“Звабитель”

Тобік з”явився в селі як результат любові до дітей, а характер свій загартував як жертва базарного обману.

Мала Іра захотіла цуцика. Маленького-маленького. І батько купив таку симпатичну тваринку. На долоні сиділо. “Оце, - сказала жінка, яка наділила, - ще трішки підросте – і такий уже й буде”.

Тобік не виправдав прогнозів і за рік виріс до габаритів Мурчика. Для кімнатки, у якій вони жили, він став завеликим, для цепу – малим. Побачивши, що песик перестав бути кумедним цуценятком, Іра втратила до нього інтерес. Так Тобік одержав повну свободу при нормальному харчовому забезпеченні.

З роками у нього склався сталий розпорядок дня. Вранці він їв і відразу починав шукати шпарину у щільній огорожі. Якщо такої не було, він підривав лаз під парканом – і на волю. Він мандрував селом, де йому заманеться, вивчаючи місця, де можна поживитися чимось смачненьким, де можна поспати на сонечку, яле так, що ніхто ненароком не наступив. Коротка, але густа шерсть, гостра морда вівчарки із стоячими вухами і хвіст бубликом таким став цей чотириногий сільський мандрівник. Ніхто його не вчив усміхатися, але це в нього виходить добре. Побачивши знайому людину, він підходить, вихляючи хвостом і шкірить зуби в усмішці.

Характер у Тобіка, загалом, привітний. Він мириться з котами, поважаючи їх за зріст і гострі кігті. Мириться і з собаками, якщо ті, звичайно, не навіжені. Більше того, у нього є подруга дитинства – велика жовто-коричнева колі Лайна, шотландська вівчарка, з якою він залюбки гасає по сусідському, недавно заскородженому городі. Лайна крупна, Тобік дрібний, але витоптують город аж до ям, за що їм дістається обом. Хоча Тобік небезпеку відчуває заздалегідь і своєчасно ховається від гніву сусіда - господаря Лайни. Ні про яку любов тут не йдеться – габарити у них занадто різні.

Але є один пес, якого наш герой терпіти не може. Це Жук, старий цепний служака, який живе напроти за високим суцільним парканом. Він мовчки лежить у своїй будці, чекає корму, та варто комусь клацнути клямкою, як чорний волохатий пес уже летить напереріз, тягнучи по дроту свій цепок. І скільки б не заходив у двір цей чоловік, Жук його ніколи не сприйме за свого.

Такий шаблонний підхід до служби дратує Тобіка, тому він Жука активно не любить. Пробігаючи мимо його двору, Тобік обов”язково встромить морду у вузьку щілину між хвірткою та порогом і загавкає на Жука. Той добре знає це нахабне, з підвиванням, гавкотіння. Миттєво прокидається і стрілою летить до хвіртки. Лежачи на землі, просунувши носи в щілину, кожен з них намагається дістати зубами ворога. У Тобіка морда тонша, просовується глибше і йому це іноді вдається.

Але одного разу Жук зірвався з цепу, перестрибнув через городній паркан, оббіг кругом – і застав клятого ворога біля своєї хвіртки, коли той лежачи гавкав у щілину.

Добре, хазяїн нагодився, ледь розкидав ногами цей живий клубок, який качався по землі, гарчав і верещав...

ІІ.

Березень того року був холодним, але першого квітня хтось включив рубильник погоди і сонечко пригріло неначе аж по літньому. Митро Кирилович одягнув куртку, насунув на голову шапку і сів на лавці біля двору. У Миргородах подій трапляється небагато, тому кожна набуває неабиякого значення. Проїхала машина – цікаво, до кого? Вийшла мала Ірина з велосипедом на вулицю – куди ж вона поїхала? Загавкали дружно собаки аж на Їжаківці – либонь щось трапилося...

У цей час Тобік виліз із соломи, де ночував усю ніч, обтрусився і побіг вулицею в пошуках шматка хліба. На узліссі сільські собаки грали своє чергове весілля. Вони бігали за миршавою Шельмою, лінькувато шкірили одне на одного зуби і по-одному дрімали на теплому сонечку. Вони хороводилися ще із вчорашнього дня.

Тобік сів поодаль і з цікавістю спостерігав за дійством. Ні, це було не його весілля. “Наречена”, дарма що миршава, була вдвічі більшою за нього. Ох, зросту б йому, він би показав оцим “женихам”!

Врешті, задовольнивши свою цікавість, побіг далі. У його плани сьогодні не входило дратувати Жука, бо ще трохи боліла шия після тієї бійки. Але він почув, як біля своєї будки Жук дзвякає мискою. Тобіку стало прикро: у нього з ранку й макової росинки не було в роті, а той кудлатий жере. І, мабуть, не вперше за сьогодні.

Він ліг на пузо, просунув носа в щілину і залився гавкотом. Почувся швидкий дзвін кільця, яке Жук тягнув по дроту.

- От, звабитель! – вигукнув Митро Кирилович. – Ну, що той Жук йому зробив! Я тільки насипав собакові варива, а цей зваблює, дратує.

Він хотів кинути ціпком, але передумав: так тепло під “кухвайкою”. А “звабитель”, зрозумівши, що мова про нього, сів на задні лапи і вишкірився у веселій усмішці. Жартую, мовляв, що, у вас почуття гумору немає?

- Він іще й сміється, - сказав Митро Кирилович. – іди звідсіля, звабитель рудий!

Нарешті до Тобіка дійшло значення цього чудернацького слова “звабитель”. Він піднявся на всі свої чотири короткі лапи, настовбурчив вуха і хвацько крутонув хвостом-бубликом. Побіг через вулицю до Лайни.

Він знав, що там шукати нічого. Недавно у подруги почалася тічка, господар тримав хвіртку на замку, та ще й позатуляв усі дірки попід парканом. Але Тобік – справжній друг, знає що робити.

Малий пес віднайшов місце, звідки його не побачили б з двору і ліг біля шиферної огорожі. Сюди падала тінь від дерева, тому по шкірі час від часу пробігали дрижаки. Весна –це ще не літо. На сонці, звичайно, краще, але небезпечно.

Він почав підривати землю і вже хвилин через десять міг просунутися під парканом. Іще вчора на цьому Тобік припинив би свою роботу і проліз би, нехай і пошкрябав би пузо. Та сьогодні у нього був окремий план.

Він іще довго гріб землю, затуплюючи кігті об коріння трави. Нарешті лаз був готовий. Тобік легко проліз, майже пройшов під парканом і обережно виповз на відкрите місце. Господар Лайни із дружиною та тещею щось робили на городі. Він мовчки, без звичайного радісного почавкування підбіг до Лайни, помахав хвостом і повернувся у бік лазу. Лайна здивовано дивилася на друга, але підніматися не хотілося. Почувалася не дуже добре через отой її процес і в голові чомусь паморочилося.

Тобік повернувся од свого лазу і знову покрутив бубликом перед лайниним носом. Нарешті та зрозуміла, пішла за ним і скоро вони удвох бігли манівцями до узлісся. Там гуляло собаче весілля.

Господар кинувся своєї собаки години через дві. Він ходив селом, гукаючи “Лайна!”, “Лайна!”. Слухняна колі, яка так охоче виконувала команди, тепер не відзивалася. Проходячи мимо Тобіка, який грівся на сонечку на дорозі до лісу, чоловік жартома запитав: “Ти не бачив Лайни”. Тобік вишкірив зуби, помахав бубликом і подумав, що не вміти говорити по-людськи – це іноді плюс.

ІІІ.

У призначений природою час колі привела п”ять цуценят. Через місяць усі вони були схожі на кого завгодно, тільки не на шотландських вівчарок. Один підозріло нагадував Жука. Господар Лайни, який усі ці дні тихо переживав, узяв цього цуцика на руки і пішов до Митра Кириловича. За ним плентався Тобік.

- Псів треба на цепах держати, - з докором сказав він. – А то виходить неплановий приплід. Що я з такими потворами робити буду, хто у мене їх візьме.

- Свою б тримав на цепку, - огризнувся Митро Кирилович, який, звичайно, знав про дивовижне зникнення вівчарки із закритого двору. – Але я тут ні при чому. Жук сидить на цепку, а як відв”яжеться коли, то з двору не виходить.

Тобік лежав неподалік, опустивши гострі вуха паралельно землі. Заплющивши очі, він тихо зітхав. Скільки неправди на білому світі! Адже був, був Жук у тій тічці, до якої він водив Лайну. Це Тобік знав точно, бо той день був особливим: вони з Жуком бігали поруч – і не погризлися.