — ось і викручуйся.

Голова сільради підійшов до американського гостя:

— Містере Рузвельт, я хочу сказати, що презентація відкладається на цілий тиждень. Так вирішив майстер.

— Но… Я могу смотреть?

Голова задумався. Потім відчайдушно махнув рукою: пішли!

Запах спиртового лаку вдарив у ніс іще в сінях. Ще сильнішим він був у кімнаті. А серед цих бентежливих міазмів у повітрі ніби пливла поставлена на чотири табуретки Цар-корзина. Вона була така гарна, як наречена перед самісіньким вінчанням. Жовті з прозеленню боки. Темно-коричневі ободи на денці й по обідку. Майже прямі, трохи тільки розлогі стінки. І ручка! Диво ручка. Темно-червоний колір грав дорогоцінними рубінами на лозі, якою майстер обплів цю майже триметрову дугу.

Сам майстер у розпачі ходив навкруги свого дива, зло кусаючи довгі вуса. У кутку кімнати, сховавшись за корзиною, сидів Гулько і намагався не розсміятися, хоча регіт його душив. Як-то вони з Адамчиком намагалися випхнути корзину з кімнати — і дарма.

— Дозвольте відрекомендувати вам видатного майстра народних промислів Семена Адамовича Миргорода — церемонно почав сільський голова. — Перед вами — витвір його мистецтва.

Дід Адамчик заскреготів зубами. Гулько не втримався від сміху. А містер Рузвельт вирячив свої і без того булькаті очі.

— Ай’м сорри! Она же очень большая. Нужен, как єто сказать, експозишин плейс… Павилион.

— А ми її виносити взагалі не будемо, — знайшовся сільський голова. — Тут і залишимо. Ця хата стане етнографічним музеєм. Прялку поставлю, шведські колодки…

— А ми із старою де житимемо? — спантеличився старий Адамчик.

— Тобі думати нічого, поставимо новий дім, які личить народному майстру. За рахунок сільради. — Сільський голова брехав натхненно, із подивом усвідомлюючи, що він не червоніє. Бюджет сільради настільки бідний, що не було грошей навіть залатати покрівлю. У дощ вода ляпала на стіл секретаря і, Валентина Семенівна ставила на нього принесене з дому відро. Але Сергій Петрович сьогодні рятував честь держави. — Да, побудуємо! Побачите іншим разом, товаришу містер!

Гості вийшли. За, парканом, незважаючи на відставку презентації, хвилювалися односельці. Адже столи з холодцем і огірками ніхто не прибирав. Презентація відкладена, а фуршет не відкладеш!

А в хаті Гулько  “дістав” діда Адамчика.

— Так, ну я вже відчуваю себе запрошеним на весілля в нову хату. Сільрада збудує, ги! Ти тільки двері широкі замовляй.

І Адамчик нарешті зрозумів, хто довів його до такого нервового стану. Той телепень Харитон, а тепер оцей Гулько…

Двері в Адамчиковій хаті були завузькими і для Гулька…

Контакт

І.  Сльоза без нітратів

У наших чоловіків критичні дні — коли в селі не стає горілки. І тоді доводиться посилати гінця в сусіднє село. Воно більше, можливості ширші.

— Тільки не бери у Гапочки, візьми у Рузвилихи, — дає Панас Іванович напуття Миколі Лелеці. — У Рузвилихи кріпша.

—  У кого-кого? — перепитую я.

— У Рузвилихи. У неї завжди міцніша.

— А чому її так зовуть?

— Як чому? Бо чоловік у неї Рузвиль.

— Хто?!

— Не знаю, що воно таке. Може, щось колись розвалив, а потім сюди переїхав. Він не з наших...

Як потім стало відомо, прізвисько “Рузвиль” мало свою конкретну історію, пов’язану з ліквідацією “холодної” війни.

Під час перебудови в сільраду подзвонили прямо з обласного центру. Сказали, що до них їде американський соціолог вивчати соціальні настрої колгоспного селянства. Звідкіля той соціолог дізнався про існування цього села, невідомо, але з області попросили створити всі умови для роботи та проживання дослідника і порадили про всяк випадок не базікати зайвого. Демократія — демократією, а приїжджий — із самої Америки, мало що він може знічев’я подумати.

Голова сільради вирішив “поставити” соціолога на проживання до Харченка Петра. Тому недавно радгосп дав новий будиночок, мав корову, отже, молоко і з-під корови, і пряжене. Ну, і, може, сметана…

Сам Петро ні в чому такому поміченим не був, ні по аморальній, ні по політичній лінії. З партії не виходив, щоправда, і не вступав. Рухом не цікавився, бо в Тимченках про нього ще не чули. Головне ж було те, що Харченко славився в селі як завзятий мисливець. “Нехай, — подумав голова, — забиває йому баки своїми байками про кабанів, ніж ото про наші діла розказуватимуть!”

Соціолог Гаррі Рузвельт виявився темношкірим п’ятдесятилітнім американцем, який до всього ще й володів російською мовою. Втім, це він сам так вважав. Насправді ж Гаррі знав кілька десятків російських слів, які ощадливо перемішував з англійськими, а брак розуміння компенсував широкою білозубою посмішкою, після якої на його “Вы андестенд мне?” було незручно казати “Ні”.

Гаррі Рузвельт був чоловік беручкий. Він цілий день їздив з директором радгоспу то на ферми, то в тракторну бригаду, розпитував людей про роботу і заробітки, про житлові умови, щось відмічав у своєму великому блокноті. Не всі, правда, потім могли пригадати, що вони відповідали, бо не завжди розуміли, що він питав. Але Гаррі неодмінно дякував англійською мовою і пригощав опитаного жуйкою. Її в нього був невичерпний запас.

Увечері вирішили зібратися. Взагалі вирішив Петро. Гаррі Рузвельт про свою згоду ще не знав.

Петро порадився з дружиною і підійшов до американця:

— Воно годилося б повечеряти. Ви ж не будете проти? А коли я декого з хлопців покличу? Нормальні мужики, нічого такого. Це наш “охотколектив”, усі свої. А ви їм про Америку розкажете, ну, і про мєждународне положеніє...

Постоялець мало що зрозумів, але вхопив ключове слово “Америка”, закивав, шкірячи зуби:

— О, єс! Америка! Юнайтед Стейтс!

— Ну, бачиш, бабо, він згоден, мабуть, давно душа горить. Хоч і іностранець. Ти ж постарайся, і щоб самогонка не смерділа!

Харченчиха дійсно постаралася. І наварила, і насмажила, а головне — з піском вимила-вишкребла увесь посуд для закваски, апарат, а змійовик прочистила струною з квачиком на кінці.

І коли за столом зібрався “охотколектив”, горілка була вже готова. Чиста, як сльоза. Правда, Гаррі якось підозріло на пляшки подивився і закрив свою чарку долонею.

— Ну, чого ви? Воно ж для знайомства, положено. А горілка хороша, п’ятдесят градусів, — розгубився Харченко. — Натурпродукт! Без нітратів!

Останнє, здається, переконало соціолога, хоча ніяких нітратів у таких напоях і не буває. Він пригубив чарку.

— О, кантри віскі! Велл...

“Охотколектив” спочатку ніяковів, мовчав за столом, посилено працюючи щелепами над смаженою гускою, але після третьої (“За хазяйку і її золоті руки, які женуть таку “кантривіску”) розговорився.

Почалися розповіді про село, про іноземців, що тут бували, тобто тільки про німців, яких, правда, ніхто із присутніх не бачив через свою молодість. І, нарешті, Харченко Петро зачепив тему останнього полювання на зайця. Оминути він її не міг, бо надворі стояла пізня осінь.

Ніхто й не чекав, що Чичвянський Микола на прізвисько “Гулько” зморозить таку дурницю. Втім, цей на все здатний.

— А давайте, — вигукнув він, — візьмемо із собою на полювання товариша негра! У суботу й підемо. Харя, ти з ним краще знайомий, розтолкуй йому, що і як.

Петро Харченко знизав плечима, бо містера Рузвельта він знав усього на 10 годин більше, ніж Гулько, але “товариш негр” несподівано виявив заінтересованість.

— Єс, єс. Харрі Рузвелт май нейм. Что вы говорить?

Мисливці, як могли, розтлумачили йому свою ідею. Нарешті заокеанський гість зрозумів, заговорив, часто вживаючи слова “соціологія”, “нон типікал сит’юейшин”. Одне слово, погодився, але пожалкував, що не взяв із собою “ган”. Жести його були такі красномовні, що не тільки Харченко Петро, а навіть Гулько, якого вже добряче розібрало від випитого (це при такій закусці!), і той зрозумів, що заокеанський гість не має рушниці.

— Нічого, знайдемо, — пообіцяли мисливці і вже без “товариша негра” обговорювали деталі майбутнього полювання. Перекладати для нього було ніколи, а деталі — справа серйозна.

ІІ. “Охотколектив”

Стояв осінній сріблястий ранок. Мисливці на галявині нашвидкуруч “промили очі” і пішли, як домовилися, ставати на номери. Містер Рузвельт ні на крок не відходив од Харченка Петра, а той уже минув своє озерце, де мав стояти.

Чичвянський Микола гукнув:

— Харя!

Раптом містер Гаррі обернувся і заявив:

— Ай ем!

Широка посмішка сяяла на його темному обличчі.

“Та пішов ти!”, — подумав Гулько, але вголос відповів:

— Но! Містера Харченка Петра!

Американський гість зник у кущах, доганяючи свого наставника.

— Харя! — знову гукнув Гулько.

Почувся тріск хмизу і перед ним знову виник містер Рузвельт.

— Ай ем!

— Но, но! Містера Харченка Петра! — і вже розлючено зарепетував:

— Петре!

— Гей!

— Агов!

— Хто там зайців лякає?! — почулося з трьох сторін. У їхньому “охотколективі” було аж три Петра, тому частіше вживали прізвиська.

Словом, це було не полювання, а каторга. Тим більше, що нічого не вбили, крім власних ніг. Але ввечері вони знову зібралися в Харченка Петра “обмити” відкриття сезону.

І коли вже всі подробиці були обговорені, а американський соціолог глибоко задумався над чаркою “кантривіскі”, у Гулька знову народилася підступна ідея.

— А давайте навчимо його в карти гуляти?

Ідея була наче б то приваблива, бо говорити із заокеанським гостем уже не було про що. Проте як його вчити, скажімо, такій багатій грі, як “мереф’янська коза”? Гулько відразу знайшовся:

— В очко! Ти, Харю, розкажи йому правила.

— Та я ж по-їхньому не можу, я в школі німецьку вчив.

— Німецьку? Вчив? Ану, скажи що-небудь. Тільки не “Гітлер капут!”, це всі і так знають.

Харченко Петро наморщив лоба і раптом випалив:

— Іх бін кранк!

— ?!

— Я є хворий.

— На всю голову! — радо вигукнув Гулько.

— Що, печінка? — стривожилася Харченчиха. — Допився! Я ж тебе попереджала!

— Та не я, тіпун тобі на язик! То німці хворі, — почав сердитися Харченко Петро. — Тю! То ми вчительці так казали, коли вона нас...

Ясна річ, словниковий запас Харченка Петра не пригодився, проте правила гри з горем пополам вони містеру Рузвельту розтолкували.

Соціолог виявився чоловіком тямущим, гру засвоїв і за два вечори спустив спочатку всю свою жуйку, а потім усі рублі, що були в нього. На долари “охотколектив” грати відмовився. Хто зна, що воно за гроші...

І тоді Гулько, який на все здатний, знову знайшов вихід.

— Давайте на “очередь” зіграємо!

Це була захоплююча пропозиція, бо черга пасти череду нависала над кожним

невідворотно, а негри в Тимченках корів іще не пасли.

Зрозуміло, американський соціолог програв і цього разу.

Харченко Петро одержав добрячої прочуханки від дружини і за те, що гостя втягнули в таку дурницю, і за те, що він зовсім не знає, де тих корів пасти, і за те, що вона вже третій раз підряд ставить закваску. А коли Харченко Петро заявив, що не відпустить гостя самого пасти череду, то дістав і за це, і за того Гулька, який на все здатний.

Психологічна обробка чоловіка була в розпалі, коли до хати зайшов містер Рузвельт. Харченчиха відразу припинила кричати, “натягнула” на обличчя посмішку і люб’язно сказала “Єс, єс, січас будем єсть”.

А на ранок сільські жінки, виганяючи своїх корів до череди, злякано хрестилися, побачивши під капюшоном пастухового брезентового плаща кругле чорне обличчя американського соціолога. Він по-доброму усміхався і, розмахуючи гирлигою, казав, неначе вибачався: “Соціологія. Антипікал сит’юейшин”. Почувши це, жінки осіняли хрестом своїх корівок. А Харченко Петро, який у нього був за підпаска, вправно гуртував череду, покрикуючи не німецькою, а всім зрозумілою українською мовою. Корови мовних бар’єрів не люблять.

ІІІ. Хто вас на Ельбі обнімав

У посланця з далекої Америки могло скластися хибне уявлення про радянський спосіб життя. Це починали розуміти всі, навіть “охотколектив”. З ранку до вечора вони на роботі (і містер Рузвельт теж), а ввечері — обов’язково за столом.

— Ви б йому хоч пісень заспівали, — сказав голова сільради Харченку Петру. — Наших, місцевих.

— Ваших я не знаю, ми ж переселенці.

Голова порадив було звернутися до завклубом, але вони пригадали, що той уже як півроку не п’є, “закодувався”.

— Ну я сам прийду, підтримаю компанію, — сказав голова.

Надвечір, як смерклося (а смеркається по осені швидко), всі були за Харченковим столом: і родина, і містер Рузвельт, і голова сільради на чільному місці, і “охотколектив” по боках.

Після третьої голова, надавши обличчю офіційного вигляду, промовив:

— Товариші і містер! Є пропозиція заспівати народної пісні!

Усі принишкли, тільки Гаррі Рузвельт про всяк випадок вишкірився ввічливою посмішкою. Хоча вже з натугою: третя своє почала брати.

Для початку треба було б щось урочисте, але нічого пристойного голові сільради на думку не приходило. Аж розгубився.

Він махнув рукою і, постукуючи пальцями по скатертині, заспівав: “Їхав козак за Дунай, сказав дівчині прощай, а ти, коник вороненький, скачи та гуляй”. Раптом пам’ять йому перемкнуло, і містер Рузвельт не зміг дізнатися подробиць тієї задунайської подорожі.

Голова трусонув власною головою і завів спочатку: “Їхав козак на війноньку, сказав, прощай, дівчинонько”. Клятий козак крутився в пам’яті, але не давався. За столом запанувала зловісна тиша. “А попід горою козаки йдуть”, — уже зарепетував голова і раптом із жахом усвідомив, що він забув не тільки продовження, а й початок пісні.

— Ковбою треба банджо, — ні з того ні з сього ляпнув соціолог.

Обличчя голови почервоніло. Паралель з ковбоєм не сподобалася. Він важко підвівся з-за столу і сказав, що в нього невідкладні справи.

— Ти тут керуй сам, Петре, — дав останню вказівку.

Харченко Петро аж знітився. Місцевих пісень не знав, бо переселився з Полісся. Тамтешніх пісень не знав теж, але то вже не мало значення. Треба було б затягнути щось про Америку. Але що?

І ось рятівна думка.

“Хотят ли русские войны”, — урочисто затягнув Харченко Петро. “Охотколектив” почав підтягувати.

І коли вони дійшли слів “Спросите тех, кто воевал, кто вас на Эльбе обнимал!”, Гулько ляснув соціолога по плечу:

— Знаєш, містере, що таке Ельба?

Гаррі здригнувся і сказав:

— Йєс, ріве!

— Сам ти риба! Річка така!

— Йєс, йєс, я знаю. Ін Совьєт Юніон?

— Яволь, — радо вигукнув Харченко Петро. — У нас Дніпро, а у вас — Ельба.

Гаррі Рузвельт зовсім отетерів від цієї географії. Виліз з-за столу, кинув усім “Бай!” і побрів у свою кімнату.

А “охотколектив” ще довгенько сидів за столом, радіючи цьому справді душевному контакту.

ІV. Харя і Рузвель

Настав час прощатися. За Гаррі Рузвельтом приїхали його колеги, які працювали в інших містах і селах. З ними був і перекладач — стрункий сорокалітній чоловік з уважними очима. Зайшли в сільраду, де перекладач висловив подяку за гостинний прийом. Після цього дві білі “Волги” підкотили до будинку Харченка Петра. Соціолог пішов у свою кімнату пакувати валізи.

До будинку підходили люди, поступово підтягнувся й увесь “охотколектив”. — Товаришу перекладач, розрешіть обратитися, — торкнув рукава Гулько. — Що таке по-американському “Соціологія. Нон типікал сит’юейшин”?

— Ну, соціологія — то така наука про людей. А “антипікал сит’юейшин” — нетипова ситуація, — пояснив той. І уважно подивився Гулькові в очі:

— Що ви тут з ним накоїли? Дивись-но, ми про все знатимемо!

Містер Рузвельт поклав свої валізи до багажника і підійшов до гурту. Він обняв Харченчиху, поцілував у щоку, а потім мовив до Харченка Петра:

— Я жил и работал очень файн. Я имею незабываемые импрешин, как это по-русски... впечатления. Я хочу, чтобы вы вьпили этот настоящий скот виски в День Благодарения.

Він про щось поговорив із перекладачем і додав:

— Последний четверг ноября. — І подав Харченку Петру красивий пакет із намальованим білим конем.

Потиснув усім руки і сів у “Волгу”.

Люди розходилися, а “охотколектив” стояв біля оселі в задумі. По вулиці сідала курява. Воно годилося б по-людськи провести містера, але ці ж налетіли: “Поїхали, поїхали!” Через десять хвилин “охотколектив” уже розсідався за Петровим столом під звичне вже Харченчихине бурчання. Отак, лаючи усіх, а персонально чоловіка і Гулька, вона поставила на стіл ледь почату трилітрову банку “кантривіскі” (ту, що “чиста як сльоза і без нітратів”), а сама вже прикидала, де поставити цю красиву заморську пляшку із висячою на мотузочці картинкою, що її якраз розглядали Петро і Гулько. “Все-таки пам’ять про людину, нехай собі стоїть”, — думала вона.

І раптом Гулько, який на все здатний, обурено запитав:

— А що то за свято таке. День Подяки? Це ж не християнське? І виходить, аби подякувати людині, ми два тижні повинні чекати?

“Охотколектив” стривожено загудів, а Харченчиха зрозуміла: в її новому буфеті стоятиме порожня пляшка. Одна, глиняна з-під “Ризького бальзаму”, там уже була. І теж порожня.

Пляшка у вправних долонях Гулька глухо кракнула металевою пробкою і за мить жовтуватий напій був у малих гранчаках.

— Ну, нехай стелиться йому дорога, — розчулено мовив Харченко Петро. Усі випили, прислухаючись до смаку заморського напою.

— Не кріпка, — авторитетно заявив Гулько. — У тебе, Миколаївно, краща. Харченчиха розуміюче усміхнулась, зашарілася і махнула рукою.

— Я чув, вони її ще й водою розбавляють, із содою. Слабий народ, — додав Харченко Петро.

— А я ніколи не запиваю, це вредно, — підтримав бесіду Грицько Іщенків. — Як зап’ю, на ранок мене якось ото сканудить.

Розмова за столом набувала явно чоловічого характеру і Харченчиха, щоб перевести її на цікавіші рейки, запитала:

— А що воно за прізвище таке, “Рузвиль”?

— Рузвиль у них був як у нас Ленін, — пояснив чоловік. — Він — за бідних.

— Сам ти Рузвиль! — вигукнув Гулько. — Він у них був як Сталін. І другом його був, я сам бачив на фотографії. Теж, мабуть, генералісімус.

— Може наш — то його родич? — з надією поцікавилася Харченчиха. “Охотколектив” задумався над таємницями високої політики. Але над усім цим ще витало оте “Сам ти Рузвиль!” І коли Гулько натякнув, що між першою і другою не повинна пролетіти муха, хтось запропонував:

— Ну, Рузвиль, наливай уже нашої.

Усі полегшено засміялися. Плутанина в іменах була ліквідована. Відтоді Харченка Петра в селі кличуть Рузвилем, Харченчиху — Рузвилихою і знають, що горілка в них чиста, як сльоза. Головне — без нітратів.

Як ми вчили російську мову та інші науки

І. Урок перший

Село наше Закусилівка, що давним-давно виросло серед українських чорноземів, колись, кажуть, було куркульським: земля така масна, що встроми палку — дерево виросте. Не знаю, як там було «колись», але при мені, малому, в ньому не дуже закусювали, та й випивали не часто, хіба що на свята, та й то трохи. Ну, за винятком десятка післявоєнних інвалідів, які майже щовечора збиралися біля цегляної ятки із вивіскою «Ларьок». Такого мудрого слова «ларьок» у нас тоді ніхто не вживав, а казали просто: «У Лізані». Так звали продавщицю, котра відпускала товари, а найохочіше — вино інвалідам. А ми, малі пацани, які мало не з обіду крутилися тут у чеканні випадково залишеної ними порожньої пляшки (якраз сто грамів цукерок-«подушечок»), захоплено слухали Лізаніну скоромовку: «Сорок і сорок — руб сорок. Папірос не брав? Два сорок!» Підвипилі інваліди посміювались, але, бувало, з фронтовою безшабашністю викладали ті «два сорок», намагаючись при цьому ущипнути Лізаню за її пишні форми. Лізаня легко відбивалася, примовляючи: «Не простягай руки, бо простягнеш ноги!», але здачу давати при цьому обов’язково забувала.

Усі такі говірки мовились по-сільському. Ними тут користувалися завжди, іще з куркульських часів. Ніяких коректив у місцеву лінгвістику не внесла ні колективізація, ні війна, ні укрупнення господарств, коли по волі партії місцеві селяни п’ять своїх артілей захотіли об’єднати в один великий колгосп імені Дзержинського. Від того реформаторського акту закуски в Закусилівці не прибавилося, швидше навпаки, але місцевий діалект завдяки фронтовикам збагатився двома німецькими словами «цугундер» і «капут».

У пошуках порожніх пляшок, які були еквівалентом солодким «подушечкам», ми, малі, на ці лінгвістичні подробиці тоді не звертали ніякої уваги. Вражало інше: коли хтось із старшокласників — а серед них були і повоєнні переростки — закінчував школу і виїжджав у сусідній обласний центр, він або вона, через місяць завітавши до батьків, уже говорили «по-руськи». Наша мова для них була сільською, а то «по-руськи» — «настоящим языком».

І от розлігшись зі своїм однокласником на греблі під вербами, підставляючи тіло в новенькому купальнику, така «городська» дівчина говорить колишньому своєму однокласнику: «Балакаеш ты как-то не культурно. Я уже даже не дуже и понимаю по-местному. У нас в городе так не кажут». Однокласник соромився не так мови, як своїх простих сатинових плавок на зав’язках, що ніяк не гармоніювали з її імпортним купальником. А нам, пацанам, які завжди мостилися недалеко від них, дорослих, чомусь ставало прикро і хотілося чимось особливим вразити ту, яка зовсім недавно не захотіла йти в телятниці, а влаштувалася підсобницею на швейну фабрику. Ну, скажімо, з диким вигуком стрибнути з високої греблі у воду! І не «солдатиком», а «ластівкою». «Подумаєш, задається, — таким був обов’язковий наш вирок.

По-справжньому роль і значення російської мови роз’яснила нам Марія Захарівна, перша наша вчителька, яка в перший день нового навчального року в третьому вже класі сказала урочисто:

— Диты! Сегодня мы починаем учить русский язык. Это очень нужная мова, потому что даже старые негры хотели ее выучить. А почему? Потому что на ней разговаривал Ленин!

Я тоді активно, іще з шести років, ходив у бібліотеку і якби Марія Захарівна щось сказала про книжки, які можна прочитати російською мовою, для мене це був би аргумент. А от мова Леніна... Ми вже знали, що вождь усіх народів Володимир Ілліч Ленін давно помер і тому поговорити з ним нам уже не вдасться. Крім нього, помер і другий вождь, Сталін, за яким я, геть малий, плакав разом із багатьма односельцями. І вже після його смерті ми дізналися, що він, хоч і вождь, але був грузином. А грузинської мови в нас у школі не знав ніхто. Правда, Вітьку Барабаша ми називали Барабашвілі, але то було просто прізвисько, дане класом, як-от Миколу Панченка ми прозвали Хусаїновим. Був такий популярний футболіст у «Нефтчі», а Микола любив футбол. Але при тому ані азербайджанської, ані грузинської від них ніхто не вимагав.

Проте під час першого диктанту з російської мови всі ці сумніви пропали. Марія Захарівна, диктуючи прості та складно-підрядні речення, називала і розділові знаки. Валя Починок що чула, те й писала. Так і написала, як почула: «Запятаєм». На другий день Марія Захарівна, аналізуючи наші диктанти, сказала:

— Диты! «Запъятая» — это на нашей мове «кома». Не нужно это писать словом. Нужно ставить кому.

Отоді я і зрозумів, що для того, аби знати мову Леніна, все-таки мало влаштуватися підсобницею на швейну фабрику. Цю мову треба вчити.

ІІ. Урок другий

І вчили. Навіть ті, кому наука давалася вкрай нелегко. Було в нас кілька дівчаток та хлопців, які приїжджали із навколишніх непаспортизованих сіл і від вихідного до вихідного жили в шкільному гуртожитку. Після уроків дівчата ішли в шкільний двір, десь обідали, а потім сідали на колодах, заготовлених для нового будівництва, і, розхитуючись як буддистські монахи на молитві, зубрили задане на завтра. Зубрили російську, як ото майбутні фармацевти завчають латинські слова. Це було вже у восьмому класі, тому ми, закусилівці, не дуже й кепкували над їхньою «методою», бо розуміли — хоч трохи знати російську мову, значить, одержати шанс виїхати в місто, познайомитися там із хлопцем і вийти заміж. А вийти заміж — урятуватися від колгоспу. Вони були діти непаспортизованих, значить, не вільні.

І от Олександра Іванівна Степаненко перевіряє задане додому. Це вже не прямодушна, хоча й любима нами, малюками, перша вчителька. Олександра Іванівна — викладач російської літератури, причому знавець її такий прекрасний, що навіть прізвисько «Рижа», приклеєне нами за її вогняно-руде волосся, ми вимовляємо з повагою.

Тема уроку — Володимир Маяковський, «Стихи о советском паспорте». Валя Жуковська, яка вчора ввесь вечір зубрила ці самі «Стихи», хвилюється до дрижання рук. Вона завжди боїться опитувань, неначе за трійку чи, нехай, двійку її стратять, скарають на горло. Ось вона стоїть і протяжно декламує:

— По длинному фронту купе икают...

— Что делают эти купе? — здивовано перепитує Олександра Іванівна.

Валя перелякано замовкає, розуміючи, що допустила помилку. І починає знову:

— По длинному фронту купе икают.

Вона тепер наголошує не на другий, а на перший склад, А ми регочемо до тієї гикавки, яка неначе напала на таємничі, невідомі сільським дітям «купе».

Довелося Олександрі Іванівні пояснювати нам не правила наголосів у російській мові, а принципи обладнання залізничних вагонів. Сільська вчителька — цим багато сказано.

ІІІ. Урок третій

Фізика — улюблений хлоп’ячий і страшний для дівчат урок. Його веде Дмитро Митрофанович — невисокого зросту чоловік у картатому піджаку, галіфе і хромових чоботах. Він воював, потрапив у полон, сидів у концтаборі десь на території Польщі, потім знову воював і з того часу в нього й лишилися оці хромові чоботи та малозрозуміла лайка «Пся крев!». Це коли його вже сильно доведуть «бурсаки» — так він називє мешканців шкільного гуртожитку.

Він підходить до Зіни Трофимової — товстенької дівчини із села Вербова.

— А розкажи нам, дівчино, як улаштована лампа денного світла! Іди до кафедри.

Ця кафедра — прикраса фізкабінету і гордість Дмитра Митрофановича — справжня голгофа для Зіни. Вона розташована далеко від передніх столів, біля неї вже не чути підказок. Зіна приречено, ледь переставляючи ноги, підходить до кафедри, де стоїть макет лампи. Макет — у руках, проте вона не бачить класу. Доводиться обійти кафедру, піднятися на узвишшя, яке було зроблене спеціально для низькорослого Дмитра Митрофановича. Тепер обличчям до класу, але ще далі від подруги, яка вже відкрила підручник і готова підказати.

— Це...— Зіна семафорить очима: «Що?»

Подруга підказує пошепки: «Лампа!»

Шепіт чує увесь клас, крім Зіни. «Що?» — знову семафорить вона.

«Лампа!» — мало не кричить подруга.

Дмитро Митрофанович потроху закипає. Він не тільки добре чує, але й, походжаючи по фізкабінету, зупиняється біля суфлерші.

— Лампа, — нарешті здогадується Зіна.

 — Вірно, — говорить Дмитро Митрофанович. — Давай далі.

— Це... — Зіна тикає указкою в чорну металеву коробку і дивиться на клас очима, сповненими жаху і надії. Дмитро Митрофанович заблокував вірну суфлершу, проте не може бачити панічної міміки Зінаїди.

«Дросель!» — пошепки кричу я їй з передостаннього ряду. Зіна прикладає долоню до вуха, я знову кричу: «Дросель!!!» — і в цей час Дмитро Митрофанович роздратовано повертається до Зінаїди:

— Що, вуха чешуться? Ти їх миєш коли-небудь?

Зіна розуміє, що на сумніви і вагання в неї вже немає часу. Тицьнувши в металеву коробку, вона впевнено заявляє:

— Це — троси!

— Які троси? — розгублено перепитує Дмитро Митрофанович.

— Ну, не троси, а паси, — уточнює Зіна. Ми вчимося в середній загальноосвітній політехнічній школі з трудовим навчанням, тому деякий запас технічних термінів є в кожного.

— Сідай, двійка! — Оцінка вчителя явно свідчить, що в чорній металевій коробці були не троси і навіть не паси.

— Ти що, не міг гучніше підказати? — проходячи повз мене, шипить однокласниця.

IV. Урок четвертий

Наступний урок — знову фізика. Мала бути хімія, та Віра Пилипівна, моя улюблена вчителька, серйозно захворіла. Вона, не дуже здорова людина, під час окупації воювала в партизанах і винесла звідти не тільки орден і медаль, а й підірване здоров’я. І от кріпиться-кріпиться, розповідає про валентність і ковалентність нам, «тютям з полив’яними носиками», як вона зве нас зі своєю нерозтраченою любов’ю, а потім — як Бог дасть. Бог, у якого вона не вірить. Буває, викріпить, буває, зляже.

Сьогодні не викріпила, відвезли в лікарню. Дмитро Митрофанович її замінив. Чи це було несподіванкою і він не планував додаткового уроку, чи, може, мав інші наміри, але наступний урок — знову фізика. З усього видно, що Дмитро Митрофанович відкрив сезон полювання. Він не викликає до кафедри ні Миколу Цуркана, ні Барабашвілі, ні мене, знову цілиться на «бурсаків».

— Романюк! — каже. — А йди-но туди!

У руках у Дмитра Митрофановича не указка, а метрова дерев’яна лінійка, якою він поплескує по долоні. Цією лінійкою він і вказує на кафедру.

Ваня Романюк, маленький і завжди усміхнений хлопчина з хутора Водяного, якого всі однокласники із симпатією кличуть «Вана», з острахом дивлячись на лінійку, встає і каже:

— Та я краще з місця.

— Ну, з місця так з місця, — несподівано легко погоджується Дмитро Митрофанович. — А розкажи нам, хлопче, як працює трансформатор.

Вана живе в тому ж гуртожитку, що й Зіна, але його ніколи не бачили на колодах із книжкою. У нього є інше місце для навчання — гуртожиток розташований над ставком, в очереті прокошені просіки для човнів і там найкраще клює карась. Ми знаємо, де шукати Вану, коли що.

— Трансформатор? Який трансформатор?

— Як який? Електричний трансформатор, той, що ви вивчали минулого тижня!

Модель трансформатора в розрізі стоїть на довгій кафедрі разом із моделлю лампи денного світла. Вана дивиться на нього, але не може пригадати з минулого тижня нічогісінько. Карасі клювали, як скажені, просто жах, він хотів навіть «захворіти», але комендант гуртожитку погнав на уроки. Ледь досидів. Вана мовчить.

— Ну так як працює трансформатор?! — зловісно перепитує Дмитро Митрофанович.

— А, трансформатор? Отак: «У-у-у-у»!

Дерев’яна лінійка Дмитра Митрофановича сильно ляскає по столу, біля якого стоїть Вана.

— Ти ще кепкуватимеш з мене?! Пся крев! Сідай, двійка!

Вана сідає і задумується. Ця двійка — не перша і, схоже, не остання в його біографії. Але, звичайно, життя не прикрашає.

Дмитро Митрофанович уже ходить по аудиторії, як тигр, і висмикує то одну, то іншу жертву. Серед «бурсаків» майже паніка. Вана ж спокійний, як отой підсудний, що вже отримав свій вирок. Він устромлює сталеве перо в щілину в столі й цілиться в спину Сашка Задорожнього, який сидить перед ним і робить вигляд, що вчора вчив усі уроки. Якщо перо відпустити, воно вдарить у спину. А може, і встромиться в неї, пробивши сорочку. От сміху буде!

Вана відпускає натягнуте перо, а в цей час Задорожній перекладає голову з правої руки на ліву, і воно з брязкотом падає біля ніг розлюченого Дмитра Митрофановича. Той здригається і полотніє. Пальці, які стискають лінійку, просто білі.

— А, так ти по мені залізяками кидатися?!!

Він підходить до Вани, вдивляючись у його круглі від жаху очі. Лінійка стирчить з руки як меч у правиці римського легіонера. У мертвій тиші, що запанувала в класі, не чути навіть кроків Дмитра Митрофановича.

Вана так же тихцем і боком крадеться до дверей.

«Трісь!» Лінійка Дмитра Митрофановича, затиснута дверима, якими хряснув за собою втікач, розлетілася на друзки. Цього моменту вистачило для маневру. Дмитро Митрофанович рвонув на себе двері і побіг за Ваною довгим коридором, гучно стукаючи підборами хромових чобіт.

Ми сиділи у фізкабінеті ні живі, ні мертві.

Учитель зайшов у клас і хвилину стояв мовчки, відхекуючить. А потім несподівано мовив:

— Якби він побіг відразу вниз, цими сходами, я б його дістав. А він — коридором, на дальні сходи. Ну, ясна річ, молодий! Утік, пся крев!

У цій його фразі не було нічого педагогічного, а був аналіз мисливця, який полював на зайця. Не влучив — сам винен. І трохи захоплення хитрим зайцем. Ось тут наступила розрядка. Ми сміялися, додавали своїх коментарів. А Дмитро Митрофанович дивився на клас, що веселився, приходив до тями, потім постукав кісточками пальців і вже педагогічно сказав:

— Передайте Романюку, нехай учить фізику. Влітку — екзамен. Не здасть на «п’ять» — поставлю двійку.

Ясна річ, Вана на п’ятірку фізику не вивчив. Але Дмитро Митрофанович на екзамені поставив йому «четвірку». Може, карасі перестали клювати, а може, через те, що ми приклеїли Вані прізвисько «Племінник» і Дмитро Митрофанович дізнався про це «псевдо»?

V. Урок п’ятий. Про життя

У полковому карантині все нічого: і білизна чиста, і повітря чисте, тільки от сержант дістає командами «Відбій!», «Підйом, хвилина — в строю!» І ще дуже хочеться їсти. Ще б пак! Тільки-но вони, новобранці, сядуть за столи, тільки-но один із них, той, що крайній, розіллє черпаком-«розводягою» гарячущий суп із бачка, тільки-но вони встигнуть ще раз прочитати чудернацьку цитату «Любіть гігієну. Вона навчить вас бути цепним собакою власному здоров’ю. І. Мечников» і пару раз сьорбнути той суп, як сержант командує: «Встати! На вихід!»

І Вана, і всі хапають зі столу щедро нарізану «чорнягу» — житній хліб. Потім його можна тихцем діставати з кишень і їсти, їсти...

Нарешті! Із полкового карантину їх розкидають по підрозділах. Вана і ще п’ятеро «молодих» ідуть під командою сержанта в першу батарею.

А там — ремонт казарми. Солдати другого строку служби (тепер уже другого, бо «молодих» приганяють!) зносять старі чавунні радіатори опалення з другого поверху. Удвох беруть радіатор і несуть сходами. Тут їм і зустрівся невеличкий натовп налисо стрижених солдат у зовсім новеньких одностроях. «О, молоді! Тепер послужимо! Ану, беріться за це залізо!», — почулися вигуки.

Вана, діловито наморщивши лоба, запитує:

— А чому ви вдвох одну батарею несете? Праві руки зайняті, а ліві вільні. Візьміть у ліві ще батарею — все швидше працюватиметься!

Чавунний радіатор із глухим дзвяком лягає на сходи.

— Ну, малий, я тебе запам’ятаю! — з погрозою говорить таджик Касимов («Чучундра», як потім узнав Вана його казармене прізвисько). — Ти в мене по дві батареї сам носитимеш!

Але розплата прийшла ще раніше. Без десяти хвилин на десяту старшина вишикував батарею на вечірню повірку, оголосив наряд на завтра і, ще раз поглянувши в книгу особового складу, скомандував:

— Романюк! Вийти зі строю!

Вана, який стояв у другій шерензі, з усіх сил гепнув рукою по плечу Чучундри і, картинно карбуючи крок, зупинився перед старшиною батареї. Віктор Меренков, який під час строкової служби на чорні погони заробив золоту старшинську просіку, був родом із Ростова-на-Дону. Як він про себе любив казати, «орел степной, казак лихой».

— Рядовой Романюк! Сейчас пойдете на кухню, поможете наряду чистить картошку. Но подъем — в шесть утра. Повторите приказание!

— Товаришу сташина, — з розпачем вигукнув Вана. — Та вже пізно!

— Пиздну? — почервонів «орел степной, казак лихой». — Салага! Ты кому угрожаешь? Да я тебя как пиздну! Пойдешь на кухню сегодня, завтра и послезавтра. Два наряда вне очереди!

Тоді Вана і пожалкував, що в школі ловив карасів, а не вчив мову Леніна. Бо нею, а не людською мовою, командують старшини.

VI. Урок останній, партійний

Приблизно в цей самий час я в газетних справах приїхав до Закусилівки. Зайшов у райком партії і з задоволенням дізнався, що інструктором у відділі пропаганди тепер працює Толя Письменний, який недавно прийшов із армії. Він був старшим за мене на два роки, але тепер це значення не мало, бо я вже працював у обласній газеті. Фактично він виконував обов’язки завідуючого відділом пропаганди, тільки ще не затвердили.

Коли зайшов у його кабінет, Толя зрадів.

— Заходи! Вы у каких справах приехал? Поможем!

Останнє він сказав уже з натугою, з-під столу, звідки викочував великого кавуна. Дістав кілька районних газет і зі словами «Я за это издание отвечаю» розстелив їх на приставному столику. Швидко надрізав кавун і якимось непомітним рухом поставив дві чарки, потім пляшку.

Ми з ним особливо не дружили, я краще знав його молодшого брата Юрка, але сьогодні приїхав до нього, отож довелося шукати спільне.

— Давай выпьем за наше дило, за торжество и марксизму, и ленинизму! — висловив тост райкомівець Толя.

Розрізанй кавун був апетитно червоним, неначе людські легені на шкільному муляжі.

Я запитав, загризаючи цими червоними солодощами.

— Чому це ти на російську перейшов?

— Мы, партийные люди, должны говорить мовою Ленина. А вы разве нет?

— Так давай говорити мовою Маркса, — кажу я. — Адже перший основоположник.

Завпроп Толя налив ще одну, випив і задумався.

— Да нужно было бы. Но партийные массы нас не поймут. Тем больше беспартийные. Ленин более важный для нас, чем Маркс. И честно тебе скажу: не хочется английский язык учить, в школе у нас был немецкий.

— Та «Капітал» німецькою і написаний...

— Да? Нужно будет почитать.

У цей час відкриваються двері. На порозі — завідуючий відділом пропаганди й агітації обкому партії Іван Павлович Гасаненко.

Ми сидимо за приставним столиком, завпроп Толя — спиною до дверей і свого безпосереднього начальника не бачить. А в мене, либонь, очі стали круглими, бо Толя рішуче говорить:

— Не обращай этого, как его, внимания. Вы что, не видите, что мы заняты?

Він обертається до дверей, обличчя я його вже не бачу, бачу лише руки, які блискавично скидають зі столика на підлогу огризки кавуна і чарки. Потім Толя рукавом піджака витирає лаковану поверхню столика і солодко говорить:

— О, Іване Павловичу? В гості до нас? А ми якраз обговорюємо серйозне питання партійного будівництва: як нести в маси мову Леніна...

Завпроп Толя з переляку заговорив нормальною українською мовою. Мабуть через те він дуже швидко, за два дні, звільнив свій кабінет, відбувшись суворою доганою без занесення.

А потім почалася перебудова, і Толя став головним її трибуном у Закусилівському районі. Втім, це вже зовсім інша історія. У головному ми переконалися: мовознавство — серйозне питання.