Все почалося з того, що коли вони з напарником Петром пополудню
прибули з Ужгорода і в інструменталці рідного гаража сіли обмити благополучне
закінчення рейсу, туди зайшов профорг. Від ста грамів «бос», як жартома його
називали в АТП, відмовився: іще цілий день попереду. Але почав умовляти з’їздити на
Кубу. «Триста рублів путівка, триста вісімдесят на квитки і триста рублів
міняють на ці, най його мамі, песи. Товарів наберете – де там тому Ужгороду!»
Петро зроду був трохи вутлим і, либонь, захмелів швидше,
бо відразу погодився їхати. А Микола спочатку вагався. Про товари він не думав,
а то «своя» таке щось поназамовляє, а приїду - скаже: не таке. Ясна річ, скандал
вчинить, це вона любить. І потім, одного разу він пив кубинський ром – на смак
як ото у Петруні, котра самогон з мелясу гонить.
Одне слово, Микола вагався не безпідставно. Але коли
профорг таки взяв собі чарку, він погодився…
А потім як лихий поплутав. Вони запакували «Української з
перцем» по літру на брата, як і велів інструктор. А можна ж було по два, а то й
більше, бо в «Шереметьєво-2» валіз не перевіряли. Тим паче, що літака довго не
було і в чеканні вони змушені були спорожнити по півлітрі (на брата). Тобто для
Куби вже нічого й не лишалося. Майже.
І от теплого січневого дня вони приземлилися в аеропорту
«Хосе Марті». Неначе вдома – ті ж «кукурузники» стоять біля злітної смуги,
такий же незграбний автобус під’їхав до їхнього літака… от тільки пальми.
Після тривожного поселення в «Тритоні» (ще б не
тривожитися, уперше за кордоном!) їх майже відразу повезли на дачу-музей того
самого Хемінгуея. Ну, музей так собі, у ньому не те що бара, навіть буфета не
було. А самі далеко від групи відходити вони ще боялися. Та Микола вразився.
Навіть не вутлим човном, що стояв під кручею на приколі – на ньому цей дивак
виходив у море полювати на німецьких субмарин! Вразив туалет із книжковими
полицями на стінах. Микола й сам полюбляв почитати газетку, ну, сидячи. Але щоб
ото стільки книжок отак!
Справжня тривога прийшла на другий ранок, коли вони, відзначивши
приїзд залишком «Української з перцем», подалися по магазинах. А там – суцільне
розчарування. Під зеленими етикетками з написом «Вента лібра» («Вільний
продаж», як пояснив їм гід-перекладач Арнальдо) на прилавках стояли лиш роми.
Рідна радянська «Столична» теж була, але з табличками «Вента ліміта», тобто за
картками. А карток у туристів не було.
На прилавках не було й замовлених жінкою сервізів
«Мадона», проте Миколу це не дуже засмутило, бо старший групи пояснив, що такі
сервізи треба купувати в Берліні, а не в Гавані.
Була спрага. Цілий день сканудило. Вони попробували
«Гавана-Клуб», але пійло, як сказав Петро, було «ригательне».
Так тверезими і доїхали туристським автобусом до
Вародеро. І коли Арнальдо пояснив, що всі тепер вільні, що можна купатися в
океані, коли на пляжі не видно чорних прапорів (бо це значить, що близько
акули), Микола пішов на розвідку. Петро зроду був трохи вутлим і відразу захмелів
вод «Гавани-клуб». А Микола пішов!
Саме в той час я сидів у барі «Бодегон креоле».
Симпатичний такий «Погрібок креола», де дають цілком пристойні «Дайкирі» та «Мохіто».
На стінах – вичинені бичачі шкіри, на яких олівцями, авторучками та
фломастерами залишили автографи знамениті відвідувачі: актори, письменники,
навіть хтось із радянських космонавтів. Я сидів, потягуючи «Мохіто» і вагався
стосовно свого автографа.
Молодий красивий мулат за стійкою бара натирав рушником фужери
для коктейлів.
Раптом двері, зроблені на зразок техаського салуна,
хвацько розчинилися і на сходах постав «кабальєро» Микола.
Сандалі, шорти та сорочку «в півнях» зразка часів
хрущовської відлиги доповнював солом’яний карибський капелюх – щось середнє між
мексиканським сомбреро і штатівським «стетсоном». Капелюх був новеньким -
либонь Микола купив його по дорозі сюди – і пасував йому як корові сідло. Нормальний
чернівецький шофер тепер скидався на боцмана, списаного з піратського корабля
за пияцтво. І колишнього оптимістичного блиску в очах тепер не було.
Новий відвідувач пильно подивився на шафу з пляшками і,
не кажучи ані слова, тицьнув пальцем у «Столичную».
- О, «Москва-Хабана»? – зраділо запитав бармен, дістаючи
пляшку. (На тутешньому діалекті іспанської «Гавана» так і звучить: «Хабана»). А
цей коктейль – найдорожчий в асортименті.
«Кабальєро» мовчки похитав головою і показав пальцем у
щойно натерту до блиску склянку.
Бармен хлюпнув стандартні двадцять грамів і потягнувся за
ромом. «Кабальєро» жестом зупинив його і знову показав у фужер. Той налив ще
двадцять і знову хотів лити ром. Микола вже нетерпляче покрутив головою і знову
показав дорогу горілці. Спантеличений бармен налив іще, потім узяв пляшку із
соком. Наш «кабальєро» прикрив долонею фужер. Тоді бармен, запитально дивлячись
йому в очі, зробив вигляд, що вмочає палець в рідину, потім підніс до рота і
почав хекати, неначе скуштував чогось пекучого. Все відбувалося у повному
мовчанні. Так само мовчки Микола посміхнувся і махнув рукою: мовляв, пусте!
І тут до бармена дійшло.
- О, совєтико компаньєро? – Зрадів він своїй здогадці.-
Порфавор! («Будь ласка!») – і щедро хлюпнув у фужер горілки, не виміряючи вже
ті жалюгідні двадцять грамів.
…За годину по тому Микола лежав на своєму ліжку, зручно
витягнувши ноги.
- Ти, Петре, вибач за прямоту, ледащо. Ледачий, тому й
вутлий. Ну, що ти сидиш отут, в номері? Тягнеш оте ригательне пійло – і нічого
не бачиш. Ти ж не знаєш, що таке справжня дружба між народами! Ось ми помогаємо
Кубі в блокаді – а вони нам. Мені сьогодні один негр так допоміг, так віддячив!
Про одне шкодую – на стіні в нього не розписався. Але ж я не знаю як
по-кубинськи попрохати олівця.
Немає коментарів:
Дописати коментар