Практиканти

І.

Літо для редакцій – важка пора. Люди ідуть у відпустки, і хоч кореспонденти намагаються "насилосувати" своїх матеріалів заздалегідь, у запас, щоб, повернувшись, одержати якийсь гонорар, в газеті однак дефіцит кореспонденцій. За ідеєю, даною з небес, цей дефіцит мали б покривати практиканти, яких присилають Київський та Львівський факультети журналістики, але так виходить, що ці майбутні корифеї відбирають у своїх кураторів більше часу, ніж допомагають.

Сашко з'явився у нашій "молодіжці" зовсім не так, як належить неофітові. Замість того, щоб опустивши очі долу, слухати бувалих журналістів, записувати у таємний щоденник практиканта їхні мудрі думки, він упевнено ходив по кабінетах, розповідав про свій газетярський досвід (сім публікацій в університетській багатотиражці!) і кожного називав "старий" або "стара". На що наша Олена, дівчина тридцяти п'яти років, навіть ображалася. Покінчивши із балачками, Сашко сідав за вільний стіл, задирав голову і розглядав художню ліпку на стелі. Редакція містилася у стародавньому будинку.

Він ловив журналістський кайф днів п'ять і врешті це мені обридло. Я підсунув йому листа. Учні одинадцятого класу дуже вболівали за свою подругу, яка потрапила в "тенета баптистів" і просили посприяти, написати про небезпеку "релігійного дурману" для комсомолки, а ще краще прислати у їхнє місто кореспондента.

Треба уточнити, що все це відбувалося у ті часи, коли про свободу совісті наші уявлення були дуже приблизними.

Сашко прочитав листа і загорівся. "Поїду, - сказав він. – Я її враз переконаю, що Бога немає. Проведу серед неї певну роботу. Це тільки дурепа може думати, що там є Бог", - він тицьнув пальцем угору, де до стелі своїми крилами прилип гіпсовий амур. Амур був одноруким, бо другу, із луком, відрізало простінком, коли будівельники ділили стародавні зали на сучасні редакційні кабінети.

Його не було майже тиждень. "Оце відрядження, - думав я. – Спробуй на п'ять днів одпроситися у редактора, щоб зібрати матеріалу на один нарис! Та ще серед літа. А практиканту можна".

Сашко повернувся якимось не таким, як раніше. Трохи схуд, сидів задумливий і нікого не називав "старий".

- Ну, що, старий, провів "певну роботу"? Довів ти цій дівчині, що Бога немає?

- Бога, звичайно, немає, - спроквола мовив практикант. – Але щось воно там усе ж є, - він показав на однорукого амура.

Другого літа він знову був у нашій редакції. Чи сподобалося, чи, може, оте, що замість Бога, втрутилося в університетський розподіл практики, але на початку липня в коридорах знову залунало "Здоров, старий!".

Я тоді майже щотижня їздив на будівництво великого заводу. Будова була оголошена всесоюзною комсомольською і матеріали ставили в кожен номер. Їх не вистачало.

Сашко теж захотів туди змотатися на Побужжя і я запропонував: давай влаштую тебе у комсомольсько-молодіжну бригаду бетонників. Попрацюєш тиждень лопатою, зате потім такий матеріал напишеш! Лише одна умова: ніхто не повинен знати, що ти – з газети.

Зв'язки у штабі будівництва в мене були, Сашка відвели в бригаду того ж дня. І того ж дня він розпатякав, що є журналістом, причому досвідченим (безліч публікацій в університетській багатотиражці!). Увечері бетонні комсомольці його напоїли, а другого дня відправили на річку вудити рибу для юшки. Вони бетонували колони для рейкової колії, якою мали ходити вагонетки із розплавленим металом. Робота надзвичайно відповідальна, для якої газетярський досвід Сашка аж ніяк не підходив. На тому збір матеріалу він завершив.

Яким же був мій подив, коли через тиждень в газеті – я якраз повернувся з отого омріяного тривалого відрядження аж на Північ, в Архангельськ - вийшов його нарис на цілу шпальту. Бригадира бетонників звали Омельян Велет, тому нарис, ясна річ, називався "Бригада велетів".

Але не це головне. Нарис починався дивовижною сентенцією. "Куди тільки не закидає нас журналістська доля! – писав цей "публіцист-бетонник". – Одного разу в своїх мандрах ми з моїм молодим товаришем прийшли на будівництво великого заводу".

"Молодий товариш" – себто я, керівник його практики, років на десять старший від нього. Нарис був повний банальностей, штампів і просто дурниць, але найбільше мене заїло оте "Мій молодий товариш".

- Нахаба, - сказав я Сашкові. – Ти далеко підеш!

І точно. Недавно бачив його по телевізору. Минуло багато років, він уже письменник. Написав монографію про Шевченка. Вистачило ж нахабства взятися за таку тему. Сашко сидів перед камерою таким же усміхненим як у молодості, розповідаючи про свою роботу, позирав угору... Мені здалося, що ведучу телепередачі він раз по раз називав "стара", тільки режисер потім повирізав ці слова із запису.

ІІ.

Толя ж, навпаки, у редакції був непомітним. Відразу по приїзді редактор газети, не вникаючи в життєві уподобання практиканта, направив його у відділ сільського господарства. Він же був корінним киянином і з проблемами сільгоспвиробництва знайомився лише з вікна поїзда та автобуса.

Завідуючий відділом, похмурий худий чоловік, зустрів його непривітно. Толя не знав, що це звична манера, бо завідуючий страждав на виразку шлунку, ніколи не усміхався і був абсолютним консерватором. Він навіть писав не "кулькою" як усі, а шкільною ручкою, яку вмочав у "чорнилку" і бурчав, що завгосп купив не те чорнило. Архаїчна ручка взагалі приголомшила Толю.

- Завтра поїдеш у відрядження. У Компаніївський район. Там у колгоспі імені Леніна упали надої. Розберися. Тільки поговори з людьми, а то голова колгоспу тобі локшини на вуха навішає, я знаю того хитруна!

Через два дні завідуючий зайшов до нашого кабінету із паперами в руці. Він реготав! Я вперше бачив, як сміються хворі на виразку. Чоловік, тримаючись за живіт, гигикав і морщився від болю водночас.

Заспокоївшись, наставник почав читати толин матеріал:

"Літнє сонце сміливо пробивається крізь шибки МТФ № 2 колгоспу імені Леніна, що в Компаніївському районі. Весело ремигають корови. Тільки-но закінчилося вранішнє доїння. Запитую у доярки Марфи Журавель:

- Скільки молока зараз узяли від кожної фуражної корови?

- Від кожної фуражної корови я одержала по 8,3 кілограми молока.

- А скількиразове доїння впроваджене у вашому господарстві?

- Дворазове, - відповідає доярка".

Далі йшло "публіцистичне осмислення факту", яке практикант освоював на журфаці:

"Виходить нескладна арифметика. Двічі по 8,3 – буде 16,6 кілограмів молока від кожної фуражної корови. І невтямки голові колгоспу Петренку, що якби він впровадив триразове доїння, то за день від фуражної корови колгосп одержував би по 24,9 кілограми молока".

Далі практикант практикувався уже в тій самій "нескладній арифметиці", множив одержану суму на 365 днів і виходило, що в результаті впровадження триразового доїння всі корови неодмінно стали б рекордистками, а доярки – рекордсменками. А там і нагороди не за горами.

Коли Толі роз'яснили різницю між абстрактною математикою і реальним життям, він дуже засмутився. Кілька днів ходив пригніченим. Аби підняти йому настрій, добрі колеги в курилці розповіли історію про зовсім іншого, вже дуже дорослого практиканта.

ІІІ.

У ті роки була така управлінська структура – обласний комітет по пресі. "Компрес", як називали її жартівники. Комітету підпорядковувалися усі друкарні, та й редакції районних газет, здається.

Головою "компресу" призначили нову людину. До того чоловік піднімав комунальне господарство в області, а про поліграфію мав досить приблизні уявлення. На другий день свого головування він поїхав до обласної друкарні познайомитися із трудовим колективом і за одне "розшити вузьке місце" – спізнення обласної газети. На це скаржилися і друкарі, і поштовики, та й сигнали з місць були. Воно, звичайно, окремі недоліки в діяльності редакції, бо загалом газета тримала правильний партійний курс, але миритися з дрібницями теж не можна.

Голова був демократом. Він не закрився у кабінеті директора, а обійшов цехи, познайомився з виробництвом. Потім зібрали загальні збори і високий гість відразу звернувся до простих робітників: чому ж запізнюється газета?

"Простим робітникам" такий демократизм сподобався і вони вирішили викласти всю правду.

- Усі запізнення – через шпігель, - сказала лінотипістка. - Ось і сьогодні ми удвох всю газету до обіду набрали, а шпігель з"явився лиш півгодини тому.

- У мене теж після обіду все було зверстано, та я довго чекав шпігеля, - заявив метранпаж.

Потім піднявся стереотипіст:

- Ну, а я без шпігеля взагалі не можу форми робити! Сиджу, курю...

"Шпігель" в перекладі з німецької значить "дзеркало". Газетярі так називали місце на першій шпальті біля заголовка газети. Туди традиційно ставили найсвіжіші повідомлення, які мали хвилювати широкі читацькі маси. Наприклад, повідомлення про початок пленуму ЦК КПРС. Тому редакція до останньої хвилини тягнула засил матеріалу: а раптом телетайп принесе цю сенсацію.

На жаль, у комунальному господарстві такі терміни не вживалися. Голова "компресу" слухав ці скарги в поступово його добре демократичне обличчя наливалося кров'ю. Врешті він не стримався, хряснув кулаком по столу і гнівно сказав:

- Так, я розібрався! Що ж це виходить? Дружний працьовитий колектив потерпає від одного? Паршива вівця усе стадо псує! "Шпігель, Шпігель!" Встаньте, товаришу Шпігель, нехай вам люди в очі подивляться. А ви їм...

Кінець промови голови "компресу" потонув у реготі "простих робітників".

Більше новий начальник туди не їздив, а просто викликав до себе директора друкарні. Так було зручніше.

...Толя повертався з практики, вже твердо знаючи, що таке "шпігель". От тільки невтямки йому було, чому закони арифметики не діють у сільському господарстві.